Антоніна Мерзла — корінна жителька Білозірки, що на Миколаївщині. Тут прожила все своє життя: була депутаткою сільської ради, активною жителькою громади, вболівала за розвиток села, займалася його благоустроєм і раділа успіхам. Та з початком повномасштабного вторгнення все змінилося: село практично знищене, понівечене. Антоніна пережила окупацію, втратила чоловіка і півроку потому не виходила з дому. Сьогодні потроху адаптується до життя. Навіть погодилася розповісти про те, що бачила на власні очі та що пережила.
«Ми жили в підвалах, а вони їздили селом, забирали машини»
— Антоніно Степанівно, я знаю, що ви пережили окупацію і бачили дуже багато чого на власні очі. Чи не могли б ви поділились цими спогадами?
— А що казати: стріляли, бомбили, руйнували. Ми жили в підвалах. А вони їздили селом, забирали машини.
— Як для вас розпочалося повномасштабне вторгнення?
— Несподівано. Ніхто не думав про таке і такого ще не бачив. Одразу почали бомбити Кульбакине. Чоловік мій якраз був на зміні в дитячому садочку. Прийшов і каже: «Щось таке бахнуло, що аж вікна затряслись», я відповідаю: «Я не знаю», він каже: «В пів п’ятого». І все, потім увімкнула телевізор. Звідти і дізналася про початок війни. І буквально на другий день по нашому селу почала іти техніка з буквою Z.
— Багато було техніки?
— Вони один раз пройшли, ніхто їх не чіпав, бо люди були в такому шоковому стані, що ніхто не розумів, що це робиться. Ні старше покоління, ні молодше, ні ми — середнє. І коли вони один день пройшли по селу, другий день пройшли по селу, а на третій вже машини спецпризначення йшли впевнено по полям нашим, на Баштанку. Тоді вони вже тягли з собою все, що можна було тягнути. І крематорії, і понтонні мости, і паливні, і кухні, і все-все. Бо ми тут живемо недалеко від поля того, і чоловік дивився. Не тільки мій чоловік дивився, всі дивилися, хто хотів і в кого була така можливість.
А потім вони поселилися в нашій школі, потім — у дитячому садочку. Безладу так там наробили, що не дай боже. Щоб ви розуміли, в нас бібліотека займала перше місце в Україні серед сільських бібліотек. І школа у нас була показовою, і дитячий садок. Двадцять сім років я була депутатом. І такого села, як у нас, ніде не було. В мене сваха працює там у вас, у Первомайську, директором ліцею, то коли вона приїхала (ще до повномасштабного вторгнення — ред.) — ахнула від побаченого. Тоді сказала: «Приїду до себе в Первомайськ і скажу, що у нас на півдні України є таке село». У нас і фонтани були, і все…
«Щоб ви бачили, яку вони нам школу залишили!»
— Розкажіть, як поводили себе окупанти?
— Вели вони себе дуже по-хазяйськи. Вони окупували школи, я вам говорила, і дитячий садок. Хазяйнували, почали перевіряти, хто був в АТО. Але ми ближче до траси живемо, то якраз вийшло так, що вони почали з першого відділка від початку села; з хати в хату переходили: перевіряли документи, звіряли, хто був в АТО, відбирали машини. А потім вже почали доходити до нас. Це вже пройшло, мабуть, два з половиною тижні. Антон, мій зять, був якраз у нас в селі з дитиною і жінкою, моєю дочкою, і мій син Сергій з невісткою Марічкою і сином. Вони приїхали, коли почалося вторгнення, ми не думали, що буде у нас таке пекло. А потім окупанти почали їздити по вулицях, по наведенням. Приїхали, а у нас 2 машини вдома свої: Антонова машина стояла, Маринина машина поруч, ми їх сховали. Російські військові шукали машини, їм потрібен був транспорт. У директора колишнього радгоспу відібрали позашляховик.
— А як прізвище директора?
— Нестор Дмитро Михайлович. Забрали також мікроавтобус у Сулімової — землевпорядника нашого, забрали два КАМази нових у нашого фермера Духового Юрія Григоровича, він депутат, така поважна людина. Потім вони посадили туди своїх. Там був один із Чечні, я вже забула, як його звали. І оце чотири дула з джипа, і вони по селу. Я ходила якраз до бабусі, сусідки, прибігаю кажу: «Антон, ти звідки?», він каже: «Біля машини стояв, вони зупинилися, але потім поїхали, я побіг туди в двір і сказав сидіти всім і не вилазити, нікому». Так ото й сиділи. Це вже було наприкінці. І десь через два-три дні вони почали відступати. Тягнули все з Баштанки, саме там їх помолотили, і вони перли сюди, на Снігурівку. Щоб ви бачили, яку вони нам школу залишили! Це жах. У мене син робив інспектором у відділі освіти.
— Як звати сина?
— Сергій, молодший, Сергій Миколайович. Чотирнадцять з половиною років у відділі освіти пропрацював, потім в районі, коли вже почали утворювати ОТГ, то йому пропонували в Галицинівську адміністрацію. Там він зараз і працює. І коли вороги почали всі відходити, тоді й почалися бої. Ми всі забилися в кухню: Антон з дружиною і дитиною, невістка залишилася в хаті, Стьопу прикривала. Вікна всі позатуляла, бо малий спав. А тут такий гуркіт був! Чоловік і я полягали на підлогу в кухні — і чекали, коли вони пройдуть хоча б нашу хату. Тоді почався наступ наших. Рашисти тут купами на полях валялися. А скільки машин згорілих — і КАМАЗ Юрія Григоровича, і Нестера джип згорілий. Це все вони залишили тут. Там таке було: труп висів місяців три-чотири, поки не перегнив і не впав звідти. Жахіття було — не передати.
