Цей матеріал — про успішний досвід самоорганізації мешканців Первомайська, кварталу №33. Це реальна історія про досягнення небайдужих людей, які зрозуміли, що їхня доля — в їхніх руках. Вони повірили у свої сили і разом зі своїми однодумцями почали змінювати життя своєї маленької громади на краще. А ідейним натхненником усього цього процесу став голова кварталу. Один день із очільником квартального комітету Юрієм Петроченком — у такому форматі журналістка Гард.City розповість про досвід первомайців.
Ранкова вулична нарада
Дев’ята ранку. Під’їжджаю до будинку Юрія Петроченка. На паркані великими літерами написано: квартальний комітет №33.
«Цікавий атрибут», — подумала про себе і відзначила: скоріше для інтер’єру. На вулиці помічаю акуратно складені пакети. Напевне, день вивозу сміття. В подвір’ї голови уже людно. Серед присутніх, як з’ясувалося, місцеві активісти, які щосереди приходять до Юрія, аби обговорити нагальні питання кварталу. Така собі вулична нарада. Вітаюся, долучаюся до громади і намагаюся вникнути в суть питань. Серед головних чую про підготовку до весни, прибирання вулиць та надання допомоги малозахищеним верствам населення.
Віталій Васильович, житель кварталу №33
— Тут у нас в районі, — починає говорити Віталій, — є людина, якій 29 років. Він у нас і на війні уже побував, але через непридатність його повернули додому. А жити йому ніде було, то наші люди, а це багатодітна родина, надали йому житло. Зараз стоїть питання про його виселення, бо родина повертається у свій будинок. А чоловікові йти нікуди. То нам потрібно зараз з’ясувати, чи є якісь служби в місті, які б допомогли у цьому. Скажу, що мені це питання болить, бо, як кажуть, і тваринку шкода, а тут — людина залишається на вулиці. Ось і маємо порадитися разом з Юрієм Олексійовичем, як ми можемо йому допомогти.
Ранок у 33-му кварталі Первомайська
Марія Цуцуян, жителька кварталу №33
— Загалом, — вступає в розмову ще одна активістка Марія Цуцуян, — до Юрія Олексійовича ми можемо звернутися в будь-який час: чи то вдень, чи то вночі. Ось була така ситуація, коли серед ночі пролунав дзвінок від нашої сусідки, якій уже більше восьмидесяти років. Звісно, що я стривожилася, бо ж вік який. То я відразу до Олексійовича, мовляв, так і так. Ми миттєво розібралися в ситуації. Слава богу, все добре. То я про те, що Олексійович 24 години на добу доступний.
Ганна Ляхвацька, жителька кварталу №33
— У мене була ситуація, — підхоплює Ганна Ляхвацька, — коли в будинку не стало світла. Що робити? Телефоную квартальному, розповідаю про свою біду. То він відразу ж допоміг. Знайшов електрика — і все владнали. А сьогодні я ще й за довідкою прийшла. Вирішила подаватися на субсидію, бо зовсім сутужно стало. Раніше якось обходилася: то соромно було, то не на часі, а зараз — наважилася.
«У нас на кварталі найкращі люди»
Юрій Олексійович уважно слухає, про що говорять активісти, щиро посміхається і каже: «У нас на кварталі найкращі люди. Вони активні, небайдужі та ще й ініціативні. На початку війни, коли всі були налякані й розгублені, коли не знали, що робити, ми з чоловіками нашого кварталу зібралися для патрулювання району. Ходили, упереджали нездорові ситуації, навіть двох підозрілих в поліцію відправили. Ми допомагали кварталом переселенцям: збирали одяг, шукали житло для них. А ще в перші дні зорганізувалися для допомоги бійцям. Та і сьогодні ми не пасемо задніх. Весь час на зв’язку з воїнами. До речі, наших хлопців сьогодні чимало на фронті. Вони пішли боронити Україну з перших днів повномасштабного вторгнення. А ми тут намагаємося бути активними, допомагаємо усім, чим можемо. Ось тут зараз з нами Петро Цуцуян, то ми йому щиро дякуємо за стійкість і патріотизм. Він наш захисник і своїх позицій не здає, хоча має кіпу проблем з власним здоров’ям».
