Військовослужбовець із Первомайщини Ігор та донеччанка Наталія зустрілися в 2018 році. Вподобали одне одного практично з першого погляду. За три місяці створили сім’ю. Зараз в родині уже двоє дітей і чекають на третю. Ця історія про любов, яка не зламалася навіть перед лицем війни, про підтримку, надію і мрії про мир. Читайте далі, щоб дізнатися, як війна змінила їхнє життя та зміцнила їхню любов.
Фото: Наталія Клименко
Знайомство на Донеччині: кохання з першого погляду
Їхня історія кохання розпочалася в 2018 році. Тоді Ігор Ботнар, позивний Сват, служив за контрактом на Донеччині. Наталка працювала в цьому краї листоношею. Так співпало, що обоє були у відпустці у Святогорську. Там і побачилися в одній із місцевих кав’ярень. Як зазвичай буває у молоді: він — у компанії хлопців, вона — в дівчачому гурті. Ігор Наталку запримітив відразу: висока, струнка з блакитними, як небо, очима. Вона ж не дуже реагувала, бо після першого невдалого шлюбу не поспішала знов у «вир з головою». Та Ігор все таки зумів зачепити її душу.
— Я ніколи не думала, — розповідає Наталка, — що зможу впустити в своє життя ще одного чоловіка. Бо після першого невдалого шлюбу якось не дуже хотілося знову страждати. Та Ігор зумів в себе закохати. І знаєте, що найбільше мене вразило, так це те, що він відразу знайшов спільну мову з моєю донечкою. Це такий став міцний союз, що я не змогла не покохати Ігоря. Я сьогодні за ним, як за кам’яною стіною. Саме про такого й мріяла все своє життя.
— А я, — розповідає Ігор, — якось відразу зрозумів, що вона моя. Знаєте, це, як кажуть, кохання з першого погляду. У мене ж до неї ні з ким серйозних стосунків не було. Сьогодні я щасливий, що тоді, в 2018 році, Святогорськ мені подарував мою Наталку.
Молодята побралися і залишилися жити на Донеччині. Це сталося 28 листопада 2018 року. Гучного весілля не було, хоча Ігор і мріяв про весільну сукню для нареченої. Наталка ж не переймалася цим, бо головне для неї був Ігор та нове життя, яке зароджувалося в ній. Свою першу шлюбну ніч вони провели в потязі, тримаючи міцно одне одного за руки. Їхали на Первомайщину, щоб познайомитися з батьками Ігоря. Тоді вони не думали, що доведеться їм сюди повернутися, тікаючи від війни.
Фото: з родинного архіву
Війна змінює все: повернення на Батьківщину та рішення йти до війська
У 2019 році Ігор демобілізується з армії, а в 2021-му поїхав за кордон, щоб заробити на власне житло. Про початок вторгнення росіян Ігор почув о п’ятій ранку. Вони якраз з колективом їхали на роботу.
— По радіо прозвучало про початок війни в Україні, — пригадує Ігор. — Я відразу попросив водія розвернутися і повезти нас додому. Ми з хлопцями вирішили повертатися в Україну. Це було миттєве рішення. Нас було четверо. Ми швидко зібралися — і поїхали. Насправді це було страшне відчуття, коли ми на кордоні зустрічали тисячі людей, що тікали від війни, і коли з-за кордону поверталися в Україну одиниці. Я по-іншому вчинити не міг. Моя родина, моя Батьківщина — в небезпеці. Я мусив бути там, де моя кохана та мої діти. Хоча мені пропонували залишитися в Польщі, навіть квартиру давали, але ні — моє місце в Україні. Кілька важких днів у дорозі — і я уже був біля сім’ї. Відразу пішов в ТРО. Якось думалося, що минеться, але ні.
