Чи можна навчитися не відчувати тривогу в наш час? «Можна, коли знайдеш внутрішню опору або щось таке, що тримає, дає сенс життя і наснагу прокидатися щоранку», — переконана психотерапевтка Олександра Шигида. Вона розповіла Гард.City, як навчитися слухати своє тіло, прислухатися до себе і розуміти, що допоможе триматися.
— Не відчувати тривогу зовсім ми не можемо, — говорить Олександра Шигида. — Це і не потрібно нам, тому що тривога — наш помічник, внутрішній сигнал, який дає зрозуміти, що зараз відбувається щось умовно небезпечне, на що ми маємо зреагувати. Те що ми можемо, — це навчитись краще розуміти свій стан та зменшувати інтенсивність тривоги.
Знайомство з фахівчинею
У 2022 році Олександра Шигида почала працювати в команді міжнародної некомерційної неурядової організації «Фемілі Хелс Інтернешнл» (FHI 360). І ось уже два роки вона не тільки проводить приватну практику, а й займається просвітництвом у психології, консультує фахівців, які надають соціально-психологічні послуги людям.
Раптом подумала, що їй не вистачає чогось цікавого і нового. Тож вирішила: а чому б і не спробувати себе в психології? Так і опинилася серед студентів магістратури Одеського Національного університету імені Мечникова. Далі пішла навчатися на психотерапевта і зрозуміла, що це той шлях, який шукала в житті. Певний час пробувала поєднувати свою стару роботу з новою, але психотерапія настільки захопила й потребувала енергії, що довелося робити вибір. І ось вона психотерапевтка-консультантка FHI 360 і проводить соціально-психологічні консультації для тих, хто надає послуги іншим. У цю категорію входять вчителі та лікарі, чиновники та працівники соцслужб, працівники геріатричних центрів та відвідувачі університету третього віку. До речі, саме в Первомайському університеті третього віку ми з Олександрою і познайомилися.
Олександра родом із Первомайська. До 18 років проживала тут, навчалася у 9-й школі. Потім поїхала до Одеси і до початку великої війни жила там. Коли розпочався повномасштабний наступ, повернулася до батьків.
— Не виникало думок десь поїхати? — цікавлюся.
«У мене вже була складена валіза»
— Звісно, виникали. І на початку війни ми на рік виїздили в Молдову. Там якраз вперше стикнулася з гуманітарною організацією і працювала в гуманітарній місії з українськими біженцями. І це мене надихнуло повернутися і займатися цією справою тут, тому що я розуміла, яка потреба була тут. І ми повернулися. Вирішила, що ми залишаємося в Миколаївській області, бо на той момент вона була більш вразлива і потребувала більше допомоги, ніж Одеська.
— Коли почули про велику війну, що то за емоції були?
— Насправді я готувалася, і у мене вже була складена валіза. І коли ми почули перший вибух, звісно, був страх, але я чітко знала, як мені діяти. За двадцять хвилин ми уже виїздили з Одеси. Їхали до батьків. Певний час знаходилися у Первомайську, а коли був наступ на Вознесенськ, то вирішили, що поїдемо в Молдову на певний час. А потім я повернулася. І ось я тут.
— Ви зараз надаєте консультації людям університету третього віку. Наскільки це важливо, в першу чергу, для них?
«Наше завдання — це не лише про допомогу людям, а й про культуру»
— Можливо, я скажу некоректно, але це одна із найулюбленіших категорій, з якими ми працюємо. Бо це люди, які вже прийшли до того, що вони хочуть, і сюди прийшли дуже свідомо. Їм цікаво щось робити нове і нове дізнаватися. Вони ж, насправді, можуть сидіти вдома, але обирають такі зустрічі. Це дуже свідомий вибір і ці групи дуже активні. Це люди, у яких насправді ми теж навчаємося, бо вони мають свою мудрість. До нас вони приходять за комунікацією, за спілкуванням, за контактом. У них такий запас досвіду за плечима, що вони і з нами можуть ділитися. І це дуже класно, коли у нас відбувається такий обмін досвідом та енергетикою.
«Потрібно робити певні кроки для того, щоб наше самопочуття покращилося»
— Знаєте, у нас так склалося, що культура психологічної допомоги не дуже розповсюджена і багато людей і досі побоюються психологів і кажуть: «Я ж не псих. Мені це не потрібно», — продовжує Олександра. — Ми часто стикаємося з такими стереотипними речами, тож намагаємося донести людям, що звернення до психолога — це нормально. Наше завдання — не лише про допомогу людям, а й про культуру. Це про те, що людина має на себе звертати увагу, що стан її сам по собі не зміниться, якщо цим не займатися. Наша задача повертати людей до самих себе. Якщо я потребую допомоги, то я можу звернутися до іншої людини, яка мені може в цьому допомогти. І потрібно робити певні кроки для того, щоб наше самопочуття покращилося. В противному разі, якщо не будемо на це звертати увагу, то нічого не зміниться.
