Біля могили Віктора Красильникова у Кам’яному Мості 12 травня зібралися рідні, школярі, вчителі й сусіди. У селі вперше провели меморіальне вшанування загиблого захисника — хлопця, який любив мотоцикли, мріяв про власний дім і після поранення знову повернувся на війну. Через два роки після його загибелі громада прийшла сказати: його пам’ятають.
Ініціаторкою заходу стала місцева активістка Ольга Скрипнік. Її підтримали Ветеранський офіс на чолі з Олександром Яровим, місцева школа та громада села.
Віктор Красильников
«Віктор дуже любив життя»
Біля сільського кладовища у Кам’яному Мості поволі збираються люди. До могили молодого захисника несуть квіти рідні, сусіди, школярі та вчителі. Усі вони прийшли, аби вклонитися воїну за його захист України й зберегти пам’ять про нього живою. На портреті біля могили він усміхнений і впевнений у собі. Односельці кажуть: Віктор дуже любив життя. Любив мотоцикли, швидкість, мріяв про власний будинок і мирне майбутнє. Але замість здійснення планів прийшла війна. Далі фронт, поранення. І трагічна загибель на мотоциклі своєї мрії.
Про непросту долю Віктора згадують рідні, вчителі та друзі. Вони говорять про його важке дитинство, доброту, вдячність до близьких і внутрішню силу, яка проявлялася у найскладніші моменти. А ще — як про хлопця, який після поранення знову повернувся на службу, не залишивши побратимів.
«Він у нас дуже добрий був, сім’ю любив, бабусі допомагав. Його саме бабуся виховувала, і він завжди це цінував», — розповідають рідні.
Віктор непогано навчався у школі, здобув професію в училищі, проходив строкову військову службу ще до повномасштабної війни. Після демобілізації працював в Умані на картонній фабриці. У 2023 році його мобілізували до війська вже під час повномасштабної війни. Він служив оператором дронів, виконував бойові завдання на передовій: спочатку на Запорізькому, згодом на Донецькому напрямку. Після поранення повернувся до служби.
«Йому казали: може, реабілітація, можеш залишитися? Але він був дуже впертий у своїх переконаннях. Тихий, спокійний, але всередині дуже сильний», — згадує вчителька Юлія Винярська.
Згадує про Віктора і мати його друга — пані Ольга Тертя. Жінка розповідає, що хлопці росли разом, навчалися в одній школі, а вже під час повномасштабної війни їхні шляхи перетиналися на фронті — її син служить у Національній гвардії.
Ольга Тертя
«Вони бачилися вже там, у Слов’янську. Перед відпустками зустрічалися, спілкувалися. А потім мій син був на позиції. О третій ночі він вийшов на зв’язок, і мені довелося повідомити йому, що Вітя загинув. Йому дали добу — він одразу приїхав на похорон», — пригадує жінка.
Вона додає, що ця звістка стала для сина важким ударом.
«Я живий. Просто трохи не весь цілий»
У школі Віктора пам’ятають не лише як учня, а як людину, яка попри складне дитинство залишилася щирою та світлою.
Людмила Красильникова, бабуся Віктора (ліворуч) та Юлія Винярська, вчителька
«Ми бачили, що дитинство в нього було непростим, але він виріс дуже світлою людиною», — каже вчителька Юлія Винярська.
У 2022 році в селі поширилася звістка про його загибель після поранення. Тоді це стало шоком для громади, доки Віктор не записав відео.
«Я живий. Просто трохи не весь цілий. Не треба мене зарані хоронити. Після цього село з полегшенням видихнуло», — згадує пані Юлія.
Віктор дуже любив мотоцикли — це була його пристрасть і мрія. Уже під час служби він придбав сучасний байк, про який давно мріяв, але насолодитися життям і здійсненою мрією довго не встиг.
«Родини повинні бачити, що їхніх синів не забули»
На вшанування прийшли й школярі. Діти читали вірші, слухали історії про воїна та покладали квіти до могили.
Олександр Яровий
Голова Ветеранського офісу Олександр Яровий наголошує: такі заходи мають велике значення не лише для рідних загиблих, а й для молодого покоління.
«Родини повинні бачити, що їхніх синів не забули. А діти мають знати справжню ціну свободи», — говорить він.
За словами Ярового, ветерани часто проводять зустрічі у школах, розповідають учням про реалії війни та окупації, щоб діти розуміли, через що проходять українці.
«Люди, які пережили окупацію, кажуть: другої ми вже не витримаємо», — додає він.
«Дуже важливо, щоб про цих хлопців говорили»
Після меморіального вшанування школярів запросили на невеликий пам’ятний захід на дитячому майданчику на околиці села. Там на дітей чекала солдатська каша та пиріжки з сиром, які так любив Віктор. Їх напекла Людмила Красильникова, бабуся захисника. Вона зі сльозами згадувала останню зустріч з онуком.
«Він тоді мене обійняв і подякував за пиріжки. Я й досі пам’ятаю ті його слова», — говорить бабуся.
Для дітей це був не просто обід. Вони грали у волейбол разом з Олександром Яровим, гойдалися на гойдалках, спілкувалися між собою, але навіть у дитячій легкості цього дня залишалася пам’ять про хлопця, який теж колись мріяв, дружив і будував плани.
Ольга Скрипнік переконана: меморіалізація — це не лише пам’ятники.
«Дуже важливо, щоб про цих хлопців говорили, щоб діти знали, ким вони були. Не тільки, як загинули, а як жили», — каже вона.
Сьогодні у Кам’яному Мості вже п’ятеро загиблих захисників. І кожна така історія стає частиною живої пам’яті громади, яка вчиться жити з болем війни й не дозволяє забуттю перемогти.
