Коли у лютому 2022-го світ навколо рушився, а люди збирали тривожні валізи, подружжя Дарієнків із Забарів робило те, що вміє найкраще, — сіяло життя. Вони сорок років вирощують розсаду, не перестають експериментувати й винаходити, переживають родинні втрати і вперто тримаються за рідну землю. Про силу українського коріння, секрети ідеальних томатів, кумедні ринкові історії та про те, чому рух на городі — це найкращі ліки проти будь-якого болю, читайте у нашому репортажі.
2022-й. Ресурс у землі
Перші страшні дні й тижні позаду. Весна тогоріч була на диво гарна. Біля хати невеличка ділянка, навіть діляночка. Городом в розумінні українця її важко назвати, але для того, аби зайняти себе, цілком достатньо. Зоставшись без роботи, розуміємо, що це якраз гарний варіант, аби тримати себе купи.
Рушаємо на ринок, де попри всі буремні реалії, як і належить у квітні-травні, вже буяють зелені моря розсади. Не розуміючи в тому нічого, нагрібаємо навмання різного: томатів, перцю, баклажанів... І тут впадають в око якісь по-книжковому гарні огірки, рівненькі, міцненькі, навіть дилетанту зрозуміло: якісні. Та ще й з квіточками. У горщиках, наче кімнатні рослинки. Дуже привітна та комунікабельна продавчиня радить, як краще садити та доглядати, і заспокоює: за тиждень вже будете огірки їсти! Здивувались, стенули плечима: за тиждень? Але ок, який же продавець не хвалить свій товар! Взяли. Посадили. І дійсно за кілька днів уже робили салат з перших хрумких власних огірочків!
Фото: з архіву авторів матеріалу
Вже на осінь того року зрозуміли, що нас витягнула і втримала, як кажуть нині, в ресурсі саме земля. Попри те, що хазяйнували як собі самі знали, без досвіду та вмінь – все літо їли власні овочі.
Власні томати
Четверта весна поспіль: знайомство з Дарієнками
Цьогорічна весна почалась багатообіцяюче, а оскільки традиції з огірками і томатами треба дотримувати, рушаємо на ринок по розсаду. Там знов буяє зелень і пахощі.
— А шо це у вас за перець? Солодкий чи гіркий? Мені б такий, аби покрепше, – чоловік пильно розглядає молоді кущики розсади і перебирає їх пальцями.
– А вам який треба? Якщо поїсти, то оцей дуже гарний буде, м'ясистий. А для «солодкої жизні» отакий візьміть, пекти буде так, шо забудете, як вас звати! — продавчиня усміхнено пропонує покупцеві варіанти і зчитує по очах його вагання, яке, втім, схоже за згоду. Тому починає вже відраховувати з ящика кущики.
— А ви чого сюди прийшли? — ошелешує нас першою частиною свого питання. — Ви ж можете на Сахарному в себе вийти та й взяти! Чо аж відси возити?
Пані Людмила з помічницею на ринку: продає розсаду
І тут ми з'ясовуємо, що четверту весну поспіль ходимо на городні закупи до практично сусідів: пані Людмила, так звати продавчиню диво-огірків, мешкає геть неподалік нас. Ба більше, по розсаду запрошує до себе додому, аби могли вибрати все і скільки треба. На тому й домовились. І коли за кілька днів потому врешті знаходимо часину, аби завітати до пані Людмили, то розуміємо: про них з чоловіком та їхню працю треба розповісти. І коли маємо ствердну відповідь, домовляємось про наступну зустріч.
Невдовзі рушаємо до Забарів знов. Забари — це частина села Кінецьпіль. Але з огляду на чималий розмір Кінецьполя, окремі його частини мають такий привілей, як власна назва, за якою себе визначають місцеві жителі. Не просто з Кінецьполя, а з Забарів!
«То якого врешті перцю вам?»
І ось ми на охайному подвір'ї, минаючи яке, потрапляємо у святая святих городництва родини Дарієнків, – до теплиць. Нині тутешнє зелене море вже має чималі чорні плями: якісь сорти томатів уже переселились надвір, на город, аби вирости і дати плоди, з яких зберуть насіння на наступний сезон. Ще більше розсади уже продано на ринках міста та багатьох прилеглих сіл. Вихідних у пані Людмили та її чоловіка Анатолія — нема. Навесні — посівна, потім торгівля розсадою та висадка свого городу. Влітку — продаж овочів, восени — підготовка площ до наступного сезону. Взимку — биття горіхів. Але такий шалений для багатьох ритм — цілком до душі цьому працьовитому подружжю.
