Вона могла залишитися в звичному житті: працювати в лікарні, планувати майбутнє і не поспішати дорослішати війною. Але у 2020-му зробила інший вибір — пішла служити у Збройні Сили України. Туди, де страх не має права голосу, а рішення ухвалюють холодною головою. Знайомтеся: Катерина, бойова медикиня 40-ї окремої бригади імені Великого князя Вітовта. Та, хто рятує.
«Я знала, куди йду»
Катерина народилася у Первомайську. Закінчила тоді ще п’ятнадцяту школу, затим, у 2006 році, — місцевий медичний коледж, і майже двадцять років пропрацювала у медицині. До війни трудилася у цивільній травматології в Одесі. Але 2020 рік став переломним. Вона свідомо прийшла до Збройних Сил України.
— Хотіла допомагати там, де це найбільше потрібно. Рятувати життя. Ніхто мене не змушував, це було моє рішення, — говорить Катерина.
Дорога до служби зайняла пів року. Катерина наполегливо добивалася можливості працювати саме бойовою медикинею, не в кабінеті, не з паперами. І коли в 40-й бригаді відкрилася вакансія, вона увійшла в склад підрозділу.
День, коли все змінилося
24 лютого Катерина зустріла вдома, у Первомайську. За кілька годин її підрозділ був зібраний.
— Як і для всіх, так і для мене початок був великим страхом перед невідомістю, — зізнається Катерина. — Питання: «Що далі?» і «Як?» — не давали спокою. Але врешті-решт прийшло розуміння, що треба діяти.
Згодом — передова. Польові умови. Два роки без стабільності, без тиші.
— Звикнути до вибухів неможливо. Просто вчишся не зупинятися. Робиш свою роботу, підтримуєш хлопців і тримаєшся сама, — говорить вона.
Робота бойового медика: коли кожна дія — це життя
Робота бойової медикині — це не просто знати протокол допомоги. Це бути поруч із тими, хто щодня під обстрілами. Там, де фронт не на мапі, а в кількох метрах від тебе.
Катерина завжди поруч із хлопцями, з якими виходить на позиції. Вона знає їх не лише по іменах, а й по голосу, по тому, як вони мовчать, по жестах і швидкості рухів. І коли щось стається, діяти потрібно одразу.
Її завдання — зупинити кровотечу, відновити дихання, зменшити біль, правильно зафіксувати поранення і виграти для бійця час до евакуації. Іноді ці виграні секунди вирішують усе.
— Тут секунди — це життя, — говорить Катерина. — І в ці секунди треба відключити страх та паніку. Ти просто робиш. Страх є завжди, але дія має бути сильніша. Тут немає часу думати чи вагатися.
Працювати доводиться під вибухами, серед пилу і крику, коли земля буквально рухається під ногами. Інколи, коли одна, а поранених кілька. Але бойовий медик — це не про «героїчні кадри» у фільмах, це про витримку, холодну голову і чіткі руки в хаосі.
— Наша мета — повернутися додому живими. І ми робимо все, що можемо. Навіть тоді, коли здається, що шансів немає, — додає Катерина.
Підготовка
На передовій Катерина вже два роки. До того були полігони і курси тактичної медицини, тренування, які імітують усе, що може трапитися на позиціях.
— Навчання максимально наближені до бою, — каже медикиня. — Накладання турнікету під тиском часу, робота в шумі і диму, евакуація, ніби під обстрілом, і навчання контролювати власний стрес. Тут відпрацьовують не тільки техніку рук, а ще й те, як залишатися зосередженим, коли довкола гучно. Те, що знаєш із цивільної медицини, працює, але зовсім інакше. Ритм швидший, помилки дорожчі, умови жорсткіші. Кожне рішення приймаєш миттєво, бо ціна — чиєсь життя.
Жінка на війні: не виняток, а частина реальності
Війна давно стерла поділ на «жіночу» і «чоловічу» роботу. На передовій не розрізняють, хто сильніший. Там важливо, чи можеш ти виконати завдання і підтримати тих, хто поруч.
— Жінка на війні робить те саме, що й чоловік, — говорить Катерина, — ми теж витривалі. Просто по-своєму.
Вона так само виходить на позиції, так само ризикує. І водночас залишається людиною, яка вміє сказати правильні слова, коли боляче і страшно, і просто бути поруч. Вона медичка і посестра.
— Хлопці завжди підтримують і бережуть, — каже Катерина. — Але ми всі робимо одну справу. Ми одна команда.
Жінки на війні — це не щось дивне чи рідкісне. Це реальність. І частина сили, на якій тримається фронт.
Відновлення
На війні важливо не лише вміти допомогти іншому, а й вчасно зібрати себе. Інакше з часом просто вигораєш зсередини. Катерина каже, що навчилася повертати себе поступово. Музика. Декілька хвилин тиші без розмов. Подих. Перезавантаження, коли нікого поруч і можна просто дозволити собі бути живою.
— Тиша теж лікує, — говорить вона. — Треба вміти зупинитися, щоб потім знову мати сили врятувати когось іншого.
Про мрію, яка тримає
Мрія для Катерини — це те, що дає сили прокидатися, одягати бронежилет і знову робити свою роботу. Вона мріє, щоб закінчилася війна, щоб була впевненість у завтрашньому дні. Мріє повернутися туди, де можна бути просто жінкою, мамою, людиною, яка сміється, готує сніданки, слухає музику і не здригається від голосного звуку.
— Я хочу, щоб моя донька виросла у мирному світі, щоб нашим дітям не треба було йти туди, де ми зараз, — каже вона. — Я хочу просто з родиною бути поруч, подорожувати, їздити в гори, кататися рідною землею. Бо наша Миколаївщина дуже багата і красива.
У Катерини є донька. Тринадцять років. Чекає вдома. Хвилюється. Пише повідомлення. Чекає на дзвінок хоч на хвилину.
— Ми говоримо щодня, якщо є зв’язок. І це тримає. Дуже тримає, — говорить Катерина. — Я приїжджаю додому у відпустку двічі на рік. І кожного разу помічаю, як сильно відрізняється цей спокій від гучних ночей на передовій.
Дома вона слухає тишу, дихає повітрям без присмаку диму, ходить знайомими вулицями, дозволяє собі бути просто людиною.
— Іноді достатньо просто посидіти з донькою, з рідними на кухні, приготувати їм вечерю і побути поруч. Це щастя, яке раніше здавалось звичайним, — каже вона.
Слова для нас із вами
— Хочу, щоб люди пам’ятали: хлопці там не просто воюють. Вони захищають кожне наше місто, кожен наш ранок без вибухів. І дуже хочу, щоб ми шанували тих, хто не повернувся. Хвилиною мовчання. Повагою, бо це важливо, — завершує нашу розмову Катерина.