— З якими запитами до вас звертаються і що ви радите людям?
«Важливо шукати внутрішню опору»
— Насправді всі запити, які надходять до нас, особливо, в новій групі, це про стресостійкість, або люди кажуть: «Я хочу навчитися не відчувати тривоги, або я хочу бути стабільнішою, або навчіть, щоб було легше справлятися з емоціями», — ділиться Олександра. — Але не всі запити ми можемо задовольнити. Тому що не відчувати емоцій — це те, з чим ми ніколи не працюємо. Ми можемо працювати зі стресостійкістю, з пошуком наших внутрішніх ресурсів. Особливо важливо в даний час шукати внутрішню опору, щось таке, що нас тримає, що дає сенс життя і що дає нам наснаги прокидатися щоранку.
— Які вправи ви рекомендуєте? Як шукати внутрішню опору?
— У нас багато вправ, виокремити зараз якусь неможливо, — відповідає Олександра Шигида. — Наші групи направлені на те, щоб людина в процесі знайшла те, що підходить саме їй. У нас є арттерапевтичні методики та різні техніки. Є дихальні практики, багато тілесних. Але, скажімо, комусь дихання не підходить, але є щось інше, що можна взяти для себе. Немає такого, щоб був якийсь ключик, який підійде і для іншої людини. Кожен має знайти щось своє, індивідуальне. Універсального рецепту не існує. Треба навчитися слухати своє тіло, слухати себе і розуміти, що допомагає саме мені в цей час триматися, які у мене є сенси, яка є внутрішня опора, що я можу для себе зробити, щоб сьогодні мені стало краще.
— Як ви працюєте з ВПО?
— Наше завдання — всіх об’єднувати, ми не виокремлюємо нікого. Це такі ж самі люди, як ми, але вони стикаються з більш глобальними проблемами. Це втрата місця проживання та того середовища, до якого звикли. То коли вони до нас потрапляють, ми просто їх навчаємо жити тут і зараз, єднаємо з соціумом. Вони у нас знаходять нові зв’язки, нових друзів, нове спілкування, що дуже сильно допомагає. Бо ми всі соціальні і нам потрібна комунікація. Ми не можемо жити відокремлені самі по собі. Нам потрібні обов’язково спілкування та підтримка. Така людська природна потреба.
— Якщо людина в депресії. Як її вивести з цього стану?
«У нас не сприймають депресію як хворобу»
— Ми маємо розуміти, що є різні емоційні стани. В деяких може допомогти психолог, у декотрих — психотерапевт. Але якщо мова йде про клінічну депресію і різні ускладнення емоційні та психологічні, то потрібно звертатися до психіатра, і тоді депресію лікують психотерапевт і психіатр разом. Бо обов’язково має бути лікування ще й антидепресантами. Є чимало стереотипів до цього стану. У нас часто кажуть: «То ти ледача. Підіймись, зберись — і твоя лінь пройде». У нас не сприймають депресію як хворобу. Це також одна із наших задач: пояснювати людям, що може бути і такий стан, і куди можна звернутися, коли погано.
— З війною таких станів побільшало? — продовжую розпитувати.
«Побільшало депресивних, тривожних та розладів адаптації»
— Побільшало депресивних, тривожних та розладів адаптації. Ми стикаємо з такою реальністю, особливо ті, хто знаходяться під обстрілами, коли не у всіх спрацьовують механізми адаптації і тривога зростає. І якщо ми вчасно не можемо собі надати цю допомогу, то можемо стикнутися з цими тривожними розладами. Сьогодні, на жаль, у нас психіатрів не вистачає, вони не можуть закрити потреби всієї нашої країни.
— Що ж тоді робити?
«Ми можемо долати багато перешкод, якщо усвідомлюємо свою силу»
— Повторюся: у нас є внутрішній прихований ресурс, про який ми іноді навіть і не здогадуємося. Я би хотіла, щоби люди усвідомлювали, що мають такий ресурс і могли його використовувати. Бо насправді ми можемо долати багато перешкод, якщо усвідомлюємо свою силу. Якщо не усвідомлюємо, тоді набагато важче. Є така мантра заспокоєння, якщо дано стільки, то треба витримати. Але не завжди ми можемо витримати і не завжди ми собі дозволяємо слабкість. Ми іноді не дозволяємо собі плакати, не дозволяємо собі сказати, що мені потрібен відпочинок, що я маю собі дати змогу побути ось таким. І коли це все у нас накопичується всередині, тоді це може спрацювати по-іншому. Це як пружинка, на яку тиснемо, не даємо собі слабкості, не даємо собі відпочити, не даємо собі поплакати, а потім вона вистрілює в соматичні захворювання, в тривожні розлади. Треба бути уважними до себе, давати змогу собі відпочивати і бути слабкими іноді. Бо це наше здоров’я.