Витоки: від Дроздовки до власної хати
Усе починалося з молодості і мрії про власну землю. Колись вони жили на квартирі в районі Дроздовки, проте пан Анатолій марив своєю хатою. «Хочу землю і все», — повторював він. Тоді, у далекому 1985-му саме звільнилася хата по вулиці Забарській, де живуть зараз. Грошей не було, починати доводилося з абсолютного нуля. Допоміг рідний брат Людмили, військовий, який повернувся з Німеччини: приїхав, подивився і твердо сказав: «Беремо цю хату!»
Перший рік дався не просто, розповідає пані Людмила. Город засадили капустою, картоплею і все вродило. Тітка, яка все життя торгувала, приїхала, глянула на те багатство й каже: «Збирай петрушку в пучки!»
— А я що тоді розуміла? Накрутила таких снопів! — з усмішкою згадує пані Людмила. — Тітка посміялася, переробила, і ми поїхали на базарчик, що тоді під дорогою біля Будинку офіцерів стояв. Мені так соромно було торгувати, ви б знали! Батьки ніколи цим не займалися, і для мене це був перший такий нічогенький іспит.
Але іспит вони склали. Згодом чоловік змайстрував свою першу теплицю. Весь город засадили помідорами. До речі, саме томатів у теплицях та на городі подружжя Дарієнків найбільше. Звісно, є й огірки, перець, баклажани, кукурудза, картопля, навіть базилік та селера! Але саме томати в пріоритеті, бо, як кажуть наші герої, ця культура найпростіша у догляді та вирощуванні та й має найбільший попит на півдні України.
Ноу-хау «лежачого» сіяння та штамбові секрети
Розсаду пані Людмила та пан Анатолій вирощують удвох вже близько 40 років. За цей час надбали стільки досвіду та вмінь, що, здається, всі процеси в них доведені до автоматизму.
— Ось так ми садимо все у березі, — показує на телефоні фото пані Людмила. — Маємо спеціальну таку лавочку, яка рухається по рядку, аби не тупцяти по грядках, і лежачи на цій лавці сіємо насіння. Так само лежачи й переміщуючи лавицю потім і працюємо з грядками, прориваємо тощо.
А для посадки розсади пан Анатолій має інший власний винахід: пристрій, який робить рівні, потрібної глибини лунки одним рухом. Чоловік залюбки демонструє свій прилад у роботі і за якісь кілька секунд садить розлогий кущ помідора.
— Це вже переросла розсада, бо не встигаємо… Кожен день на базар, до нього треба підготуватись, а собі й посадити нема коли. То мусимо трошки і тут викручуватись, — з гордістю каже чоловік.
Коли розсада переростає і стає «в коліно», пан Анатолій застосовує перевірене ноу-хау: не кладе її лежачи, бо соковите стебло хрупке й ламається, а акуратно обрізає верхівку, залишаючи рівно чотири листочки. З пасинків потім виростають нові гілки та формуються суцвіття. Так, врожай за такого методу значно менший, але якість плодів все одно на рівні. Таким чином вдається врятувати перерослу розсаду та уникнути підв'язування до палиць: аби кожен з сотень кущів підв'язати, потрібні були б тижні.
Поки говоримо, заходимо знадвору до теплиці та бачимо спеціальний пристрій для сіяння та обробітку грядок: лавиця оббита килимками, щоб зручніше було на ній лежати.
«Бабусі зле, вона впала!»: смішинки з городу
За сорок років господарювання історій назбиралося на цілу книгу. Пані Людмила розповідає, як одного разу наїхали сусіди, завантажили цілу машину розсади, запевняючи, що то все для себе. А самі виїхали на ринок, та ще й стали поруч з Дарієнками й почали торгувати їхньою ж розсадою. Але від незнання почали «плавати», коли покупці стали ставити питання про сорти, висоту майбутніх рослин. Тож врешті нічого кращого не придумали, як, показуючи пальцями на сусідів, гукати на весь ринок: «Та це ж їхня розсада, я їм допомагаю!» Господарі тільки руками сплеснули, а коли нерадиві сусіди зателефонували знову: «Людо, ми їдемо вантажитися!», пані Людмила відрізала: «Боже борони! Мені вашої брехні не треба».
Торгівля на ринку — це окремий вид мистецтва, де пані Людмила заслужила репутацію людини, яка ніколи не збреше покупцеві. Хоча покупці часом самі готові себе заплутати.
