Іноді історії повертаються самі — разом із тривожними новинами з Херсонщини. Саме так знову згадалася родина Будаків, яку ми знаємо від початку великої війни. Вони могли залишитися в тилу, у відносно спокійному Первомайську, але обрали інше: він пішов служити, вона — поїхала за ним ближче до фронту. І тепер разом, кожен на своєму місці, щодня під звуки вибухів допомагають українським військовим. Журналістка Гард.City поспілкувалася з Іриною.
Наталія Клименко, Ірина та Ігор БудакиФото: з родинного архіву
Знайомство, яке переросло у спільну справу
Ірину та Ігоря Будаків журналісти нашого видання знають від початку повномасштабного вторгнення. Їхня історія почалася з вимушеного виїзду з окупованих Олешок і спроби почати життя заново в Первомайську на Миколаївщині. Саме тут відбулося знайомство, яке згодом переросло у спільну волонтерську справу. Разом збирали допомогу, разом їздили на Херсонщину, доставляли гуманітарні вантажі туди, де їх чекали найбільше. І навіть коли наші дороги розійшлися — зв’язок не перервався. Сьогодні Ігор — у війську, Ірина — поруч із фронтом. Попри все, вони знаходять час для спілкування. А коли приїжджають у Первомайськ, то обов’язково організовують зустріч. І щоразу приїжджають не з порожніми руками: то привозять херсонський кавун як символ дому, то передають слова вдячності, а нещодавно — вироби з 3D-принтера, якими Ігор займається навіть попри службу. І під час кожної зустрічі вони говорять: «Херсон вистоїть». І це вселяє надію.
Фото: з родинного архіву
Життя під обстрілами
Херсонщина сьогодні — одна з найгарячіших точок країни. Після деокупації російські війська не припиняють обстрілів: під ударами житлові квартали, інфраструктура, звичайне життя. Тут не настає тиша, вона лише змінюється короткими паузами між вибухами.
У цій реальності живе Ірина. Її щоденні будні — це безперервна допомога військовим: пошук необхідного спорядження, координація з волонтерами, передача допомоги. Жити в Херсоні означає щодня прокидатися під звуки вибухів і вдивлятися в небо, де зависають ворожі дрони.
— Страшно, звісно, страшно, — каже Ірина, — особливо, коли ти розумієш, що на тебе полюють. Ось днями знову в маршрутку поцілили. Але ми навчилися жити в цих реаліях. Нас тут багато насправді, і ми всі хочемо жити нормальним життям. Найбільше болить за рідні Олешки. Там справжня гуманітарна катастрофа і вона уже давно. Зараз хоча б трохи туди доїжджають волонтери і їм низький уклін, бо, ризикуючи життям, вони допомагають людям.
— А що з вашим будинком? — цікавлюся.
— Наш будинок давно розбомблений. Мамин, здається, ще стоїть, але ми розуміємо, що там усе непросто. Це рана, яка постійно ятрить.
Попри все пережите, Ірина не втрачає віри.
— Наші хлопці стоятимуть до кінця. Херсон вистоїть. Головне — це підтримка людей. Якщо є можливість, то допомагайте, бо кожна сітка, кожна дрібниця там має значення, — каже вона.
Про саму ситуацію в Херсоні Ірина не дуже хоче розповсюджуватися. Каже, щоб не нашкодити. Натомість не втомлюється повторювати: «Херсон стояв і буде стояти».
Наразі Ірина попросила у первомайських волонтерів маскувальні сітки для хлопців. На це прохання відгукнулися «Сіткарі» — і вже сьогодні маскування поїде у пункт призначення.
