Здається, його знає все місто. А як проходить робочий день очільника і як в нинішніх реаліях працює Центр культури імені Зарницької? Які виклики стоять перед його співробітниками? Про це і не тільки журналісту Гард.City розповів директор закладу Ігор Головатенко. Продовжуємо розповідати первомайцям про первомайців.
Багато хто з містян хоч раз, але бачив або чув ведучого більшості заходів у Первомайську — мова йде про Ігоря Головатенка, директора Центру культури імені Єфросинії Зарницької. На мою скромну думку в області, а, можливо, і в усій країні мало де можна зустріти директора, який одночасно і конферансьє, і «святий Миколай», а інколи й співак — список можна продовжувати й продовжувати. Його оксамитовий та одночасно твердий і впевнений голос майстерно привертає і тримає увагу на будь-яких івентах. Ми вирішили розповісти вам трохи більше про пана Ігоря: про його освіту, про ставлення до професії та про те, як в умовах війни працюють співробітники сфери культури.
Директор Центру культури імені Єфросинії Зарницької Ігор Головатенко
«Я не ділю заходи на більш важливі і менш важливі — так само і з людьми, які на них присутні»
— Як починається ваш робочий день?
— Зазвичай він починається з того, що настає ранок (усміхається, — авт.). Ми приходимо до Центру культури, проводимо коротенькі наради, на яких плануємо день, а також розбираємо питання, які лишилися з минулого дня. Це дуже важливо, вирішувати такі питання вчасно, щоб під кінець робочого тижня не накопичувалось «хвостів». Впродовж першої половини дня формуємо графіки, розклади, зустрічаємось з очільницею управління. А от після обіду починають приходити творчі колективи — тут також є багато рутинних питань: комусь потрібно підготувати сцену, хтось шукає костюми, вирішуємо, хто і де буде проводити репетиції тощо. Молодші колективи зазвичай перебувають тут до 17-ї, 18-ї, а дорослі, буває, працюють і до 22-ї години.
«Багато хто може подумати, що тут нічого не відбувається і ми просто сидимо у кабінетах, але це не так»
— І усі ці рутинні питання проходять через вас?
— Більшість — так. Це багато спілкування і участі у процесах. Нині у нас розпочався період звітних концертів. Тут також багато роботи в організації, адже часто колективи обирають для виступу один і той самий день, а буває і час — потрібно усе організувати так, щоб ніхто не образився і усе було зроблене вчасно. Багато хто може подумати, що тут нічого не відбувається і ми просто сидимо у кабінетах, але це не так. Люди зі сторони не бачать, як тут все влаштовано.
— Що ви робите, коли тривога?
— На момент повітряної тривоги ми повністю зупиняємось, а дітей обов’язково проводжаємо до укриття.
— Хто ви за освітою?
— У мене їх чотири, одна з яких незакінчена — Миколаївське духовне училище. А за трьома здобутими — режисер театралізованих масових свят та обрядів, організатор культурно-дозвіллєвої діяльності, а ще культурологія і менеджмент у галузі культури.
— Як давно ви на сцені?
— З самого дитинства. Колись у мого батька, який працював у школі мистецтв та у будинку культури в Трикратах, був вокально-інструментальний ансамбль, я теж у ньому грав. А знаєте, як воно буває, один із музикантів вивчився, закінчив школу і хтось має його замінити. Тож так і міняли одне одного. На чому я тільки не грав — гітара, ударні, клавішні, і співав також.
— І не боялися сцени, публіки?
— Ні. А чого тут боятися? У залі зазвичай були усі мої рідні, знайомі. А потім я зрозумів і відчув, що окрім того, що ти щось людям віддаєш зі сцени, ти ще й отримуєш від них зворотну енергію.
— Пам’ятаєте свій перший захід, який ви вели вже саме у Первомайську?
— Так, пам’ятаю. Це був 2012 рік, День закоханих. Тоді ще Центр культури був на завершальній стадії ремонту і захід проходив у актовій залі медичного коледжу.
— Як ви готуєтесь до заходів, які маєте вести? Чи це залежить від рівня важливості заходу?
— Я не ділю заходи на більш важливі і менш важливі — так само і з людьми, які на них присутні. Тут вже як ти подаєш подію, так люди її і сприймають. Коли я ведучий, то намагаюсь робити так, аби люди розуміли, що вони на важливому заході. Так само і з запрошеними, немісцевими людьми, які часом приїздять на ці заходи. Буває, кажуть, це ж такі важливі люди приїдуть, це ж так відповідально і тому подібне. А я так скажу: усі люди важливі, і усі заходи важливі і відповідальні.
«Нині такі часи, що в якийсь день фоє Центру культури може пахнути святом, а в інший ладаном і формаліном»
— А от щодо самої підготовки до якогось, наприклад. концерту — тут ти маєш усе знати про колектив, про його керівника, про репертуар. А ще, стоячи на сцені, головне — завжди бути щирим і казати правду. Глядач усе бачить і відчуває: як ти говориш, що ти говориш, чи ти вийшов із планшеткою чи просто з мікрофоном і говориш, дивлячись на публіку, а не в папірець — від усього цього залежить і те, як сприйматимуть, власне, тебе. Декому в концертній залі може здаватися, що працювати із публікою — це щось геть просте, однак щойно даси таким мікрофон до рук, як вони одразу ніяковіють і губляться. Дехто не розуміє, наскільки це відповідально і фізично важко — працювати на сцені. Не дарма кажуть, що провести, відіграти чи відспівати концерт втомлює майже так само, як розвантаження цілого вагона. Але є те, що дається найважче — провести церемонію прощання з нашими захисниками, коли ти береш мікрофон, говориш у нього, а воно, знаєте, не говориться, у горлі ком і голос тремтить — це надважко. Нині такі часи, що в якийсь день фоє Центру культури може пахнути святом, а в інший — ладаном і формаліном.
— Який нині найбільший виклик для Центру культури?
— Зараз ми працюємо на дуже тонкій грані. Ми маємо бути максимально обережні у тому, що ми говоримо, що ми співаємо, як подати захід, скільки збирати людей, у який час це найкраще зробити. До того ж у цілях безпеки ми не афішуємо нічого, що має відбуватися у стінах ЦК. Ми маємо зважувати все. Ми працюємо, репетируємо, накопичуємо матеріал, який хочеться показати людям. Але як показати, де і коли — це питання і це, мабуть, один із найбільших викликів для нас, як для діячів культури.
«Найбільший кайф — це коли захід закінчився, люди розійшлись, згасли софіти, ти сідаєш на місце глядача і вдихаєш вже порожню концертну залу»
— Що ви найбільше любите у своїй роботі?
— Вихідний (сміється, — авт.). Я б сказав що це, мабуть, підготовки до концертів, вистав, коли ми займаємося декораціями, костюмами — усе це рутинна, але приємна метушня.
— А чи є те, від чого просто кайфуєте?
— Найбільший кайф — це коли захід закінчився, люди розійшлись, згасли софіти, ти сідаєш на місце глядача і вдихаєш вже порожню концертну залу. От це дійсно задоволення. Захід вже відбувся. І вже часом не важливо: добре усе пройшло чи не надто гладко, але це вже відбулося, можна видихнути з полегшенням і готуватися до наступних заходів.
Матеріал створений у рамках проєкту «Голоси України» в рамках ініціативи Ханни Арендт за підтримки фонду European Centre for Press and Media Freedom та Federal Foreign Office Germany. Партнери не впливають на контент і не несуть за нього відповідальності.