— Приходять дівчата на базар, зазирають у ящики й питають: «А перець ваш почому?» — сміється господарка. — Я дивлюся на них і кажу: «Дівчата, ну, якби я хотіла збрехати, я б вам уже давно його продала як перець і гроші взяла. Але коли я його зранку рвала, то були помідори!»
А чого вартий епізод із сусідським малим хлопчиком! Пані Людмила затята до роботи, має свій особливий метод прополки густої розсади — вона працює на лавці, про яку йшлося вище, і так прополює:
— Сусідський онук біг повз город, побачив це, прилітає до матері захеканий, очі по п'ять копійок: «Мамо, мамо, швидше йди, бабусі Люді зле стало, вона серед городу впала і лежить!» Сусідка прибігає перелякана: «Тьотю Людо, що сталося?!». А я «непритомна» піднімаю голову: «Та нічого, селеру полю!»
Помічників на город намагаються не брати. Колись найняли жінку, попросили акуратно пройтися попід краями, а всередині обіцяли допомогти за допомогою спеціальної лавочки.
— Та приходить через пів години: «Людо, я все!» Я глянула — а там уся розсада ногами втоптана в землю. З того часу вирішили: хай як важко, хай як спина ниє, але тільки вдвох, — зауважує пані Людмила.
Секрети «Мітлайдера»
Тим часом, поки пані Людмила розповідає життєві історії, пан Анатолій зосередив увагу знов на технологіях та виробничих процесах. Якщо ви думаєте, що тут садять «по-старинці», то глибоко помиляєтеся. Пан Анатолій цілу зиму, поки пані Люда б'є горіхи на копійку, проводить за журналами «Дім, сад, город» та «Присадибне господарство». Донька колись маленькою бідкалася: «тату, ти влітку на городі, взимку в журналах, ну приділи нам з мамою хоч трохи уваги!» А він усе вичитував нові технології.
Тепер у них грядки по системі Мітлайдера: спеціальні вузькі гряди, де помідори виростають ідеальними, з грубими, як мізинець, ніжками. Цього року експериментують в теплиці із огірками в бочках, а кукурудзу висаджують між рядками, щоб створювала природний затінок від палючого південного сонця для огірків на грядці.
Довідково: метод Мітлайдера — система вирощування овочів, розроблена американським агрономом.
Щодо сортів — тут діє жорстка власна селекція. Садять по 15-20 нових видів, дивляться: якщо томат гарний, м'ясистий — залишають. Якщо ніякий — «іди з богом, собі не подобається, то й людям не дамо». Роками тримають фірмову ранню «Чайку» (жодні «Саньки» чи «Ляни» не прижилися).
А цього року теплиця буяє новинками, насіння яких замовили в колекціонерки-городниці з Кіровоградщини: «Сибірське гроно», що висить красивезними довгими китицями, та дивовижна «Помаранчева гордість». Виявляється, ми знаємо цю людину також, але про свої «здобутки» з вирощування вдома на підвіконні воліємо змовчати. І вирішуємо насіння, яке залишилося в нас, просто подарувати пану Анатолію для експериментів наступної весни. В нього вийде точно краще.
Біль, теплиця для зятя і продовження роду
Життя забарських господарів — це не лише про щедрі врожаї, це й про глибокі родинні шрами. Велика, добротна теплиця, яка зараз стоїть на городі, з'явилася тут десять років тому завдяки зятеві. Чоловік неймовірно любив квіти, всюди, де їздив, купував їх та віз додому. На його прохання в теплиці вирощували квіти на продаж.
У 2023 році зять пішов служити. Загинув на фронті. Тепер квіти, які він так любив, родина носить йому на могилу.
Донька наразі перебуває у Швеції, а вся надія, гордість і водночас турбота подружжя — 24-річна онука. Дівчина закінчила медичне училище, працює в стоматологічній поліклініці та ще й паралельно вчиться на біолога в університеті Мечникова.
Коли знаходить вільну хвилинку між роботою та сесіями — приїздить до дідуся й бабусі на поміч. Розсада перцю — це її особиста зона відповідальності.
«Гноми» в стаканчиках та надійна помічниця
Тим часом прямуємо між грядками та акуратними рядами до ще однієї теплиці, меншої, але від того ще більш затишної. Саме тут відбуваються селекційні експерименти та зростають рослини з спеціально відібраного насіння, і щороку додаються якісь нові. Наш черговий захват від побаченого (бо попереднього разу ми теж заходили сюди) викликає скрушне зітхання в господарів. Бо тутешні кущі вже дійсно чималенькі за розмірами, і їм давно місце на грядках. Але часу, аби висадити — катастрофічно бракує. Попри це пан Анатолій, не приховуючи гордості, демонструє товстезні кущики сортів із серії «гном».
