У неділю, 19 липня, у середмісті Первомайська знову відбулася традиційна акція-нагадування «Полон вбиває. Не мовчи». Двічі на місяць вона збирає родини військовополонених і безвісти зниклих захисників, їхніх друзів, волонтерів та інших небайдужих містян. Цього разу учасники не лише розгорнули масштабну портретну інсталяцію, а й долучилися до всеукраїнської акції «Дзвін за полоненими та безвісти зниклими», щоб ще раз нагадати: про тих, кого досі чекають удома, не мають права забути.
У середмісті — інсталяція портретів воїнів, яких розшукують рідні
Ранок. Середмістя Первомайська. Перед входом до центрального парку — масштабна портретна інсталяція. Великі світлини українських воїнів, яких рідні й досі шукають.
— Ми спеціально зробили великі портрети, щоб люди бачили не одну чи дві історії, а розуміли, наскільки багато сьогодні безвісти зниклих і розуміли масштаб трагедії. На жаль, лише за останній місяць до нас приєдналося ще близько десяти родин. Дуже хотілося б, щоб цього не відбувалося, щоб хлопці знаходилися, а не зникали безвісти, — говорить організаторка акції Леся Щербаченко.
Цього разу учасники також долучилися до всеукраїнської ініціативи «Дзвін за безвісти зниклими та полоненими». Хоча загальнонаціональний флешмоб відбувся напередодні, у Первомайську вирішили провести його під час традиційної акції.
У руках рідних дзвеніли маленькі дзвоники як символ того, що про тих, хто перебуває в полоні або зник безвісти, не забувають.
— Сьогодні наша акція, як завжди, присвячена безвісти зниклим і полоненим. Ми теж вирішили долучитися до всеукраїнського флешмобу. Будемо дзвонити за наших хлопців. Може, саме цей дзвін допоможе їм повернутися додому. Ми дуже цього чекаємо, — каже Леся Щербаченко.
Рівно о дев'ятій у центрі Первомайська перекривають рух. Родини виходять на проїжджу частину з портретами своїх рідних. Метроном відраховує секунди загальнонаціональної хвилини мовчання, а за мить над містом звучить державний гімн України. Автівки зупиняються, водії виходять із машин і схиляють голови. На кілька хвилин усе навколо стихає.
«Цілий рік ми нічого не знаємо»
Інна Кострубенко вже понад сім місяців шукає свого чоловіка — Володимира Кострубенка, 1981 року народження. Військовий зник безвісти 29 листопада 2025 року біля села Старі Терни на Донеччині.
— Немає жодної інформації. Ніхто не виходить на зв'язок. Телефонуєш командуванню: або не беруть слухавку, або відповідають: «Ми нічого не знаємо». Кажуть тільки одне: «Чекайте». Але скільки можна чекати? Це дуже важко. Та я чекаю. Вірю, що дочекаюся, — говорить жінка.
«Це було його перше бойове завдання»
Тетяна Князєва
Поруч стоїть Тетяна Князєва. У руках — портрет чоловіка Євгенія Князєва, 1988 року народження. Він проходив службу у Первомайську, а згодом був переведений до іншої військової частини. На своє перше бойове завдання вирушив 27 листопада 2024 року.
— Через два дні мені повідомили, що чоловік зник безвісти. Командування каже лише: «Чекайте, вірте в краще». І вже багато місяців нічого не змінюється, — говорить дружина.
«Я приїхала з Донеччини і теж чекаю»
Тетяна Степанькова
Серед тих, хто вперше прийшов із великим портретом рідної людини, — переселенка з Донеччини Тетяна Степанькова. Вона шукає сина Олексія Степанькова, який зник 30 серпня 2024 року на Запорізькому напрямку. Спочатку родині повідомили, що він перебуває в полоні, але через кілька місяців статус змінили на «безвісти зниклий».
— Уже майже два роки немає жодної звістки. Я переїхала сюди з Донеччини. На акції бувала й раніше, але сьогодні вперше принесла портрет сина. Ми всі тримаємося одне за одного. І дуже чекаємо, — каже жінка.
Анна Цуркан
Неподалік стоїть Анна Цуркан разом із племінником Владом та сином Андрієм. Вони прийшли з портретом Віктора Кишинського — батька Влада, який зник безвісти 25 грудня минулого року на Курському напрямку.
— Я прийшла підтримати родину своїх друзів. Тато Влада зник безвісти торік на Курщині. Повна невідомість. Ми приїжджаємо на кожну акцію, підтримуємо одне одного і тут, і в Доманівці. Бо чужої біди не буває, — говорить Анна.
«Мій живий. Він повернеться додому»
Акція завершується, але люди не поспішають розходитися. Вони ще довго розмовляють, обіймають одне одного, говорять про останні обміни, переглядають телефони в надії на бодай якусь новину. І кожен надіється: «Мій живий. Він повернеться додому».
