У камерному просторі арт-хабу, що носить ім’я Миколи Вінграновського, зібралися пошановувачі живого слова. 5 листопада вони мали можливість почути поета, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка та друга Миколи Вінграновського — Анатолія Кичинського, який уже вдруге приїздить на фестиваль. Серед присутніх — ті, кому важливо не загубити душу у важкі часи.
Олександр Висоцький та Анатолій Кичинський
— Було небагато людей, але були ті, хто здатні співпереживати і сподіватися, — зазначають організатори. — І саме в цій небагатолюдності — суть фестивалю.
«Ми свідомо відмовилися від гігантоманії»
Організатор фестивалю Олександр Висоцький говорить про це прямо:
— Ми відмовилися від масштабності. Вона часто буває надутою і не є критерієм цінності. Цінність у тому, чи торкається подія нас, чи поселилася поезія в нашій душі, чи зробила нас трішки щасливішими?
Олександр переконаний, що у світі, де руйнування і біль стали щоденністю, поезія — не прикраса, а спосіб повернення себе собі.
— Цивілізація віддаляє людину від землі, від живого, — говорить Олександр, — а поети — це ті, хто допомагають знову бачити красу. Бо більшість людей живе у своїх маленьких пеклах. І тоді приходить поезія, яка нагадує про те, що ми живі.
Чому фестиваль важливий зараз
Ми живемо у час, коли війна загрожує не тільки життю, а й здатності відчувати. Фестиваль дає можливість не втратити людяність.
— Микола Вінграновський залишив нам доріжку, по якій можна пройти через будь-яку війну і залишитися живою людиною, — впевнений Олександр Висоцький. — І тому зустріч з Анатолієм Кичинським тут — не просто частина програми. Це передача живої спадщини. Бо поезія працює не на кількість, а й на глибину.
Анатолій Кичинський: «Поезія — це коли слова раптом стають більшими за себе»
У розмові з глядачами поет говорив не про академічні визначення, а про живу природу слова. Він почав з простого: зі звичайної мови, якою ми користуємося щодня.
Анатолій Кичинський
— Дощ іде, але у нього немає ніг. Час летить, але у нього немає крил. І колись хтось це поєднав. І народилася метафора. Ось це і є поезія — вміння називати речі не своїми іменами, але точно, — говорить поет.
Для Кичинського важливо не те, щоб поезія «щось пояснювала», а щоб відкривала.
— Справжній вірш — це загадка. І той, хто любить загадки, той любить поезію, — переконаний пан Анатолій.
Анатолій Кичинський тепло згадував Миколу Вінграновського:
— Я дякую Богові за те, що ми були друзями. Вінграновський був справжнім. Він умів бачити красу світу, навіть коли світ був жорстоким.
Звучали історії, спогади, поезії, і це була жива гутірка, де головним героєм був Вінграновський та люди, яких він зібрав навколо себе. Люди, які нині продовжують його справу й дають можливість глибоко зануритися в істину слова та самого життя.
«Поезія — це загадка, яку ми розгадуємо все життя»
— Просте і водночас непросте запитання: що для вас поезія? — запитую Анатолія.
— Поезія — це здатність називати речі не своїми іменами, але так, щоб це раптом виявилося дуже правильним. Справжня поезія там, де є образ. Бо коли образу немає — це вже не поезія, а просто римовані рядки.
— Чому ваші вірші так близькі дітям і підліткам?
— Бо справжній вірш — це загадка. Наприклад, один мій поетичний текст Оксана Івасюк, сестра Володимира Івасюка, включила до збірки для школярів. Там є рядки про бруньку, яка «розкрила дзьобик» і «знесла яблучко». Логічно — нісенітниця. А для уяви — простір.
— Сьогодні ми вшановуємо Миколу Вінграновського. Як ви вважаєте, що найцінніше у його творчості сьогодні?
