У центрі Первомайська живе родина, яка може не пережити цю зиму. Мати з інвалідністю та син з аутизмом залишилися без опікуна — старший син на фронті. У їхньому домі немає туалету, нічим топити піч. Військовий Антон приїхав передати добру звістку — що син живий. Побачив, як вони живуть, і не зміг піти. Рубає дрова, топить піч, але розуміє: разова допомога не врятує. Родина просить повернути сина додому — бо це єдиний шанс для них.
«Опора була хитка, але вона була»
Лариса Петрівна Васильченко
Лариса Петрівна Васильченко — людина з інвалідністю. Вона пересувається на двох милицях, має коксартроз і майже не здатна виконувати будь-яку фізичну роботу. Разом із нею живе її молодший син Богдан — дитина з інвалідністю, з діагнозом аутизм.
«Богдан з трьох років з аутизмом. Йому не можна без нагляду, без спокою. Йому потрібна людина поруч постійно», — говорить жінка.
Старший син Дмитро нині проходить військову службу у лавах Збройних Сил України.
До минулого року родина трималася завдяки чоловікові пані Лариси — колишньому військовослужбовцю.
«Він був опорою. Може, не ідеальною, бо ж траплялося усіляке, він випивав, але він усе робив. Уся чоловіча робота була на ньому. А тепер я сама», — каже вона.
Після смерті чоловіка родина фактично залишилася без опікуна і без будь-якої реальної підтримки з боку відповідних служб.
Дім, у якому немає навіть туалету
Сьогодні Васильченки живуть у частині старого будинку по вулиці Софії (раніше — Софії Ковалевської). Дістатися сюди складно будь-кому, а для людини з інвалідністю — це щоденний виклик.
Будинок на трьох господарів. Без належної покрівлі, без нормальних умов для життя. Сарай винесений за ворота. Підвал настільки тісний, що там неможливо розвернутися. Але найбільша проблема — відсутність туалету.
«Сусід нас не пускає на свою територію, а саме там знаходиться туалет. То я беру відро і несу аж у парк, у громадську вбиральню. Я на двох палицях, мені важко, але що робити?» — з гіркотою говорить Лариса Петрівна.
Для людини з інвалідністю це не просто незручність — це щоденне фізичне і моральне випробування. І це не десь у забутому краї минулого століття. Це сьогодні, тут, серед нас, українців.
Морози, темрява і порожня піч
Цієї зими ситуація загострилася. Особливо зараз, коли електрика іноді відсутня по 16 годин на добу. Коли температура опускається до –15°C, у домі немає чим повноцінно обігріватися і на чому готувати їжу.
«Ми практично замерзаємо. Нема чим топити і немає на чому варити їсти, — каже жінка. — А ще мені на руку звалилася шафа, то я зовсім безпомічна», — каже вона.
Єдине джерело доходу — пенсії по інвалідності. Грошей не вистачає навіть на найнеобхідніше, не кажучи вже про дрова чи вугілля.
«Я не знаю, як ми ще тримаємося, — зізнається пані Лариса. — Дякувати Антону, що нас підтримує.
«Він особливий, йому потрібен підхід»
Молодший син Богдан навчається на індивідуальній формі у 14-й школі.
«З ним займаються вчительки, і я їм дуже вдячна. Вони його розуміють, бо він особливий. Вони йому книжечки принесли, пазли. Тепер хоч є чим займатися», — говорить мати.
До повномасштабного вторгнення родина жила в Чернігові, де була спеціалізована школа. Але війна змусила тікати.
«Я не хотіла ламати йому життя, але тоді вибору не було. Ми просто рятувалися», — пояснює вона.
Цей переїзд остаточно зруйнував і без того крихку стабільність родини.
Антон, військовий: «По-людськи не зміг піти»
Про родину дізнався 38-річний Антон Тараращенко. Він приїхав сюди, щоб передати матері повістку з повідомленням, що її син живий. Адже перед цим вона отримала страшну звістку — «зник безвісти».
«Я так радів, що везу гарну новину. А коли зайшов у двір і побачив, як вони живуть, то стало страшно. Так не може бути. Ми рятуємо тварин, а тут — люди», — говорить Антон.
Він почав допомагати по-людськи: почистив піч, нарубав дров, полагодив двері та шафки.
Повернення опікуна — питання виживання
Антон разом із колегами підготував і подав пакет документів до військової частини з проханням демобілізувати Дмитра.
«Тут дві людини з інвалідністю. Без опікуна — це катастрофа. Наше завдання — повернути його до родини», — каже Антон.
Вони телефонують на гарячі лінії, надсилають довідки, знову і знову пояснюють одне й те саме: ця родина не виживе без повернення сина додому.
«Я просто прошу, щоб сина повернули. Нас нікому доглядати. Це моя остання надія», — каже Лариса Петрівна.
Надія, яка потребує дій
Коли журналістка зайшла в дім, слів не знайшлося. Холодні стіни, темрява, тіснота, відсутність елементарних умов, холодна бараболя в каструлі, згорнута в клубочок киця — усе це просто фізично задавило. Так жити не можуть люди. І це історія не про бідність. Це історія про межу, за якою починається нелюдське.
Сьогодні родина тримається на пенсіях, на підтримці Антона і на надії. Але надія не нагріє піч і не винесе відро до вбиральні. Редакція Гард.City звернулася до соціальних служб із проханням надати Васильченкам належну допомогу і буде стежити за розвитком подій.
Післямова
Антон розтопив пічку. Дістав із погребу консервацію. Ще заніс дрова, допоміг щось по господарству і ми почали збиратися. Коли виходили, Лариса Петрівна, ніби між іншим, майже вибачаючись, сказала:
«У мене ж є батьківський будинок на Грензаводі. Я могла б там жити».
Вона справді могла б, але не живе. Бо той будинок вона віддала переселенцям — родині з трьома дітьми, яку пустила без роздумів. А тут, ближче до центру залишилася, бо Богдану потрібна школа.
