У День вишиванки у Первомайському ліцеї «Престиж» пройшла театралізована вистава «Тіні забутих предків». Захід став справжнім святом української культури та національної ідентичності й зумів об’єднати учнів, вчителів та гостей багатовіковою предківською традицією. Журналістка бачила святкування і готова поділитися його фрагментами.
Передмова від авторки
У журналістиці є момент, коли ти не просто фіксуєш подію, а стаєш її частиною, пропускаєш її крізь власне серце. Для мене, випускниці колись четвертої школи, нині ліцею «Престиж», День вишиванки став саме таким досвідом. Спогади юності сплелися з яскравою реальністю святкового дня. Сьогодні у школі все по-іншому, по-сучасному, але дух глибоких традицій відчувається в кожному куточку. На подвір'ї школи — цвітіння декоративних слив, висаджених на честь сторічного ювілею. У фоє — виставка рушників та старовинних українських речей. І всюди — море вишиванок: на кожній дитині, на кожному вчителі. І це не просто одяг, а візерунковий код нації, що об'єднав нас у цей світлий день.
У День вишиванки шкільне подвір'я перетворилося на живу ілюстрацію народних свят
Навчальний заклад здавна славиться своїми глибокими традиціями, і День вишиванки вже багато років поспіль є символом єдності та патріотизму. В умовах повномасштабного вторгнення ці традиції набули ще більшої значущості, ставши своєрідним оберегом національної ідентичності. У театралізованих постановках оживали колоритні образи наших предків, лунали трелі соловейка, а в танцях вирувала молодість та енергія. Кульмінацією свята стала спільна молитва за Україну, сповнена віри та надії на мирне майбутнє.
«Хай вишите серце України б’ється в кожному із нас»
Ольга Бандалет у центрі
— Сьогодні особливий день, — говорить директорка ліцею Ольга Бандалет. — День вишиванки, що пульсує в унісон у серці кожного українця. День, коли на наших плечах не просто вишитий одяг, а жива історія, пам'ять та душа народу. День вишиванки — це не просто слова. Це наші корені, наша гордість, наше мовчазне «я» серед гамору світу. У кожному хрестикові — прабабусині колискові, у кожному візерунку — мапа любові до Батьківщини. Де б не занесла доля українця: в Карпати, на Поділля, за океан, — вишиванка залишається оберегом. Вона — мовчазна молитва за мир, ніжне нагадування, хто ми є. Вона — знак того, що ми з роду волелюбного, сильного, співучого, вічного. І саме сьогодні, серед щирих усмішок дитячих барв і голосів, ми ще раз нагадуємо собі: бути українцем — це честь, це відповідальність, це світло, яке ми несемо іншим. Ми не просто одягаємо вишиванки, ми вкладаємо усе серце. Ми вивчаємо символіку орнаментів, слухаємо старовинні пісні, ділимося родинними історіями, у яких оживає країна. Цьогоріч нас особливо зворушила виставка вишиванок — справжніх сімейних реліквій, наповнених пам'яттю, ніжністю, сльозами і радістю. Виставка стародавніх предметів українського побуту стала місточком у минуле — до стародавніх хат, дерев'яних скринь, домотканих рушників і глиняного посуду, що зберігають тепло наших предків. Кулінарна карта України відкрила старовинні рецепти з різних куточків нашої землі. І на завершення нашого Дня вишиванки відбувається благодійний концерт, який ми присвячуємо тим, хто захищає нашу країну, і тим, хто щиро вірить у майбутнє. Ми співаємо, танцюємо, даруємо емоції з надією в серці і добром у долонях. Нехай це свято залишиться в душі кожного, як згадка про єдність, про любов до свого, про незламність духу і красу нашої нації. Хай вишите серце України б’ється в кожному із нас.
Старшокласниця Влада Абаренова ділиться своїми відчуттями:
— Ми зібралися тут, щоб звернутися до витоків своєї країни. Я українка, ми українці. В мені тече українська кров, і я пишаюся, що є частиною такого величного народу. В мені — душа моїх предків. Ми сильні, ми вільні, ми творчі, ми розумні, ми незламні.
Викладачка Лариса Тарнавська вклала душу в свято
Лариса Тарнавська
Над сценарієм цьогорічного свята працювала викладачка ліцею Лариса Тарнавська, чия відданість справі та глибоке розуміння української культури відчувалися в кожному епізоді. Її багаторічний досвід та родинне коріння стали міцним фундаментом для створення змістовного дійства.
Пані Лариса, розповідаючи про задум сценарію, щиро зізнається:
— Я цю ідею носила в серці більше як півроку. Десь на моєму генетичному фоні не давали мені спокою «Тіні забутих предків». Ось так ця ідея переросла в таку виставу. А ще я мала найкращих помічниць — дівчат, які високо несуть художнє українське слово. Хай їм щастить.
Її учениця Софія Горелік додає:
— Ця ідея зародилася у нашої вчительки з великою пристрастю. Ми не могли їй не допомогти. Саме тому ми в обрядах обирали свій танець, рухи. Окрім усього, в нашій школі не потрібно шукати вишиванки. У вчительки з роками зібралося величезна кількість нарядів, взуття, тож ми тільки обрали, що нам одягнути.
— Це дуже захоплює, — продовжує Маргарита Бізюкіна, — і кожному хочу побажати бути такою ж творчою, як наша Лариса Анатоліївна, мати стільки цікавих ідей та терпіння, щоб це в реальності відтворити.
— Було дуже багато переживань, – ділиться Діана Перепелиця, — бо вперше виходила на таку широку аудиторію. Але коли вийшла, то вся тривога пройшла. А у вінку я себе відчуваю справжньою королевою українського руху.
Свято в ліцеї «Престиж» стало своєрідним калейдоскопом української культури, сповненим любові до рідної землі, шани до предків та віри у незламність українського духу. Цей день надовго залишиться у пам’яті учнів та вчителів як символ єдності та гордості за свою націю.
