Історію Марини Піддячої, мами двох синів, один із яких має інвалідність від народження, Гард.City розповідає не вперше. Вона тримається, бо не має права опустити руки. Бо це її діти. Тримається, бо щоразу, коли здається — далі нікуди, коли вичерпані всі ресурси — на допомогу приходить Місто.
Родина — медіа — громада
Марина Піддяча — самотня мама двох синів. Так склалося, що близької рідні, яка б допомагала, немає. Коли зовсім важко — немає за що купити ліки та спеціальне харчування для старшого Юрка — вона звертається до редакції. А Гард.City — до читачів.
І люди допомагають. Це вже стало звичним колом підтримки, яке дає Марині сили триматись. «Первомайськ — ось моя родина», — говорить жінка.
Юра Піддячий, старший син Марини
Туди, де тримаються разом
Окрім публікацій із закликами про допомогу Марині, ми регулярно й самотужки збираємо необхідне та відвозимо їй додому. Бо віднедавна вона не має змоги самотужки навіть відправитись у справах. Все через погіршення стану здоров'я одного з синів.
Тож черговий візит до Піддячих випадає мені. Рушаю у дорогу, маючи на спині 10-кілограмовий рюкзак із продуктами, а в руках — кілька пачок памперсів та пелюшок. Онлайн-мапа веде на край одного із тихих та живописних, але й віддалених мікрорайонів міста. Минаю районну лікарню, виходжу фактично у поле – далі за ним лише відірвана від міста Дроздовка і мікрорайон колишнього цукрового заводу. Саме тут, між мальовничим яром-балкою та полем розташувались крайні будинки однойменної вулиці — Польової. Врешті знаходжу потрібну адресу і здалеку бачу на подвір'ї Марину. На мене вже чекають.
Двоє синів і щоденна боротьба
Вітаємось, заходимо в стареньку невеличку хату, в якій одразу впадає в око чистота. Домівка, за словами жінки, дісталась від бабусі. Тут Марина свого часу провела дитинство, тут нині мешкає зі своїми двома синами. Молодший син ходить до школи. Попри виявлений нещодавно в нього цукровий діабет та переведення на індивідуальне навчання, жінка намагається, аби хлопчик не втрачав зв'язку з однолітками та перебував більше серед людей. Бо в їхній ситуації це майже розкіш. Все тому, що старший син Марини, Юрій, потребує цілодобового догляду та пильної уваги. Ось уже 20 років, відколи народився.
Зайшовши до кімнати Юрка, сідаю спершу, де бачу, і чую, як хлопець починає хвилюватись. «Це він хоче, аби ви сіли ближче, дуже любить гостей», — одразу пояснює мати. Підсідаю ближче, обмінюємось поглядами. В очах Юрія — доросла людина, ладна жити і творити. Аби не хвороба, що від народження прикувала його до ліжка.
Марина Піддяча
Марина Піддяча розповідає, що ще тоді, у пологовому, їй пропонували не брати на себе тягар виховання настільки хворої дитини. Але, каже, ані миті не сумнівалась, що дбатиме про Юрка стільки, скільки буде потрібно, і нізащо його не покине.
«Звісно, було тяжко, — розказує Марина. — Хай там як, це все ж прикута до ліжка дитина. Яка росте і як може розвивається, наскільки дозволяє фізичний стан, лежачи. Але ми пристосувались. Я навіть могла знаходити можливість працювати, ліпила вареники на замовлення, виконувала іншу роботу, яку могла встигнути. Звісно, легко нам ніколи не було, купа ліків, постійні візити до лікарень. Але якось більш-менш адаптувались. За ці роки я навіть навчилась по зовнішньому вигляду, по поведінці Юрка визначати його стан. Лікарі не вірили, мовляв, що ви там собі вигадуєте… А потім виходили до мене в лікарні, коли ми щоразу туди потрапляли — і казали: а ви знаєте, ви мали рацію, як це вам так вдалося визначити… Та як, це ж моя дитина, я все бачу, що він відчуває…»
Утім останні півтора року стали ще складнішими. На додачу до решти діагнозів Юркові діагностували цироз печінки. Через це у черевній порожнині хлопця постійно накопичується значна кількість рідини. А отже, критичним стан Юрка стає ще частіше, звідси і ще більша кількість ліків. Які з огляду на складність та сукупність діагнозів дуже дорогі.
«Ця баночка тисячу, ця — дві, а це на кілька днів, максимум тиждень», — пояснює Марина, показуючи мені всі медикаменти. Упаковки, пакети, флакони та блістери купою лежать на поличці, де мали би лежати дитячі іграшки.
Пенсія, яку отримує Юрко від держави як дитина з інвалідністю, складає 7400 грн, трішки більше 2 000 гривень отримує його молодший брат. Це і є всі доходи родини Поддячих. Тоді як на місяць одному лише Юркові на ліки потрібно понад 10 тисяч гривень. Це якщо не брати до уваги спеціальні суміші та речовини для харчування. І продукти для матері та молодшого сина. Одяг. Комунальні послуги. Шкільне приладдя.
