Вони згадують день знайомства, перші побачення, радість спільних перемог і випробування долі. Анатолій та Віра Алексичі діляться історією свого подружнього життя довжиною в шістдесят років. Така річниця в народі зветься діамантовим весіллям і символізує міцність стосунків, що витримали випробування часом — як діамант, найтвердіший і найцінніший камінь.
Життя не один раз кидало виклики парі, але вони зуміли пройти чесний і красивий шлях
З Анатолієм Алексичем наші читачі знайомі здавна. Це він не один рік дарував громаді свій пісенний талант та організаторські здібності. Багаторічний соліст хору ветеранів та один із засновників гурту «Голтяни», голова громадської організації «Захист дітей війни», дипломант та переможець конкурсів гумору та сатири, активний та небайдужий до всього, що відбувалося в місті. Поруч із ним всі роки його творчої та життєвої діяльності була тиха й не менш творча пані Віра. Життя не один раз кидало виклики парі, але вони зуміли пройти чесний і красивий шлях. Народили та виховали трьох дітей, мають онуків.
Життя здавалося б вдалим, але повномасштабна війна внесла свої корективи. Вона розлучила батьків із дітьми та близькими людьми. Тепер вони по різні сторони барикад. Двоє дітей та онуки в росії, частина рідні в Німеччині, а Анатолій та Віра тут — в Україні.
— Нас кликали рідні в Німеччину, — розповідає подружжя, — але ми вибрали Україну. Ми тут більшу частину свого життя прожили, тут працювали на її благо. То як ми можемо зрадити? Це наша Батьківщина, і ми будемо з нею до кінця.
Анатолій Алексич
Знайомство, яке змінило долю
Подружжя познайомилося в далекому 1965 році, коли Анатолій поїхав на освоєння цілинних земель у Цілиноград (Астана — ред.). Сам родом із Первомайська, жив і виховувався у бабусі, в будинку якої і проживає нині. Тепер це вулиця Донецька. Своєї матері пан Анатолій практично не пам’ятає, бо вона померла, коли він був ще немовлям, тож вихованням займалися бабуля —так ласкаво її називає Анатолій — та тітка. Свого батька чоловік пам’ятає дуже погано. Він загинув на війні.
— Єдине, що лишилося від батька, — розповідає Анатолій, — це його лист до мене, який він написав 9 квітня 1945 року. Там було написано: «Здраствуй дорогий синок, Анатолій. Я поки живий», а десятого його не стало. Похований він на одному із приміських шосе.
Лист від батька
Анатолій і досі зберігає цього листа, як і інші документи, що досліджують родинні теми.
Тепло родинної турботи у пана Анатолія від бабулі та тіточки. Вони давали йому можливість розвиватися та займатися тим, чим було цікаво. Ріс він творчою дитиною. Любив співати, танцювати, займався в акробатичній студії. Тож творчість стала його посестрою по життю. Вона ж і познайомила його з дружиною Вірою. В 1957 році Анатолій поїхав до Миколаєва на навчання. Там навчався в ремісничому училищі на зварювальника. Працював на заводі металоконструкцій, а в 1963 році за комсомольською путівкою поїхав освоювати цілинні землі. Там і зустрів свою Віру.
Віра Алексич
У пані ж Віри родина багатодітна. Родом із села Жангизкудук (в перекладі «одинокий колодязь»). З тринадцяти років довелося працювати, пасти телят, щоб не вмерти з голоду. Згадує ті часи, як страшний сон.
— Дитинства не було, — говорить жінка, — то було суцільне виживання.
Жили без батька, мати сама виховувала дітей. Злиденність — все це і досі у Віри перед очима.
З Анатолієм познайомилися на молодіжній вечірці. Як-то було раніше: молодь збиралася, веселилася, танцювала. Того дня Анатолій виступав на сцені. Віра з подружками приїхала на концерт і, звісно, приглядалися до хлопців.
— Свою Віру, — розповідає Анатолій, — я запримітив відразу. Вона мені кинулася у вічі. Я стояв на сцені і прямо якесь запаморочення в голові сталося. А коли закінчився концерт, почалися танці. Я підійшов до Віри і запросив її. То було наше перше знайомство.
Тоді Анатолію довелося ще конкурувати за дівчину, бо товариш його Валерій теж став залицятися до неї. Але хлопець був наполегливим. Свою Віру він «відвоює» у товариша і проведе дівчину додому. Вона на той час жила за сорок п’ять кілометрів від міста, де мешкав Анатолій. Тож бачитися вони не зможуть. Почалося листування. Правда, дівчина певний час не відповідала, а одного дня в гуртожиток таки надійшов лист. То було гнівне послання від Віри, де вона з обуренням писала, що їй написала його дружина і виставила претензії щодо Анатолія. Чоловік розсміявся, бо не мав ніякої жінки, але ситуацію треба було рятувати. Домовилися зустрітися на фестивалі, який невдовзі мав відбутися. Там Анатолій їй освідчився і запропонував вийти за нього заміж. І от уже після цієї зустрічі вони не розлучалися.