— Звісно, — продовжує Наталка, — своїм рішенням він наражав в першу чергу себе на небезпеку, бо ж в нашому краї все непросто. Тут стільки «ждунів», кожен другий намагався вислужитися перед кацапами. Тоді ми прийняли рішення їхати звідси. І дуже добре, що це зробили, бо наступного дня до нас в подвір’я прийшов мій колишній (він перейшов на сторону росіян, тепер уже покійний). Мою маму забирали в полон, питали, де Ігор, але, дякувати богові, ми були уже далеко.
— Шлях був довгим і непростим, — вступає в розмову Ігор, — спочатку ми поїхали в Святогірськ, потім Слов’янськ, затим Дніпро, Кропивницький. Зупинилися на Вінниччині. Сюди їхати було небезпечно, бо ж кацапи були під Вознесенськом. Щоб ви розуміли, скрізь доводилося по кілька ночей проводити в сховищах. Словом, це ще те випробування. На Вінниччині ми пробули недовго. Не міг я сидіти просто так. Мені потрібно було йти захищати Україну. Ми з Наталкою навіть через це посварилися, бо вона боялася мене відпускати, але я поїхав до Первомайська, пішов у військкомат — і уже в липні відправився на службу.
— Я боялася, — продовжує розповідати Наталка, — що сама залишуся з дітьми. Їхати за кордон ми не збиралися, тому треба було тут налагоджувати життя. Ігор перед тим, як піти на службу, винайняв нам квартиру у Первомайську — і нам з дітьми було уже куди приїжджати. До речі, у Лиманах ми встигли купити будинок, але його уже немає, тому все почали з нуля уже тут, у Первомайську.
Фото: з родинного архіву
Пара намагається жити тут і зараз
У жовтні минулого року Ігор отримав поранення. Каже, перше за увесь час своєї семирічної служби у війську. Звісно, були контузії, але на це боєць не дуже зважає, хоча доволі часто страждає від головних болів. Зараз він після поранення у відпустці на лікуванні. Треба дочекатися, поки загоїться рука та коли медики дадуть уже своє заключення, що здоровий. А там знову в бій — за Україну, за родину.
У цей час ми і зустрілися з подружжям, саме напередодні Дня закоханих. Зустріч призначили в одній із місцевих кав’ярень. Мені здалося, що для пари це було символічним, адже багато років тому вони познайомилися теж у кав’ярні. Вони удвох дуже гармонійна пара. Вона струнка, він теж підтягнутий. Вона ніжно на нього поглядає, а він усміхається і бережно промовляє: «Вона у мене зараз дуже чуттєва, бо вагітна». Наталка ж лагідно відгукується на слова чоловіка і очі наповнюються слізьми. То сльози і щастя, і болю. Бо ж тепер для неї Ігор — не просто коханий, він захисник України та батько її двох дітей — старшенької доньки і молодшенького синочка. Хто народиться третім, поки не знають. Ігор сміється: коли буде гендер-паті, тоді скажуть. А поки намагаються жити тут і зараз. До речі, вдалося через суди перевести старшеньку дівчинку на своє прізвище. Бо ж дитина підросла і цікавиться: а чому у неї не таке прізвище, як у братика та батьків? Я цю історію добре знаю, адже довелося бути суддею присяжних, коли вирішувалося це питання. Ігор не один раз приїздив просто з фронту на судове засідання. Тоді він був ще з чубом та косичкою. Запитую чому такий образ?
— А чому позивний маєш Сват? — цікавлюся.
— Та якось так сталося, — відповідає Ігор, — що хлопці мені дали такий позивний. До речі, довго думали, а потім я одягнув через плече сумку, де було написано «сват». Ось так і прикріпилося до мене це прізвисько. Всі знають, Сват — то я.
Ігор іде на перекур, а ми продовжуємо з Наталкою розмовляти.
— Як це — чекати чоловіка з фронту? — запитую.
