Первомайське відділення інтегрованих послуг територіального центру соціального обслуговування фактично вичерпало можливості для розміщення людей, які втратили житло або були змушені тікати від війни. Тут зазначають: вільних місць більше немає, а без термінового ремонту та розширення приміщень нових людей просто ніде буде приймати. Про ситуацію розповідає журналістці Гард.City завідувачка відділення Тамара Данилюк.
Історія, яка могла закінчитися вулицею
74-річна пані Віра потрапила до відділення кілька тижнів тому. Допомогла журналістка, бо жінка опинилася у ситуації, коли їй просто не було де жити. Її життєва історія складна і не до кінця однозначна, але, як кажуть у центрі, це вже другорядне. Головне, що людині потрібен був дах над головою. І таких історій тут чимало.
«Людей більшає щодня, а місць уже немає»
Відділення інтегрованих послуг у Первомайську знаходиться по вулиці Варварівській. Раніше тут функціонував протитуберкульозний диспансер. Після реорганізації у медичній галузі приміщення було переобладнане під соціальні потреби. А від початку повномасштабного вторгнення саме тут почали тимчасово розміщувати людей, які були змушені тікати від війни. За цей час через відділення пройшли десятки родин, які втратили житло та потребували термінового прихистку. Нині у закладі проживає 25 осіб — близько 17 родин. Серед них як внутрішньо переміщені особи з Херсонщини, Донеччини, Бахмута та Запорізької області, так і люди, які не мають постійного місця проживання.
Тамара Данилюк
— Звернення є щодня. Люди приїжджають, бо війна не закінчується. Плюс житло дорожчає і багато хто просто не може його винайняти, — пояснює Тамара Данилюк.
Більшість мешканців — це люди, які не можуть швидко змінити своє життя: пенсіонери, люди з інвалідністю, соціально вразливі. Формально проживання у центрі розраховане на шість місяців. За цей час, здавалося б, люди мали б адаптуватися і знайти житло, але в реальності зовсім інакше.
— Є родини, які живуть у нас уже по три роки. Їм просто нікуди йти, — каже керівниця. — Тож нових людей селити дедалі складніше.
Приміщення є, але жити в них не можна
Аби вирішити цю непросту проблему, в центрі намагаються розширюватися. Для цього використовують будь-які доступні площі, навіть ті, що раніше не були житловими. Йдеться про колишній диспансер, пральню, котельню, складські приміщення. Але проблема у їхньому стані.
— Там потрібно міняти вікна, ремонтувати підлогу, робити хоча б мінімальні умови. Без цього ми не можемо поселити людей, — наголошує Тамара Данилюк.
Фактично, каже керівниця, місця є, але вони «нежитлові», і саме ремонт сьогодні є ключем до того, чи зможе центр приймати нових людей.
Центр просить допомоги: потрібне все — від лінолеуму до холодильників
Без підтримки громади впоратися буде важко — наголошують у центрі. Найбільша потреба зараз у меблях, потрібні також холодильники, пральні машини, будівельні матеріали.
— Нам потрібно замінити вікна, відремонтувати підлогу, постелити покриття. Без цього ми не можемо забезпечити людям гідні умови, — зазначає керівниця відділення. — Навіть старі меблі можуть суттєво покращити умови для людей. Ми будемо вдячні за будь-яку допомогу.
До речі, у планах капітальний ремонт ще одного великого приміщення за участі профільного департаменту, благодійних організацій та за кошти місцевого бюджету.
Перукарка, яка повертає відчуття нормального життя
Валерія Кузнецова
У день візиту журналістки в центрі працювала соціальна перукарка — Валерія Кузнецова. Пані Валерія надає послуги в центрі від початку повномасштабної війни. Розповідає: тут люди різні зустрічаються, з різними історіями.
— Перукар — як психолог. Людина приходить, відкривається, розповідає про своє життя. І важливо прийняти її з добром, підтримати, — говорить вона. — Знаєте, у складних обставинах навіть звичайна стрижка стає способом повернути людині відчуття гідності і нормального життя.
Шанс не опинитися на вулиці
Попри всі труднощі, відділення забезпечує базові умови: душ, пральню, воду, електроенергію (в тому числі завдяки генераторам), інтернет, гуманітарну допомогу. Мешканці самі готують їжу, облаштовують побут, навіть вирощують овочі на невеликих городах. Але головне — тут дають те, чого часто немає більше ніде: шанс не опинитися на вулиці.
— У нас різні люди — і без документів, і без житла, але ми переконані: кожен заслуговує на гідні умови, — підсумовує Тамара Данилюк.
