Ця історія народилася абсолютно випадково. У журналістських клопотах поспішала на чергове завдання. І раптом — стоп: чую мелодію скрипки. Підіймаю очі, а просто переді мною стоїть скрипалька. Я завмерла, бо побачила, що йде запис. Коли дівчина завершила гру, я підійшла й запитала, чи можна зробити кілька фото. Далі ми розговорилися. Так народилася ще одна несподівана історія.
Це неймовірне відчуття — дарувати музику там, де зробила свої перші кроки, де виросла
Як з’ясувалося, дівчину звати Тетяна Хітушко і сама вона родом із Первомайська. Зараз гостює у своїх батьків. Тішиться, що може просто пройти алеями рідного парку і відпочити душею. Саме сьогодні вирішила зробити запис собі на пам'ять про перебування у місті. Місце обрала неподалік центральної алеї, просто біля річки. Тут і прохолода ранкова, і чудовий пейзаж — така гармонія душі і тіла. І тут раптом глядачка, себто я.
— Мене сьогодні просто сюди потягнуло, — зізнається дівчина. — Я не так давно приїхала до Первомайська з-за кордону. Марила просто неба пограти на скрипці. І ось сьогодні видалася така нагода. Це неймовірне відчуття — дарувати музику там, де зробила свої перші кроки, де виросла. Я щаслива, що хтось випадково зупинився й почув мене.
Запитую, звідки приїхала.
— Я приїхала сюди з Дубая, — каже Тетяна. — Вже три роки там працюю, але серце завжди тут. Первомайщина — це мій рідний край. І як би не було страшно чи небезпечно, я не могла не повернутися. Приїхала набратися сил, відчути свою землю, обійняти батьків.
Хочу, щоб люди мали простір для натхнення
Її слова відгукуються у мені. Бо й справді, чимало наших земляків виїхали, але в кожного тут залишається щось, що тягне назад, попри всі труднощі.
Тетяна ділиться планами. Мріє створити культурний проєкт у Первомайську.
— Я мрію робити концерти, коли приїжджатиму, — пояснює вона. — Хочу, щоб люди мали простір для натхнення, адже музика — це міжнародна мова душі. Вона допомагає зцілювати серце, дає силу й енергію.
Її шлях у музиці почався ще у школі мистецтв на «Фрегаті», де першою вчителькою була Олена Васильєва. Далі — навчання в музичній школі №2, у класі Ірини Ярославської та Надії Краснокутської. Потім — Кіровоградське музичне училище, Харківський національний університет мистецтв, викладацька робота. А згодом концерти в Індії, Дубаї, у найпрестижніших готелях та салонах, де її скрипка дарує слухачам спокій і натхнення.
Найбільша сцена для Тетяни саме тут, удома
— Мене живить саме ця земля. Я хочу, щоб музика лунала не тільки в столицях світу, а й у Первомайську. Щоб люди відчували, що краса й культура доступні кожному, — сказала наостанок Тетяна.
Я слухала і ловила себе на думці: у цьому ранковому парку, серед дерев і випадкових перехожих, відбувається щось значно більше, ніж просто розмова. Це приклад того, як наші люди, навіть далеко від дому, несуть у собі частинку України й мріють повертати її додому у вигляді проєктів, мистецтва, енергії.
— Випадкові — невипадкові зустрічі, — подумала я. І справді, деякі моменти не можна пояснити логікою. Вони трапляються, аби нагадати, що ми всі пов’язані невидимими нитками.
Я пішла у своїх справах з відчуттям легкості та вдячності. За музику, за слова, за те, що навіть у часи випробувань у нашому місті звучить скрипка — символ краси, сили й незламності.
