Вони виходять у центр Первомайська двічі на місяць. У руках — прапори, фотографії найдорожчих людей та плакати. Цього разу, 2 серпня, майже на кожній одне слово: «Чекаю». Просте, коротке, але в ньому — місяці життя, тисячі безсонних ночей, сотні дзвінків, надія, яка не дозволяє опустити руки, і любов, що сильніша за час. Саме з цим словом живуть матері, батьки, дружини й діти тих, хто зник безвісти або перебуває в полоні. І саме заради них вони знову виходять на акцію, щоб місто пам'ятало: чекати — теж боротьба.
Акція вже стала частиною життя родин
Акція «Полон вбиває. Не мовчи» у Первомайську давно стала більше, ніж просто мирним зібранням. Двічі на місяць сюди приходять ті, для кого час зупинився в день останнього дзвінка, останнього повідомлення чи звістки про те, що рідна людина зникла безвісти. Тут майже всі знають одне одного. Знають історії, пам'ятають імена, мовчки обіймають при зустрічі, бо пояснювати свій біль уже не потрібно. Його тут відчувають без слів. І цього разу все починається так само. Люди поволі стають уздовж дороги, розгортають синьо-жовті прапори, банери, дістають фотографії своїх синів, чоловіків, братів. Цього разу у них в руках картонки з одним словом: «Чекаю».
— У нас горе. Сина Володі Гостішева вже везуть на щиті, — ці слова мені говорять дівчата, які вже багато місяців шукають свого сина Олександра Будурова.
Я вже знала. Напередодні бачила допис Володимира Гостішева у фейсбуці. Але між кількома рядками у стрічці й людиною, яка стоїть перед тобою, — прірва. Поглядом знаходжу його серед учасників акції. Ми знайомі ще з молодості. Підходжу. Міцно обіймаю. Кажу слова співчуття. У такі миті вони завжди здаються замалими й безсилими перед чужим горем.
Володимир мовчить лише кілька секунд. Дивиться кудись повз мене, ніби знову проживає все спочатку. Потім починає говорити. Спокійно, без надриву, але кожне його слово важке, наче камінь.
«Прийшло сповіщення: тіло впізнали за ДНК»
Володимир Гостішев
Майже півтора року Володимир Гостішев приходив на ці акції з портретом сина. Вірив, чекав, як і всі тут. Його син, Сергій Гостішев, військовослужбовець 82-ї окремої десантно-штурмової бригади з позивним «Мохіто», вважався безвісти зниклим після боїв у Курській області. Тепер слово «чекаю» для батька набуло іншого змісту.
— Прийшло повідомлення, що його впізнали за ДНК. Спочатку мені зателефонував слідчий, який займався експертизою. Потім уже військова частина офіційно підтвердила. Тепер чекаємо, коли привезуть сина додому. Уже мали привезти, але щось затрималося в дорозі. Кажуть, ось-ось повинні бути.
Він говорить наче спокійно, бо давно навчився стримувати сльози. 11 лютого 2025 року зв'язок із Сергієм обірвався поблизу Черкаської Конопельки Суджанського району Курської області.
Сергій ГостішевФото: стоп-кадр із відеорозмови, з архіву родини, адаптовано за допомогою ШІ
— Ми знали все буквально до хвилини. Коли він востаннє виходив на зв'язок. Коли замовкла радіостанція. Командир сказав лише одне: «Сергій тяжко поранений». Побратими змогли занести його в окоп, але винести вже не могли — почався російський наступ.
Лише через багато місяців родина дізналася більше.
— Нам сказали, що ще 10 лютого їхня група була практично знищена. Із понад десяти хлопців не залишилося жодного неушкодженого. Усі були або поранені, або загинули. Потім мені дали номер єдиного побратима, який вижив. Я подзвонив. Він зміг сказати тільки одне: «Ваш син загинув». Більше не зміг говорити. Сам був важко поранений.
Володимир розповідає, що має фотографії побратимів сина. Їх шестеро молодих хлопців, дружили всі разом.
— Лише один залишився в живих, — говорить він.
Тіло Сергія повернули під час обміну загиблими. Впізнали його лише за результатами ДНК-експертизи. Тепер батько чекає, щоб син назавжди повернувся додому.
«Моє серце не дозволяє перестати чекати»
Ірина Семченко
За кілька кроків від Володимира стоїть Ірина Семченко. Вона розповідає свою історію: чекає сина Андрія Добровольського, військовослужбовця 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.
— Андрій зник безвісти 28 серпня минулого року біля села Мирне на Покровському напрямку. Того дня вони проривали оборону. Тоді зникло близько 190 наших хлопців. І ми досі не знаємо, що з ними сталося.
Жінка пригадує свою першу розмову з командиром.
— Я запитала: «Чому ви їх не витягуєте?» А він відповів: «З одного боку працюють КАБи, з іншого — ворог. Я не можу послати туди ще людей». Я кажу: «Минув уже час. Хоч дізнайтеся, що з ними». А він лише відповів: «Що, мені наступних послати?»
Відповідей відтоді майже не побільшало. Рідні телефонували побратимам. Шукали бодай якусь зачіпку.
— Одного поранили, іншого вбили. Про мого Андрія ніхто нічого сказати не може. Кажуть лише: або полон, або ніхто не знає.
Ірина ненадовго замовкає. Потім згадує останню розмову із сином.
— Вони проходили навчання у Житомирі. Казали, що ще повчаться. А о другій ночі син телефонує: «Мамо, щось незрозуміле. Нас терміново кудись забирають». Потім я вже дізналася, що їх майже відразу перекинули під Мирне. І ось — невідомість. Моє материне серце не дозволяє перестати чекати. Надія ще є. Я дуже хочу вірити, що він живий.
За кілька хвилин Ірина знову стає до колони. Поруч неї десятки людей із фотографіями найдорожчих. Обличчя різні, історії різні, але напис на картонках сьогодні однаковий: «Чекаю».
«Наші ще не вдома»
Далі традиційна хвилина мовчання. Центр Первомайська завмирає. Автомобілі зупиняються, водії схиляють голови, дехто сигналить на знак підтримки. Над площею звучить державний гімн України, а потім десятки голосів зливаються в одне, вже звичне для цих акцій, але щоразу болюче скандування:
— Наші ще не вдома!
Ці слова ще кілька секунд зависають над площею. А потім знову настає тиша. Люди поволі розходяться. До наступної акції. До наступного очікування.
Коли чужий біль стає особистим
Я теж іду. Журналістів часто вчать тримати дистанцію й не показувати емоцій. Але є історії, під час яких ця професійна відстань зникає. Сьогодні саме такий день. У голові весь час звучить те саме слово, як рефрен: «Чекаю». Для когось воно ще означає надію. Для когось — уже останню дорогу додому. І від усвідомлення цього болю стискається серце. Я не соромлюся сліз. Бо поки ми здатні плакати разом із тими, хто чекає, ми не звикаємо до війни. Не перестаємо відчувати чужий біль, як свій. І, мабуть, саме це не дозволяє нам втратити людяність.
