Науковиці і солістки етногурту «Гуляйгород» Ірина Барамба та Анастасія Філатова розповіли, як досліджували і продовжують досліджувати українську народну пісню.
«Гуляйгород» на Артмарафоні Вінграновський
Нещодавно в рамках фестивалю Вінграновський ART FEST до Первомайська завітав етнофольк-колектив «Гуляйгород». Окрім концертної діяльності, незмінні учасниці колективу Ірина Барамба та Анастасія Філатова вже впродовж багатьох років займаються дослідженням та реконструкцією народних пісень центральної України: відшукують старі фольклорні колективи або окремих учасників, записують пісні та переводять у цифровий формат. Дівчата — науковиці з відповідними вищими освітами, котрі напряму пов'язані з етнографією і фольклористикою.
Раніше Гард.City вже писав, як журналіст зустрівся із «Гуляйгород» у гримерці перед їхнім виступом у якості хедлайнерів на Артмарафоні Вінграновський. Нині ж мова піде саме про те, як Анастасія та Ірина присвятили велику частину життя цікавій справі.
Солістки гурту «Гуляйгород». Зліва направо: Анастасія Філатова та Ірина БарамбаФото: фейсбук-сторінка гурту «Гуляйгород»
«Для фольклористів є неписане правило — звідки ти родом, ту територію й досліджуєш»
— Історія наша давня, — розповідає Анастасія. — Ми займаємось традиційною народною музикою ще зі студентства, коли навчалися ще в Кіровоградському музичному училищі, котре нині вже Кропивницький музичний коледж. Там ми здобули професію фольклористів, познайомилися з прекрасними викладачами, Олександром і Наталією Терещенками, котрі навчили нас їздити в дослідницькі експедиції: як збирати пісні, як співати, реконструювати тощо. Для фольклористів є неписане правило — звідки ти родом, ту територію ти й досліджуєш.
Збір інформації
— Оскільки ми родом із Центральної України, — продовжує Анастасія, — досліджуємо території Черкащини, Кіровоградщини, Полтавщини — усе, що понад Дніпром. Раніше ми їздили зі старими касетним диктофонами, купляли мапи, аби дістатись туди, куди планували, щось читали про місцевість, яку мали досліджувати. Ми заходили в село і просто спілкувалися з людьми, розпитували: хто співає, чи є якісь колективи? Якщо так, то просили людей співати під запис диктофонів. Були й такі випадки, коли нам траплялися цілі гурти, які співали.
На інтерв'ю з гуртом «Гуляйгород». Первомайськ, 12 жовтня
Опрацювання творів
— Що відбувається далі, коли ви записали матеріал і привезли його додому? Ви це розбираєте на голоси і співаєте, чи як це відбувається?
— Оскільки ми музиканти і маємо відповідну освіту, — відповідає Ірина Барамба, — ми можемо розкласти ці партії на ноти, розкидати на різні голоси і тоді вчимо. Нас в гурті було четверо, саме для багатоголосся цього достатньо.
— У вашому колективі є супровід музичних інструментів?
— У нас усе трохи по-іншому, ніж те, що сьогодні почують люди, — відповідає Ірина. — Нині ми представимо електронний проєкт, із програмою, що дозволяє охопити більшу аудиторію.
«Ще збирати і збирати, поки є кого досліджувати»
— Скільки усього ви зібрали такого матеріалу, пісень? Це реально порахувати?
— Дуже-дуже багато, — говорить Ірина. — У нас є мрія врешті опублікувати усе це. За усі ці роки ми відвідали багато міст і сіл — це і Запорізька, Чернігівська, Тернопільська області, але найбільше матеріалу у нас саме з центральної України. Ще збирати і збирати, поки є кого досліджувати. І взагалі, окрім експедицій і виступів, я працюю в Центрі фольклору і етнографії університету Шевченка, Настя працює в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського, де оцифровує інформацію зі старих носіїв.
«Мені пощастило, що я свого часу розпитала мою бабусю і записала від неї багато пісень»
— Зараз вже майже немає колективів, які могли б зібратися і заспівати повну музичну фактуру — це можуть бути дві, три бабусі, які заспівають лише частину голосів. І тоді потрібно вже звертатися до якихось архівів, аби провести більш повну реконструкцію твору, аби це відповідало дійсності. Потрібно їздити, записувати, адже це дуже цінна інформація, матеріал. Мені пощастило, що я свого часу розпитала мою бабусю і записала від неї багато пісень.
«…потрібно привести у таку форму, щоб усі могли почути, як звучали люди в сорокових роках, п'ятдесятих, шістдесятих»
Оцифрування
— Оцифрування відбувається з наших касет, які ми записували, а от в Інституті я маю справу з бобінами, а інколи й з восковими валками, — розповідає Анастасія. — Для валків потрібна специфічна техніка, а саме бобінні магнітофони можна під'єднувати до комп'ютера і переносити інформацію з плівки в цифру. Ще з сорокових років співробітники нашого Інституту їздили в експедиції, з яких накопичилось близько двох тисяч бобін, з якими ми зараз працюємо. І тепер це потрібно привести у таку форму, щоб усі могли почути, як звучали люди в сорокових роках, п'ятдесятих, шістдесятих і більш сучасні записи. Наприклад, коли ми починали їздити на дослідження, то користувалися великими двохкасетними магнітофонами і знімали людей на фотоапарати-мильниці.
— Усю цю діяльність ви сприймате як місію, покликання?
— Для нас це завжди було цікаво — це, в першу чергу. І ми б не сказали, що це місія чи щось на кшталт. Однак, можливо, саме місією можна було б назвати дослідження територій, затоплених Кременчуцькою ГЕС. Тоді, у тих експедиціях, ми віднаходили людей, яких компактно переселили із затоплених селищ. І от в одному такому населеному пункті могло бути так би вмовити декілька сіл. Це було, мабуть, найскладнішим — коли в одному такому населеному пункті потрібно було зібрати для запису мешканців, переселених саме з якогось конкретного села, аби вони не змішувались із новими односельчанами і не сварились та не сперечались стосовно правильності виконання тієї чи іншої пісні. Адже ніби як плюс-мінус усі вони й з однієї території, але у кожному селі співали по-різному.
— Бувало таке, — розповідає Ірина, — що необхідно було зробити комбінований запис однієї людини. Тобто ми записували основний голос, потім людина вдягала навушники і вже під запис свого голосу будувала і наспівувала верхній, нижній голоси і та далі. Ось це і є один із способів реконструкції багатоголосої української народної пісні.