Телефонні дзвінки не вщухають
Поки Юрій Олексійович розповідає, паралельно надходять кілька дзвінків.
Телефонує житель кварталу Сергій і розповідає про проблему на вулиці Будівельній. Там сусідські війни через відсутність зливу. Олексійович уважно вислуховує, бере до уваги і каже, що розбереться.
За кілька хвилин новий дзвінок. Цього разу телефонує Тетяна і розповідає, що комунальники не завжди добросовісно забирають сміття. А якщо невчасно забрали, то потім проблеми, бо ж собаки можуть розтягнути по всій вулиці. Жінка каже, що платить за трьох, а послуга неякісна. І відразу пропонує: «Може, завести обліковий журнал, хто, коли і як вивозить, щоб впорядкувати цей процес? Бо я ж нервуюся, для чого мені це потрібно. Я плачу справно, а послуга ніяка». Далі питає, що робити? Куди писати? Олексійович обіцяє, що розбереться.
Всі ці дзвінки я фіксую на відео. Тож, можна послухати про що говорять люди.
Десята ранку. Ідемо в гості до жительки кварталу Олени Алєксандрової
Люди розходяться, а ми ідемо до пенсіонерки, що проживає поруч. Дорогою Юрій Олексійович розповідає, що намагається регулярно відвідувати людей, які потребують допомоги. А їх на кварталі п’ятнадцятеро. Олена Алєксандрова, ексголова квартального комітету, все життя пропрацювала вчителькою, тепер пенсіонерка. Здоров’я уже не те, що було, більше того — злягла. Сусіди доглядають її та допомагають. Як кажуть, в біді не кидають. У жінки в гостях ще одна жителька кварталу — Раїса Вавриняк, бабуся нашого відомого земляка, майстра-коваля Дмитра Вавриняка. Олексійович розпитує, як справи, цікавиться, чи потрібна допомога і повідомляє про мету нашого візиту.
Пані Олена радіє, що її уважили, хвилюється, аби вигляд на світлині мала гарний, і починає розповідати історію, як вона запропонувала Юрія на пост голови квартального. Бо ж до нього вона сама очолювала квартал. Була молода, заповзята, наполеглива. Пригадує, як працювали разом, як Юрій допоміг зробити освітлення вулицею і як тепер активно намагається вирішувати усі питання, які є на кварталі. Показує грамоту від нардепа Максима Дирдіна і каже, що то заслуга Юрія. Говоримо довго і я констатую, що історія цієї жінки заслуговує на окрему увагу. Тож не виключно, що згодом розкажу і про цю героїчну жінку.
Одинадцята ранку. Соціальні питання
Дзвінки не вщухають. Кожен зі своїм. Та серед усього Олексійович звертає увагу на Бориса Ганжелюка. Цей чоловік пройшов афганську війну, був активним і успішним. Однак, як кажуть, в житті не знаєш, де впадеш. Останні роки стали для нього справжнім випробуванням на виживання. Зараз самотній і хворий. «Як йому допомогти? – ділиться своїми переживаннями голова. – Харчі та одяг ми йому забезпечили. А ось вирішувати соціальні питання — це для нас проблема».
Пригадуємо, що є голова воїнів-інтернаціоналістів Володимир Йонга. Юрій зв’язується з ним — і той миттєво реагує. Словом, за якусь годину проблему уже вирішено. Володимир Йонга уже поспілкувався з начальницею управління соціального захисту — і чоловікові призначили соцпрацівника. Окрім усього особисто зібрав допомогу — і поїхав до Бориса. Юрій задоволений результатом.
До речі, поки я спостерігала за робочим днем квартального, до нього надійшло близько двох десятків дзвінків — і всі нагальні.
