Ця історія — з серії «невипадкових випадковостей». Читайте, як червонокнижні тюльпани проклали невеликий місток між людьми та місцями, Півднем та Сходом. Вікторія Воробйова з Удачного на Донеччині побачила на Гард.City публікацію про бузькі тюльпани та поділася своєю історією про квіти, війну та надію.
Мріяла виростити мільйон нарцисів і тюльпанів
«Перший тюльпан дідусь приніс, як мені було сім років», — згадує Вікторія. Це були великі червоні голландські тюльпани. З того часу полюбила квіти, дерева — усе, що росте. Тож і навчалася у Великоанадольському лісотехнічному фаховому коледжі, а згодом з’явилася мрія облаштувати парк на території родинної садиби.
Вікторія родом із селища Удачне Покровського району, нині з родиною живе в Одесі та з великою любов’ю розповідає про свій дім і сад, а також про величезний ліс, що був насадив у степах Південного Сходу України Віктор Графф майже два століття тому. Ця історія нагадує, як на Півдні Віктор Скаржинський висадив Трикратський ліс, або ж про створення Катеринківського лісу на Первомайщині, коли серед спекотних степів з’явилися зелені оази. Історію Великоанадольського лісу, який є найбільшим з рукотворних в Європі, розповідали наші колеги з Волновахи.
А історію своєї садиби розповідає Вікторія.
У родині садівництвом захоплювалися всі: і дідусь, і мама, яка вирощувала півонії, і брат Вікторії Олег, котрий, працюючи в школі, започаткував традицію: випускний клас висаджував дерева — берези, липи.
Після того, як дідусь привіз з Черкащини гарні червоні тюльпани, Вікторія зацікавилася цими квітами, стали вивчати літературу і у 2006-му здійснила подорож до омріяної «країни тюльпанів» — Нідерландів. Повернувшись звідти, вирішила розводити тюльпани дома, щоб створити таку ж красу. Крім червоних тюльпанів, були й жовті: колись тьотя принесла з лісу дикий тюльпан. З цієї одної квітки з часом виросла справжня галявина.
Ця галявина виросла з однієї квітки
А з іншого боку Вікторія висадила галявину нарцисів: «Була біла поляна. І аромат стояв неймовірний».
Мріяли створити парк: брат виготовляв різні вироби з дерев, створював декоративні скульптури. «У нас, як в казці було. Ми зробили паркан невеличкий. І знаєте, ніхто нічого не рвав. Люди милувалися, приходили фотографуватися. Хтось і собі почав удома садочок робити». У 2008 році до селища приїздила телекомпанія «Орбіта», знімали сюжет про садибу.
«Я хотіла мільйон нарцисів і тюльпанів виростити», — каже Вікторія та нагадує, як у 1970-х Донецьк був «містом мільйона троянд». А після 2014-го «містом троянд» став Покровськ. У ці квітучі українські міста прийшла війна, росіяни окупували і занехаяли Донецьк, а Покровськ перетворили на руїни. Добралася війна і до Удачного.
Хотіли зберегти пам’ять про своїх предків
Частину квітів вдалося продати, а решта залишилася, коли родина змушена була покинути дім, рятуючись від війни. «Ми не вірили, що так буде. У 2024 році довелося виїхати, у серпні почалися дуже сильні обстріли. Якби знала, що так буде, хоч трохи б квітів викопала». У дворі залишився величезний горіх, який садили ще прадідусь із прабабусею. А ще — мурований старовинний підвал, 100-річний колодязь, висаджені родиною берізки, горіхи, дуби. «Хотіли зберегти пам’ять про своїх предків... Вся вулиця розбита, там нічого немає», — розповідає Вікторія.
На початку повномасштабного вторгнення, навесні 2022-го, з донькою виїхали в Польщу, але вже наступного року повернулися, бо весь час тягнуло додому. Тепер Вікторія каже: «Якби я знала, взагалі не їхала б ні в яку Польщу, а краще б в своїй хаті ще побула. Вона така рідна».
У дворі в Удачному
Обстріли, остання електричка і знову обстріли
Та вже у серпні 2024-го довелося знову покинути дім, тому що бойові дії наближалися до селища. «Боялися літаків. Одного разу п’ять розвідувальників російських низько літали. Наші їх збили. Гелікоптерів не боялися, знали, що це наші». Не знади, куди їхати, бо родичів в інших областях немає, але залишатися було вкрай небезпечно. А ще в селищі не стало роботи: шахту, де працювало більшість жителів, також і Вікторія з чоловіком, зупинили наприкінці 2025-го, після того, як росіяни стали обстрілювати автобуси, що везли людей на роботу. Під час одного з обстрілів росіяни вбили знайому. Вирішили, що залишатися вже не можна.
Встигли виїхати дніпровською електричкою: гадали, що через деякий час повернуться. Та почалися сильні обстріли, до селища припинив ходити транспорт. «Ні, ми, мабуть, не вернемось вже», — із сумом каже Вікторія.
Виїхали в Одесу, тому що раніше бували у цьому місті і полюбили його. Та відлуння війни наздогнало й тут: «Сюди приїхали 12 серпня (2024), а 14-го вже в порт прилетіло. Кажу, оце приїхали, як гепнуло над головою...» — згадує Вікторія. Потім ледь не потрапила під обстріл, коли йшла на роботу: «31 січня якраз на зміну йшла, і приліт був. Гепнуло просто під носом. Це я ніколи не забуду».
«Життя продовжується. Хай будуть квіти, хай будуть дерева»
Наразі немає можливості займатися улюбленою справою: облаштування побуту на новому місці, робота займають весь час. Але любов до квітів надихає й далі: «Треба в Одесі насадити більше тюльпанів! Вони трошки висадили, а треба, щоб кругом було квітів багато», — усміхається Вікторія та розповідає, що збирається у вихідний піти в Ботсад, помилуватися одеськими магноліями.
«Як виїхали, довго плакала, але не за квітами. Квіти там залишилися, вони проб’ються — і ми проб’ємося! — впевнена Вікторія. — Ми задоволені, що живі ще. Дасть Бог виживемо, і все буде добре. Будемо далі жити, будемо садити. Що можете — квітку, дерево — садіть!»
Жовті тюльпани Одеси
В Одесі теж є жовті тюльпани: вони є продовженням того містка між містами, людьми, місцинами нашої України, про який йшлося на початку. Тож завершуємо цю розповідь світлиною одеських тюльпанів — як символом того, що життя триває, доки квітнуть квіти.