— Важче, коли іде на завдання, — говорить дівчина, — коли не маєш зв’язку по три-чотири дні. Тоді серце вискакує з грудей, не можеш дочекатися, коли зателефонує. Одного разу він пішов і не було зв’язку цілих сім днів, але добре, що взяв із собою старий телефон, то зміг мені написати, що живий. Але спокою не було, бо мені здавалося, що його забрали в полон. Тоді він, дійсно, один залишився і потребував допомоги. Це треба мати міцну нервову систему та здоров’я, щоб коханого чекати з війни. Тому, коли він удома, ми намагаємося компенсувати всі ті тривоги, які переживаємо.
Тут якраз повертається Ігор і ми продовжуємо нашу розмову усі разом.
Сімейні традиції і любов: розуміння та підтримка щодня
Запитую, чи часто дозволяють собі проводити час разом.
— Коли буваю у відпустці, — каже Ігор, — а це буває не так часто, то намагаємося разом проводити час: то виходимо на прогулянку з дітьми, то можемо разом пляшечку шампанського відкрити, то десь в парк виходимо. Словом, тут і зараз, бо завтра може не наступити. Правда, моя Наталка, частенько може щось планувати на перспективу, але я намагаються не думати про потім. Важливо те, що сьогодні є.
— А ви часто говорити одне одному, що любите? — допитуюся.
— Аякже ж без цього, це ж важливо, щоб твоя рідна людина відчувала твою турботу й теплі слова, — чую відповідь.
— А хто у вас головний в родині? — знову цікавлюся.
— Ігор голова, а я шия, — сміється Наталка, — куди поверну, так і буде.
— А чи є у вас в родині чоловіча та жіноча робота? — продовжую бліц-опитування.
— Ні, немає, — каже Наталка, — Ігор, коли треба, то і посуд помиє, і підлогу, і їсти зварить. Це зараз, коли з рукою проблеми, то він не може.
— А що найважливіше в родині? — питаю знову.
— Взаєморозуміння й підтримка, — в один голос говорить подружжя. — Бо коли такого немає, то дуже важко.
— Чи маєте родинні традиції? — чергове питання ставлю.
— Так, це річниця нашого весілля, — знову разом відповідають Ігор та Наталка.
— А як ставитеся до свята закоханих? — ще одне запитання.
— Та так, нам особливого приводу не треба, щоб нагадувати, що ми любимо одне одного. Даруємо правда, символічні подарунки одне одному.
— А квіти часто дружині даруєте?
— Буває, — каже Ігор, — але частіше син це робить. У нього це краще виходить. Він і сестричці робить подарунки, і мамі.
— Дарує, — підказує Наталка, — тільки ж я буваю проти, бо дорогі ж вони. Тому переважно дарує ті квіти, які довго живуть, для прикладу, орхідеї.
— Чи пам’ятаєте своє перше кохання?
— У мене Наталка, — каже Ігор.
— У мене, — продовжує Наталка, — перше — то скоріше було почуття, що треба народити дитину від людини, яка не палить і не п’є, а мій перший був таким.
— Не жалкуєте, що доля звела з Ігорем?
— Що ви, я щаслива, що так склалося.
— Яка ваша найзаповітніша мрія?
— Щоб все скінчилося, щоб був мир і перемога. А ще хочеться простого сімейного щастя, щоб разом і назавжди, — каже Наталка. — А ще колись мені Ігор сказав: «Не знаю, як у тебе плани, а мої з тобою — на все життя».
— А якою вам бачиться Україна після перемоги?
— Економічно стабільною, що українцям більше не доводилося їхати за кордон, аби заробити собі та родині на прожиття. Бо сьогодні цивільним дуже важко, не вистачає тих грошей, які заробляються тут.
— Перемога буде?
— Звісно, буде, — говорить Ігор, — а для чого тоді ми там? Головне — вірити. Все буде Україна.
Ми ще довгенько розмовляли з подружжям, а могли б і ще кілька годин спілкуватися, бо стільки ще всього є такого, про що варто розповісти. І про побратимів Ігоря, і про життя на Донеччині, і про сьогодення, але кожна історія має своє логічне завершення. Поки вона щаслива. І хай так буде завжди: в кожній родині, де є голова і шия, де є розуміння і повага, де є любов і почуття.