«Я нині навіть не встигаю попоратись на грядці, аби бодай щось там посадити та виростити. Постійно маю бути коло Юрка, бо йому через цю рідину в животі вже й дихати буває дуже важко. А про роботу якусь годі і казати», — каже Марина.
Допомога, яка дає сили
Марина давно не має змоги заробити собі і дітям на життя самостійно, тож у відчаї зверталася до всіх небайдужих у соцмережах і благала про підтримку. Але на тлі воєнних реалій повномасштабного вторгнення співчуття чекати доводилося довго. І на початку, і зараз стрічки заповнені благодійними зборами на потреби військових та постраждалих від війни родин. А інколи Марина замість допомоги отримувала агресію на свою адресу.
«Пишуть і таке іноді, мовляв, навіщо показувати ці страшні фото, ця дитина вже не жилець, чого ти просиш, нехай ліпше люди підтримують армію. Звісно, армію підтримувати потрібно і я перша те робила би, аби мала змогу. Але це моя дитина! І їй більше нема на кого розраховувати», — хвилюючись, каже жінка.
Юра Піддячий
Колись давно, ще у листопаді 2022 року, у розпачі Марина Піддяча звернулася до нашого видання. Так її історія потрапила у спеціальний розділ на сайті «Якщо ви в біді: історії тих, хто потребує допомоги». Відтоді ми з Мариною постійно на зв'язку, тримаємо на контролі її актуальні потреби та на платформах Гард.City звертаємось до наших читачів по допомогу. Свого часу після публікації про умови життя родини Марини вдалося домогтися ремонту дороги на вулиці, на якій живуть Піддячі.
Бачимо, що наша аудиторія реагує виключно співчуттям та допомогою. Ці спостереження підтверджує і Марина.
«Це дуже помітно, бо щоразу після ваших публікацій активність у людей — дзвонять, пишуть, запитують, чим можна допомогти. Хтось ліки підвезе, якщо має, а хтось і просто картоплі чи інших овочів, які має. Це вже неабияка підтримка. Ну, і звісно, на ліки теж люди донатять. Бо інакше ми би не витягнули. В нашій ситуації на паузу не станеш. Коштовні ліки потрібні щодня», — ділиться Марина.
Молодший син і острівці радості
Поміж бесідою переміщуємось у сусідню від Юрка кімнату, де сховався його молодший братик, соромлячись спілкуватись, лиш зрідка визирав з-за дверей.
«Він у мене молодець! Дуже талановита і здібна дитина. Грає у шахи, ще до того, як пішов у школу, почав читати і перечитав усі книжки, які тут на полиці ми мали. А ще захоплюється складанням пазлів. Дуже в нього гарно виходить! Ось ми вже й цілу колекцію зібрали!» — з гордістю показує Марина на стіну над синовим ліжком.
А поруч висять маленькі картинки з термомозаїки. Це вже хобі Марини, яке допомагає відволіктись та віднайти в собі ресурс долати щоденні труднощі.
«Обов'язково передам вам одну з цих робіт на ваш збір, аби ви розіграли в лотерею!» — запевняє Марина.
Зимова історія й нові виклики
Мимоволі переводжу погляд на дуже автентичного вигляду грубу у кутку кімнати і фокусуюсь, аби сфотографувати її. Чую за спиною, як Марина усміхається.
«Це ми минулої зими наробили справ. Не стало дров, і кинула туди горіхові шкаралупи, але хто ж знав, що воно таким димом і кіптявою все заповнить! Ото натерпілися тоді…», — згадує жінка. І додає: на зиму, яка настане вже невдовзі, запасів палива зробити не вдалося. А отже, чим топити піч, наразі не знає. Бо всі гроші, передбачені на закупівлю дров, витратила на ліки для Юрка.
Вона не здається — і ми не маємо права
Попри всі труднощі, що випали на долю молодої тендітної жінки та двох її синів, Піддячі гуртуються одне навколо одного і тримаються купкою всупереч усьому.
«Мої діти набагато сильніші за мене. Бо попри зовнішній спокій та розважливість, в мене буває, що опускаються руки. І вже просто нічого не хочеться, бо відчуття, що стоїш на місці, а тебе все тягне і тягне назад. Але тоді прибіжить малий, обійме так, пригорнеться, і суворим таким голосом каже: ану, не падать духом, спокійно, мамо, все буде добре! І воно якось і відлягає. А тоді і Юрко так гляне, і ніби очима заспокоює мене, ніби промовляє, що дивись, мамо, я не здаюсь, і ти не здавайся!» — ділиться щемкими відчуттями Марина.
На прощання переглядуюся з Юрком, виходимо надвір. Бачу, що обличчя Марини наче посвітлішало, відколи переступив поріг цього подвір'я. Розумію, що їй потрібні всі ми. Поки ми будемо поруч, вона не опустить рук.
Редакція Гард.City розпочинає роботу над серією публікацій про родини, в яких виховуються діти з інвалідністю. Ми досліджуватимемо, як сьогодні їм живеться, яку підтримку вони отримують від держави та громади, на кого можуть сподіватися — і як вдається виживати в умовах повномасштабної війни. Слідкуйте за нашими наступними матеріалами.
