Волонтери БФ «Азовсталь» із Первомайська Ігор та Ірина Будаки повернулися із сіл Херсонщини, куди вони возили подарунки для херсонських дітей та військових. Нагадаємо, що подарункові бокси готували для дітей та передавали місцеві школярі. Деталі поїздки волонтери розповіли журналістці Гард.City.
Передмова. Трішки недавньої історії
Родина Будаків Ігоря та Ірини із Олешок. Коли в 2022 році вороги окупували їхнє рідне місто, вони місяць змогли там протриматися, а за першої можливості виїхали. Прихисток знайшли в Первомайську. Відтоді й зайнялися волонтерською діяльністю. Намагаються практично щомісяця бувати на рідній Херсонщині. Допомагають місцевому населенню та бійцям на цьому напрямку. В грудні 2024 року, як і минулого, возили новорічні подарунки місцевій дітворі та військовим. Долучилися до збору смаколиків і наші первомайські діти. Як зустрічали їх на Херсонщині, як їхали і про що розповідають волонтер — уже в новій різдвяній історії, до якої дотична і журналістка.
Справа в тім, що мені довелося бути безпосередньою учасницею збору святкових боксів для херсонців. Сприяла комунікацій та передавала гостинці в руки волонтерів. І сьогодні ще раз, користуючись нагодою, хотіла би подякувати колективам закладів та їхнім керівникам Наталії Коротковій, Світлані Жуматій та Людмилі Масловій за організацію новорічних подарунків, а волонтерам — за їхній нелегкий труд і самовідданість. Звісно, що тепер маю обов’язок розповісти про те, куди потрапили подарунки. Тож перше про що запитую: як дорога на Херсонщину?
Херсон та його околиці — і досі найгарячіші точки на мапі країни
— Дорога до Херсонщини тепер займає набагато менше часу, — розповідають волонтери.
— Логістично стало набагато зручніше, коли відремонтували дорогу. І це дуже важливо, — наголошують Ігор та Ірина. — Справа в тім, що Херсон та його околиці і досі найгарячіші точки на мапі країни. Сюди щодня летять ворожі дрони, луплять з гармат, обстрілюючи місцеву інфраструктуру та вбиваючи українців. Тож для місцевих дуже важливо, коли стається біда, аби вчасно і швидко приїхала карета швидкої та пожежна машина. Втім, попри обстріли, херсонці живуть. І як би страшно це не звучало, місцеві звиклися з такою ситуацією. Ми іноді дивуємося, як вони спокійно реагують на обстріли, навіть діти уже не бояться. Вони по звуку розрізняють, де наші, а де ворожі гармати. Та що там говорити: призвичаїлися, вирішують щоденні завдання, виходять на роботу і навіть народжують. Нам довелося побувати в пологовому будинку, то там стільки молодих дівчат, ви навіть і уявити собі не можете.
«Ми ще жодного не зустрічали з херсонців, хто б не вірив би у перемогу»
— А що робити? — кажуть волонтери. — Життя продовжується. А скільки місцевих повертається до рідних домівок! Навіть, якщо і житла немає, то знаходять, де заселитися. Херсонці поволі відбудовують те, що можна: лагодять будинки, комунальники прибирають місто, намагаються утримувати в чистоті. Звісно, там, де сильно небезпечні райони, туди рідше зазирають, але тримаються. Живуть навіть на островах. Це така сильна віра. Ми ще жодного не зустрічали з херсонців, хто б не вірив би у перемогу. Всі чекають і готуються відбудовувати понівечене місто. Знаєте, на що ми звернули увагу? Що дуже багато почали відбудовуватися, але будують житло уже з укриттями, що радує. Хтось ставить теплиці, хтось город обробляє. Наша знайома з дитиною ось повернулася з Європи і більше не хоче нікуди їхати, хоча житло її й зруйноване. Херсон сьогодні дуже страждає, це правда, там небезпечно ходити, дрони переслідують людей. Ось наш знайомий нещодавно на одній вулиці нарахував двадцять машин, що потрапили під кулі. Та і переміщатися по Херсону треба з великою швидкістю, щоб не стати мішенню для ворогів, особливо зі сторони Кіндійки та Антонівки
— А де ви зупиняєтеся, коли приїжджаєте? Як убезпечуєте себе від небезпеки? – запитую.