— Справжність. Вінграновський був поетом величезного масштабу. І я дякую Богу, що він дозволив мені знати Миколу, дружити з ним. Перша наша зустріч була восени 1977 року. Потім ми багато їздили разом по Херсонщині — з ним і з Леонідом Талалаєм. Вінграновський просто обожнював степ, і я бачив цю любов. Степ живе в його поезії, дихає там. Хоча, ясна річ, що там не обійшлося без лиману, наприклад, Дніпро-Бузького. Навіть у «Лиманський Гайавата», де згадує себе. Так я узяв оці рядочки епіграфом до свого вірша і теж написав, тільки уже «таврійський Гайавата», Анатолій Кичинський.
— Як би ви порадили сьогодні вивчати творчість Вінграновського в школах?
— У школах його треба подавати так, як він звучить. Для молодших є його чудові дитячі вірші («йшов Кіт через лід»), для старших — його ліричні та філософські тексти. Але всюди має бути образність, не «голі слова».
— Цього року фестиваль проходитиме вже втретє. Як ви оцінюєте його значення?
— Це надзвичайно важливо. Раз на рік — це можливість нагадати, що культура не десь там збоку. Інколи кажуть, що народ хоче хліба і видовищ. А має бути: хліба і культури. Бо без культури ми втрачаємо себе. І тому організаторам я скажу просто: «Не припиняти. Навіть не думайте. Продовжувати. Щороку».
— Сьогодні зустріч походить у форматі «гутірка». Що для вас це слово?
— Чесно? Я й сам не дуже знаю (сміється). Але думаю, що це — розмова, а не монолог. Коли люди можуть не лише слухати, а й говорити, ставити питання, сперечатися — тоді це жива культура.
— Ви багато років працюєте зі словом. Чи існує для вас «режим» творчості?
— Є таємниця, є образ, який приходить. Якщо він вартий уваги, то ти починаєш з ним працювати. І так іноді ночами приходить, іноді раптово. Блокнот краще мати завжди. Я не завжди маю. І багато забув (сміється).
— Які слова для вас найбільш небезпечні, а які рятівні?
— Я би не говорив так категорично, бо слово, як айсберг, де є вершина і де є глибина. І треба розглядати їх саме в такому контексті. А загалом, слово любить сміливих.
— Чи є місце, де найкраще твориться?
— Ні, такого немає. Де прийшло натхнення, там і творю. Колись я дуже любив бувати в Ірпені, в будинку творчості спілки письменників. Там мені добре писалося. Писалося дома. Я любив ці періоди, коли я міг, наприклад, сидіти ночами, бувало, і до п'ятої години ранку щось там писати. Але це не означає, що завжди так.
— Що найбільше цінуєте в людях?
— Доброту. Без неї ніяка культура, ніяка поезія нічого не варті.
— І на завершення: що ви побажали б сьогоднішній Україні?
— Найшвидшої перемоги. А потім, щоб ми не забули, що культура — це не прикраса. Це опора. І що Вінграновський, і всі ті, хто писав, творив, дихав цим повітрям, допомагають нам вистояти. Хочу побажати, щоб люди зрозуміли цінність взагалі такого поняття, як культура. Я сьогодні там в іншому інтерв'ю згадував слова Андрія Крижанівського, який афоризм він придумав: «Культура зробила крок вперед, безкультур'я лишилося на місці». То я хотів би, щоб народ зрозумів, що від культури дуже багато чого залежить. І гасло повинне бути у людства: не хліба та видовищ, а хліба та культури. І тоді людство буде не таким приреченим, яким воно зараз є.
Зустріч тих, хто вміє слухати
Під час зустрічі Анатолій Кичинський презентував оновлене видання своєї книги «Жива і скошена тече в мені трава» (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»). До речі, видавництво вже перерахувало понад 20 мільйонів гривень ЗСУ від продажу книжок.
Світлана Богдан «Вінгран: життя Миколи Вінграновського»
Олександр Висоцький презентував книгу Світлани Богдан «Вінгран: життя Миколи Вінграновського» і подарував один примірник Анатолію Кичинському.
Це була зустріч тих, хто вміє слухати, і тих, хто вміє говорити так, щоб відкривати світ наново. Поезія знову зробила свою роботу. Вона повернула нас до себе. Дякуємо Сашку Висоцькому за таку можливість.