— Я завжди віддаю перевагу штамбовим сортам. Тобто таким, які мають товсте стебло, міцний кущ. Бо коли мені кажуть «це штамбовий сорт», а там розсада, як хвостик товщиною, — ну то яка це штамбова, — всміхаючись, риторично питає пан Анатолій, і хвацьким рухом видобуває з гущавини помідорних заростів дебелий кущ. — Ось це от я розумію штамбовий сорт!
Ще якийсь час минає в обміні думками про томати, здається, пан Анатолій знає про них якщо не все, то майже все. І може дуже цікаво та зрозуміло розповідати про це годинами. Лиш раз по раз бідкається: на всі задуми та прагнення дуже бракує часу та рук. Нині господарям допомагає поратись сусідка, яка виїхала свого часу за кордон, але, побувавши там, збагнула: краще, ніж вдома, не буде ніде.
— Вона поїхала, побула там, а тоді вернулась, каже: «Я краще тут буду на хлібі й на воді сидіти, але більше туди не хочу, не моє», — розповідає пані Людмила. — Але нам вона дуже допомагає. Якби не вона, я й не знаю, як би впоралась. І всю роботу знає, і наші вимоги. А коли буває мені зле, лежу, геть не можу нічого — то й їсти сама в нас зготує, і попорає все. Дуже ми тішимось, що маємо таку помічницю.
Дружба, перевірена десятиліттями
Між тим прямуємо з господарського двору на подвір'я, аж тут до пані Людмили та пана Анатолія заходить ще одна сусідка. Господиня не приховує радості бачити подругу.
— О, дивіться, це моя подруга! Скажи, скільки ми вже з тобою дружимо? З 1979 року! Так, чимало. Оце я в неї на весіллі ще й старшою дружкою була! — із задоволенням згадує пані Людмила.
Людмила Дарієнко з подругою
Додає, що в селі багато хто дивується, як стільки років люди можуть підтримувати тісний зв'язок, спілкування та бути одне для одного підтримкою. Пропонуємо зробити спільне фото на пам'ять: усі охоче погоджуються.
«Ми від цього, як від повітря залежні»
Часом втома перемагає і пані Людмила бідкається:
— Буває, так накриє, що сил немає. Сяду в хаті й плачу: «Толя, це наше останнє літо, більше не можу, здоров'я не пускає». А літо приходить — і як ти його покинеш? Ми вже від цієї землі, як від повітря залежні. Одне посадили — пішло, друге посадили — піднялося. Дає Бог сили, то й карабкаємося.
Вони не можуть без роботи. Руки самі тягнуться до землі, бо земля для них — це і є сенс, і найкращі ліки проти будь-якого болю.
— Я геть не уявляю, як люди ото у квартирах тих сядуть і сидять… Я геть не можу щоб не рухатись! Рух — це ж життя, так кажуть? Та це ж скільки здоров'я треба мати, аби отак сидіти! — сміється пан Анатолій.
«Ми вдома»
Насамкінець розмови ділимось своїми спогадами, які описані на початку цього матеріалу, і питаємо, як пережили ті події Дарієнки. Коли у лютому 2022 року хтось збирав валізи, хтось вивозив дітей, а забарські господарі у березні — сіяли розсаду.
Саме тому, коли на початку 2022-го сусіди облаштовували підвали, стягуючи туди запаси їжі, матраци й ліхтарики, чоловік з жінкою навіть пальцем не поворухнули.
— У тому підвалі як привалить, то ще скорше приб’є, ніж у хаті, — спокійно міркує пані Людмила. — Нас тільки один день невістка налякала, що з Миколаєва передали про велику небезпеку. Ну, ми посиділи трохи вдягнені до одинадцятої вечора. А потім я кажу: «Не можу більше». Роздяглися, полягали спати — і все. З дому я нікуди не піду. Хай що буде, тут мій край. Кому ми потрібні на чужині? Наша земля — тут.
Прощатися з цим гостинним обійстям важко. Господарі проводжають до воріт і наполегливо підштовхують до ящиків із розсадою: «Та беріть же, набирайте помідорів, скільки треба! Приходьте, коли хочете, беріть, хай росте!»
І ти йдеш від них із повними руками розсади, тиснеш спрацьовану та сильну руку господареві, а в голові крутиться одна думка: все буде добре. Поки є на землі такі люди, нас нікому не зламати.