— У нас там багато друзів та знайомих. Маємо певне місце, де спиняємося. Приїжджаємо, як правило, на кілька днів. Звісно, ситуації бувають різні. Було таке, що і під обстріли потрапляли, було, що поруч прилітало, але, слава богу, все обходилося. Ось зовсім нещодавно там, де ми були, був приліт, то довелося іти в коридор. Там перечекали — і далі, бо нам своє робити. Сподіваємося, що і надалі будемо з янголом-охоронцем. А ще у нас є шоломи та броніки. Цього разу ми були у віддалених куточках Херсонщини, відвозили дітям подарунки. То вони раділи, дякували за гостинці. Звісно, що доводиться ризикувати, але як по-іншому? В селах, як-от: Федорівка, більш-менш, а ось в Дар’ївці — то школа з укриттям. У Херсоні чимало уже місць з укриттям, де діти можуть бути в безпеці. Все там уже продумано: тепло, чисто, але знаєте, очі у дітей невеселі, якісь вони понурі. Та дорослі намагаються створити всі умови для них.
— У нас там, в Херсоні, — продовжує Ігор — є улюблена кав’ярня, куди ми заїжджаємо, п’ємо каву. То спостерігаємо частенько таку картину: тут ба-бах — вибух, ми десь здригнулися, а ті, хто поруч, зовсім не реагують. Єдине кажуть: «А це наші хлопці працюють. То, хлопчики, давайте». Щоб ви розуміли, в Херсоні навіть на самокатах катаються. Єдине, коли стемніє, то важко пересуватися і машиною теж небезпечно їхати, бо ж дрони чатують. А так люди живуть, сподіваються на краще.
— Під Новий рік знову плануєте? – цікавлюся.
— Так, хочемо бійців з Різдвом привітати, але ще побачимо. Поки обдумуємо. Ми ж як: є запит — ми їдемо, швидко зібралися — і гайда. То якісь смаколики потрібно, то щось бійцям. Наші поїздки непередбачувані.
— А що у ваших Олешках? Якось доходить інформація? — запитую з обережністю.
— А що Олешки… Люди там виживають. Ось на 6 грудня вигнали людей, бо сказали, що буде остання гуманітарка. Люди повиходили, а тут дрон прилетів. То людей уже немає… Ось так провокують. Вивозять усе, чистять квартири, не соромлячись, нічим не гребують. Все, що є, все вивозять. Люди масово виїжджають до Європи, навіть пенсіонери. Зараз дуже почастішали обстріли. Росіяни ведуть себе, як вдома. Телефонувала знайома, розповідала, що людей продовжують забирати «на підвали». Дуже багато чоловіків зникають, люди гинуть від обстрілів. Були такі випадки, що наші знають, що в будинку жили бабуся й дідусь, але їх давно не видно, але окупанти не дають зайти і подивитися. Думаю, що там багато ще під завалами людей, бо вони не пускають нікого на нижні вулиці. Там реально страшно, але люди окремі ще залишаються.
— А що ваш будинок? — продовжую розпитувати.
— А ми не знаємо, нікого не просимо, щоб ходили і дивилися, бо це небезпечно. І воно того не варте. Знаємо, що були влучання туди кілька разів, вікна, двері повилітали, а там хто його знає. Окупанти знищують все, що можна знищити. Кожного дня. Але я вам скажу, що більшість живе вірою та надією.
«Головне, аби цілим був ваш рідний дім»
— Що б ви побажали первомайцям? — запитую, як і годиться напередодні Різдва Христового.
— Терпіння в першу чергу. Не треба скаржитися на відсутність світла, все це можна пережити. Головне, аби був ваш рідний будинок. Я би зараз все віддала, — говорить Ірина, — аби бути дома, хай і без світла та тепла. Тому бережіть те, що маєте. Я дуже хочу додому, і це при тому, що нам тут добре, нас тут прийняли, протягнули руку допомоги, але я і досі душею там, в своїх рідних Олешках. Я хочу до себе додому. Людям треба розуміти, що війна іде, хлопці гинуть і потрібна наша підтримка, потрібно, щоб був тил. Нам потрібно думати не про керівників держави, з ними потім розберемося, чесно. Зрозуміло, що вони про нас не будуть дбати, але нам потрібно підтримати хлопців — ось що зараз головне. Вони втомлюються, дуже втомлюються. Ви б бачили їхні обличчя та сумні очі. Вони дуже втомилися і коли починають говорити про здачу Херсону, то у них і злість, і образа, що люди не вірять в них, але разом з тим — надія на перемогу живе. Бажаю нам усім перемоги, міцного здоров’я, народжувати дітей, бо це наше майбутнє.
Наша розмова поволі добігала кінця, але розходитися не хотілося. Хотілося чути про наших героїчних херсонців та бійців, які боронять нас, про дівчат, які народжують у Херсоні, про дітей, які радіють нашим подарункам, і так хочеться, аби ті, хто в тилу, пам’ятали про них, бо ми всі один народ, одна нація.
А наостанок волонтери передали нашим школярам прапор з підписами бійців, шеврони в дарунок, а мені — подяку. Що може бути дорожчим за такі дарунки?
