У Первомайську знову відбулася акція на підтримку родин зниклих безвісти та полонених військових. На площу вийшли матері, дружини й діти тих, кого чекають з війни. «Полон вбиває. Не мовчи», — наголошують вони, звертаючись до всіх, хто проходить чи проїздить повз. Цього разу до учасників приєднався і звільнений з полону В’ячеслав Которос.
Голос любові, що долає мовчання
14 червня 2025 рік. Первомайськ. На акцію приїхали з різних куточків Первомайщини та Кіровоградщини. Хтось приїхав з дітьми, хтось — із портретом чоловіка чи сина, про яких немає жодних вістей. Це не просто акція — це живий біль і щоденна боротьба.
Нателла Драган
— Ми виходимо вже понад три місяці. Кожні два тижні — без пропусків. Результати поки невеликі, але ми їх відчуваємо. Хтось повернувся. Хтось написав. Ми будемо стояти, поки не повернуться всі, — каже організаторка акцій Нателла Драган, яка сама вже 15 місяців чекає на повернення чоловіка.
Сльози радості — і нова надія
Цього дня на акції була особлива мить — люди вітали захисника України В’ячеслава Котороса, якого звільнили з полону шостого травня. Він приїхав на акцію з родиною. Зустрічали з хлібом — сіллю, квітами та щирим: «Дякуємо!» і «Слава Україні!»
— Я вдома вже місяць і тиждень. 25 місяців мене не було. Важко передати свої емоції, але я вірю — всі повернуться. Держава не забуває. Там, у полоні, різне говорили, але ми тут. Живі. І ми потрібні своїм родинам, — каже В’ячеслав.
Його дружина Віра пригадує, як несподівано дізналася про обмін:
— Ми не знали, що він серед звільнених. Лише побачили його прізвище у списках. Потім він сам подзвонив. Ми одразу поїхали до нього в реабілітаційний центр. Я і наші сини Богдан та Даня, ми боролися всі ці місяці — як могли.
Кожна історія — живий біль
Галина Будурова
На площі були й ті, хто й досі не має жодної звістки. Галина Будурова — з Первомайська. Її син зник на Луганському напрямку в квітні 2025 року. І досі нічого не відомо про нього. Галина в розпачі, але не втрачає надії. Тому виходить на акції.
Олександр Шмирьов
Олександр Шмирьов розшукує свого сина, який зник на одному із напрямків теж у квітні цього року. Прийшов, щоб поділитися бідою та, можливо, дізнатися щось нове.
Наталя Ткаченко
Наталя Ткаченко — з Великої Мечетні. Приїхала на акцію разом з онучкою. Її син Дмитро в полоні вже чотири місяці. Лише нещодавно вона отримала перший лист — через Червоний Хрест:
— Він написав, що скоро буде вдома. Ми його дуже чекаємо. Це єдина надія, яка нас тримає.
Наталія ГородецькаФото: Наталія Клименко
Наталія Городецька шукає сина Олександра вже понад два роки:
— Я не втрачаю надії, що знайду його. Поки я жива — буду шукати. І хай кожна мати дочекається свого сина. Ці акції — мій крик. І мій сенс жити далі.
За словами організаторів, щодалі більше людей долучаються до акцій.
— Люди їдуть звідусіль і кожного разу нові додаються, — пояснює Нателла Драган. — Ми тримаємося купи через Viber-групу, через координаційний штаб, надсилаємо запити. Але відповідей, на жаль, — лише формальні юридичні рядки.
Вона визнає: співпраця з деякими структурами припинилась, але акції — тривають. Бо це — єдиний шлях, щоб не дозволити темі полону загубитися в інформаційному шумі.
«Ми будемо кричати. Ми будемо чекати»
Усі, хто прийшов на площу, — об’єднані одним болем і однією надією. Вони не чекають дива. Вони виборюють його — кожною акцією, кожною поїздкою, кожним словом.
— Я вірю: ми дочекаємося. І хай усі дочекаються, — сказала наостанок Наталія Городецька.
А поки — вони не мовчать. Бо мовчання — вбиває.