«Розбиті церква, будинок культури, всі магазини»
— Чи багато будинків зруйновано?
— Так, практично всі вулиці. Центра села немає. У нас розташовувався відділ освіти на другому поверсі в сільській раді, потрапив снаряд туди один раз, потім другий. Згоріло все до штукатурки, до каміння. Розбиті церква, будинок культури. В селі розкурочені всі магазини, в буквальному сенсі слова, немає дитячого садочка, попадали плити перекриття. Немає школи.
— А що в школі творилося? Розкажіть.
— Їхні речі там залишилися. Там були килимки їхні. І було по три рюкзаки на кожному килимку: цивільний одяг, парадна форма і звичайна. Дехто мав по два рюкзаки, напевне тих, що загинули. А ті, що до цього загинули, речі лежали в спортзалі. Вони за день свого відходу приїхали до нашого батюшки, примусово посадили його в машину, примусили хлопців наших копати могили і захоронили там чи п’ять, чи шість своїх офіцерів. Там вони якийсь хрест положили, то тепер там люди топчуться ногами. А в школі вже й не хочеться згадувати: і в туалет ходили і по класам, і в каструлі, і все це позаносили туди. Син прийшов і жахнувся. А тоді побачив наш прапор, забрав його і передав директорці Олені Анатоліївні та начальнику відділу освіти Лукашевич Ірині Леонідівні, щоб зберегли (плаче — авт.). Каже: «Оце прапор і дзвінок, збережіть». А потім позбирали речі, що там позалишалися від ворогів, та передали нашим.
— Окупанти мародерили?
— Вони вивозили все, що могли: холодильники, телевізори, все це в будівлю пошти. Потім за село, десь по окупованим селам відвозили. Розповідають, що вони навіть ложки і вилки забирали, де який чайник був електричний — все під чисту під себе підбирали. А Галина Михайлівна мені розповідала, що навіть бюстгальтер новий — і той забрали.
— Це вони були у неї в будинку?
— Люди ж почали виїздити масово, а вони що хотіли, те й робили. А як машини забирали! Приходили з автоматом — і на цьому кінець. Що ти будеш проти зброї робити! А потім наші почали відвойовувати село за селом. Бармашове, Благодатне — там такі бої йшли. Оце з квітня по листопад вони гатили по нас, поки не взяли Снігурівку. А за три тижні до цього мій чоловік ішов погодувати сусідських курей, бо сусіди виїхали в Італію. І тут прилетів снаряд — і не стало чоловіка.
Анатолій Михайлович ремонтував машини для українських військовихФото: з особистого архіву Антоніни Мерзлої
«Підіймай всіх своїх, батька поранено»
— Де упав снаряд?
— На нашій вулиці, за хатою. Всі кажуть, що це було наведення, бо він ремонтував машини для українських військових, фарбував їх. Там була 13-та машина, яку він мав передати ЗСУ.
— Як звали вашого чоловіка?
— Анатолій Михайлович. Його ранило за хатою, біля воріт. А у нас в гараж-склад стоїть та ще один гараж. І ми там стояли з сусідами. І він ішов до нас — і не дійшов. Упав біля нашої хати. Я підбігла, затуляю йому рану, але він уже був без свідомості. Він тільки хекав, дихав так важко, тяжко. Приїхали солдати, по рації когось викликали. Поки вони приїхали, я йому затуляю рану, а кров хлище поміж пальцями. Потім подзвонила Сергію і кажу: «Підіймай всіх своїх, батька поранено». Він до військкома звернувся, той дав машину, але що... Чоловіка повезли у Баштанку, у військовий шпиталь, і не довезли. Один із військових сказав сину: «По-моєму, двохсотий». Син не повірив. Приїхали в шпиталь, а головний лікар запросив на впізнання. Сергій визнав, що то батько. «Я зазирнув, — розповідає син, — а батько лежить чистесенький, а в грудях, як курине яйце, дірка». От і все — життя наше закінчилося. Ми 26 років разом прожили, це мій другий чоловік, але він так шанував мене і дітей. Мені дуже важко без нього.
— Чи багато ще загинуло людей?
— Семеро. Всі практично ховалися, але ж обстріли. Я не знаю такої хати, щоб була не зруйнована. Колись під стовп потрапив снаряд, то весь дах, паркан, дерева — все знищене. Що говорити? Я їх ненавиджу, може, я й не права, але ненавиджу навіть і їхніх дітей. У мене був золотий чоловік. Він міг все робити, ніхто ніколи на нього не сердився. Він дуже добра людина був.
— Скільки людей було в селі до вторгнення і скільки тепер?
— 1700 було до війни. Коли почалися бої, нас залишилося 357 чоловік. Ми не могли поїхати, бо у нас техніка, у нас зерно в складі. Знаєте, ми прожили, ми розуміли один одного на відстані. Він мені казав: «Тоню, якщо хочеш, то поїдемо, але я нікуди не хочу». А куди я без нього? Так ми і залишилися. І дуже боляче, що під кінець усього цього жаху його не стало.
— Скільки будинків уціліли?
— Дуже важко сказати, бо зараз уже люди повертаються і відновлюють потихеньку. Всі матеріали доставляються для відбудови. Я ж після смерті чоловіка півроку не виходила з дому. Але коли побачила центр села, то було жахіття. Думала — не переживу. Яке ж воно у нас гарне було, і яке сьогодні. Ми на сесіях вирішували, де що краще зробити, як відремонтувати дороги. Все це на моїх очах. Скільки нашого труда знищено. Яка у нас була краса! Фонтан, чистота, парк. З інших міст приїздили до нас відпочивати. Що там казати. А тепер? Приїздять інвестори, кажуть, що будуть відбудовувати все.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