Анатолій після фестивалю поїде з Вірою до її мами, до речі, за походженням німкені. Там уже й залишиться. Розписувалися тихо, в сільській раді. Наречена не мала ані весільної сукні, ані нового одягу. В чому була, так і пішла під вінець. Це було 25 серпня 1965 року. З тих пір і не розлучалися ніколи.
Завжди знаходили порозуміння
Як і в будь-якій родині, усілякого було, але завжди знаходили порозуміння і взаємоповага брала гору у будь-яких питаннях. Через рік вони народили двійню, а тоді ще з’явиться донечка. В далекому від України краю подружжя проживе кілька років, а згодом повернеться на батьківщину чоловіка.
— Тут на мене чекала бабуля, — розповідає Анатолій, — вона вже була старенька і потребувала допомоги. Тож ми з родиною переїхали сюди. Влаштувалися на роботу : я пішов працювати на Підгороднянську нафтобазу, затим на станцію техобслуговування, а Віра — в «АРЕМ», штукатуром-малярем. Звісно, що я продовжив тут свій творчий шлях. Був солістом в хорі ветеранів, «Голтяночці», керував громадською організацією. І так до 2015 року займав активну позицію.
— Як дружина реагувала — на вашу творчість? — цікавлюся.
— По-всякому, — сміється чоловік, — бувало, що і сварилася. Але ми завжди знаходили порозуміння. Вона часто ходила зі мною на концерти. Та вона ж у мене теж творча. Ви би чули, як вона читає — заслухатися можна.
Пан Анатолій про це розповідає з особливою ніжністю.
У їхній оселі панує особлива тиша й затишок. На стінах — світлини з минулих років, де усміхаються діти, онуки, молоді обличчя подружжя. Поруч вишивки пані Віри, акуратні й ніжні, мов відбиток її душі, а також портрети, які бережно зберігають пам’ять про близьких. Усе довкола дуже скромне, просте, але сповнене тепла й любові. Тут відчувається, що ці люди вже немолоді, що за плечима — великий шлях, але водночас так хочеться, аби в їхньому домі ще довго лунав сміх, а серця билися в унісон.
Поради від родини Алексичів
— Дасте поради молодим, як прожити стільки років в злагоді? — запитую.
— Щоб прожити разом, — каже подружжя, — треба бути мудрим. Треба, щоб була взаємоповага: менше нервуватися та берегти одне одного. А ще треба підлаштовуватися один під одного, бо це ж родина. Знаєте, у нас був момент, коли навіть дійшло до розлучення, але, дякувати богові, вчасно схаменулися. То тоді нам довелося навіть штраф заплатити за заяву. А це було 25 рублів на той час.
Тепер про цей факт згадують з посмішкою, мовляв, з сімейного бюджету лише кошти винесли.
— Потім ми святкували срібне та золоте весілля, — пригадують Анатолій та Віра. — Тоді ще це було в будинку культури, весело й дружно. Дякувати Віктору Харченку. Він нам зробив тоді фото, яке ми і досі бережемо. Життя, як одна мить. Не встигли озирнутися, як ми уже відзначаємо діамантове весілля. Пройшли роки, тепер лише спогади.
Нам дуже боляче, що росія вбиває наших
— Як ви адаптувалися під сьогоднішнє життя? — цікавлюся.
— Нам дуже боляче, що так, що росія вбиває наших, — майже хором відповідає подружжя.
— Я ніколи не думав, — продовжує Анатолій, — що таке може бути. До останнього не вірив, що так могло статися, але сталося. У нас донька та онуки на Уралі живуть. Вірина сестра теж там. Нам дуже болить. Ми ж спілкуватися тепер нормально не можемо. Але вони нас там підтримують. Звісно, що роблять це неголосно, бо ж бояться. Але сестра сказала своїм дітям: «Ви не підете воювати, там моя сестра. Я не дам вам її вбивати».
— Що би ви сказали путіну, якби мали можливість зустрітися?
— Я би сказав йому, щоб Бог йому дав пережити все те, що переживає Україна. Ми жили в росії, ми бачили, як режим вбиває людей, в яких злиднях живе народ. Ми бачили на власні очі, як знущалися з дружин політичних полонених на 26-й точці (26-а точка Карлага – назва табору в радянський період, пов'язана з політичними репресіями — ред.). Ми жили в вісімнадцяти кілометрах звідти. Туди ми точно не хочемо. Тому ми тут і нікуди не їдемо.
Шістдесят років поруч — це не лише про спільні радощі, а й про біль, втрати, випробування
Анатолій Алексич з портретом дружини Віри
Ми ще довго гомоніли з подружжям, бо ж по життю час від часу перетиналися, спільних тем для розмови чимало. Розмова вийшла щирою й простою. І саме в цій простоті — справжня мудрість. Шістдесят років поруч — це не лише про спільні радощі, а й про біль, втрати, випробування, які вони побороли разом. Віра й Анатолій зуміли зберегти одне одного, як діамант, що не підвладний часу. І сьогодні їхній дім світиться тим самим діамантовим сяйвом кохання, яке є прикладом для дітей, онуків і всіх, хто знає їхню історію.
