Попри важке поранення, він повернувся на фронт, а їхнє кохання витримало випробування війною та відстанню. Військовослужбовець ЗСУ Ігор Пономарчук і його дружина Ганна познайомилися на Донеччині у 2015 році. Їхня історія — це розповідь про любов. Ганна поділилася з Гард.City тим, що допомагає родині зберігати єдність і теплі стосунки, навіть коли війна змушує бути далеко одне від одного. Історія цієї пари — не лише про героїзм на фронті, але й про щоденну відданість і любов, які стають фундаментом для подолання будь-яких труднощів.
Ганна Пономарчук: «Чоловік називає мене Трофей»
Давно, у 2020-му, про історію одруження Ігоря і Ганни дізналася вся Україна. Церемонія відбулася у шпиталі, де воїн перебував на лікуванні після важкого поранення.
Зустрілися майже десять років тому на Донеччині. Ігор у той час воював у складі 40-ї ОАБр. Наразі він продовжує боронити Україну: важке поранення не зупинило повернутися в стрій. Пані Ганна погодилася поспілкуватися із журналісткою і розповісти історію родини:
— Ми познайомилися у 2015 році. Коли у чоловіка завершилася служба, він забрав мене з сином сюди, у Первомайськ. Тут у 2017-му народилася донечка, вона корінна первомайчанка.
Усі дрібниці залишаються за плечима
— Нині трапляються випадки, коли парам складно зберегти стосунки на відстані. Що ви порадили б людям?
— Зберегти стосунки, якщо є кохання, то питань немає. Якщо є довіра, кохання, взаємоповага одне до одного.
— У мене є чоловік, діти і дім. Собака, дві кицьки, два хом'яка і папуга, — з усмішкою розповідає про свою родину пані Ганна. — Я живу тим, щоб скоріше чоловік був дома. Порада проста: кохання. Ми вже десять років разом.
— Що, на вашу думку, підсвітила у людських стосунках ця війна?
— Всілякі дрібниці — це все залишається десь там, за плечима. Як і в кожних відносинах, буває, що десь щось не так. Але все це залишається за плечима. Тільки хочеться, щоб настав мир і всі чоловіки, сини — дома, біля своїх дітей, жінок, мам. Тому що дуже багато молодих хлопців там. От, наприклад, ми з сестрою були в центрі, хлопець стояв на протезі. Йому рочків двадцять. Всі проходять повз. А ми з сестрою підійшли і просто спитали: «Можна вас обійняти?» Обійняли, подякували йому і пішли далі. Кожному герою таке буде приємним. А у нас люди такого не роблять, на жаль. Але дуже хочеться, щоб кожна людина не проходила повз героя. Для них це дуже складно. Вони приїздять з фронту, а тут зовсім інше життя.
— Як, на вашу думку, можна допомогти їм повернутися до цього життя?
— Кожна жінка, кожна мати — це найбільша підтримка у хлопців. Багато друзів, які відвертаються, наприклад, якщо він військовий, а вони ухилянти. Кажу, як є, — то в них дружба закінчується. Це реалії нашого сьогодення. Кожна жінка, кожна мати має знати, як у першу чергу своєму герою допомогти. І все буде добре.
Ми — дружна, міцна родина
— Що змінилося за ці десять років у ваших почуттях, у ваших стосунках?
— Із кожним роком наші взаємовідносини стають все міцніше й міцніше. Ми обвінчалися у лютому 2024 року. Це була пропозиція на відстані, по відеозв'язку. На Новий рік, 31 грудня. Чоловік сказав: «Пропоную обвінчатися. Ти згодна?» — «Так, згодна». Він приїхав у відпустку на день народження донечки, у неї наприкінці січня, а на початку лютого ми обвінчалися.
У нас був розпис в шпиталі, тоді — вінчання, у нас діти, у нас дім, собаки. Ми — дружна, міцна родина.
Родина біля храмуФото: із особистого архіву Ганни Пономарчук
— Старається приїздити по можливості на дні народження дітей. На мій не виходить приїхати. На один день, на два, він виривається і приїздить.
Ігор і старший син Ганни ДанилоФото: із особистого архіву Ганни Пономарчук
Дитина молодша дуже сумує. Кожен раз, коли тато приїздить, а потім їде, це дуже важко для дитини. Я доросла, я десь там собі поплакала, заспокоїлася, та й чекаю і молюся далі. А вона хоче тата додому.
Ігор з донькою КіроюФото: із особистого архіву Ганни Пономарчук
Були питання від дитини, ми гуляли в парку: «Чому дітки грають з татами, а наш тато не дома?»
Вона знає, що таке війна, знає, що відбувається. Знає, як зустріти захисника на щиті, знає, що треба стати на коліно. Не всі діти це розуміють, на жаль.
— І не всі дорослі.
— Так, на жаль. Кого це не стосується і у кого в родині немає цих розмов, пояснень, то діти не знають, що це таке. Моя дитина знає, що, коли грає гімн, коли хвилина мовчання, треба опустити голову, покласти руку на серце. У школі так прийнято, вони це роблять, але не всі діти, на жаль.
Моя підтримка — діти і чоловік
— Що дає сили підтримувати свій ментальний стан, коли постійно чекаєш, нервуєш. Де брати сили?
— У першу чергу це діти. Тому що я одна у них, мама. У другу чергу — це підтримка чоловіка. Незважаючи на те, що він на фронті, він мене дуже підтримує. Щоразу, що б не сталося у нас тут дома, або просто, якщо у мене вже сил немає...
Ми одне ціле. Мабуть, це і є наше кохання.