Запитую: «Чи щодня так багато телефонують?»
— День на день не приходиться, — відповідає Юрій Олексійович, — коли густо, коли пусто. Але, в основному, день проходить бурхливо. Ось сьогоднішній день показовий.
— То мені пощастило? — усміхаюся.
Тринадцята година. Розмова за кавою
Кажуть: війна війною, а обід за розкладом. Ми не те, щоб ішли обідати, але кавою вирішили посмакувати. А за кавою, звісно, розмова — і вийшло інтерв’ю.
Цікавлюся, як вдається вирішувати питання? Чи складається комунікація з органами влади?
— Намагаюся особисто іти до чиновників, — говорить Юрій, — або депутатів, чи до тих, від кого залежить вирішення. Ось по сьогоднішніх комунальних піду до управління ЖКГ і буду говорити. Я не пам’ятаю в своїй практиці, щоб хтось мені відмовив. Ідуть назустріч. Можливо, через мою наполегливість. За десять років мене уже добре знають. А може уже й певну репутацію маю.
— З якими питаннями загалом звертаються люди?
— Я хочу сказати, що квартальні — це мери свого району. Тому ідуть з усілякими питаннями: і соціальні, й побутові, навіть і кримінального характеру. Зараз, коли іде війна, то більше питань вирішується гуманітарної допомоги. Йдеться про тих людей, які самі не можуть вирішувати питання. Тут на допомогу приходить квартальний. Я намагаюся, щоб ці люди були завжди в центрі уваги. Бо у мене вони всі різні, хтось з інсультом, хтось сліпий, хтось лежачий. Я шукаю гуманітарну допомогу і в такий спосіб надаю підтримку. Питання допомоги нашим ЗСУ. Це сьогодні для мене в пріоритеті. Як я говорив, у нас на кварталі чимало чоловіків, які воюють, то вони часто звертаються по допомогу. Я намагаюся це вирішувати, звісно, при допомозі депутатів та владних структур. Не буду називати прізвища, просто скажу, що ніхто не відмовив. Я хочу ще раз сказати за своїх жителів кварталу. Вони не просто активні, а ще й талановиті. Є у нас Діна Дмитрівна, яка читає поезії, є співачка, гітаристи, баяністи. Окремо хочу сказати про Дмитра Вавринюка, у якого золоті руки і його роботи сьогодні є в різних куточках нашого міста. Він, до речі, дуже допомагає ЗСУ. Є у нас тут ще молитовний будинок, віряни якого нам завжди допомагають. Але найбільше всього я сьогодні пишаюся відзнакою, яку в минулому році отримав від наших захисників. От такий у нас квартал — дружний, заповзятий. До речі, ми уже домовилися зі своєю громадою, як тільки буде Перемога, обов’язково на вулиці поставимо столи і будемо відзначати. Будемо згадувати тих, хто кував Перемогу, хто поклав життя за свободу і, звісно, прославлятимемо мир.
— Які глобальні питання вирішуються з громадою?
— Не так давно ми всі разом вирішували питання розташування аптеки, де був наркоманський притон. Ми довго шукали шляхи вирішення, і таки знайшли. Потім, у нас на кварталі тривалий час ставалося дуже багато ДТП. Ми думали, гадали, як то зробити, а потім поставили власноруч лежачі поліцейські та стилізовану скульптуру «Хлопчик-пішохід». До речі, її нам допоміг встановити екснардеп Вадим Підберезняк. Тепер кількість аварій зменшилося. Часто люди просто звертаються з побутових питань, як-то: прибирання сміття, чи то отримати довідку.
— Як часто обходите свій квартал?
— Практично щодня. Бо питання у людей виникають щодня.
— Чи маєте прийомний день?
— Як такого офіційного дня немає. Особливо зараз, в умовах війни, приходять в будь-який для них зручний час. Я тут нікого не обмежую. Є питання, які вирішуються миттєво, а є питання, які вирішуються день, два, тиждень, а той й місяць.
— О котрій у вас починається ваш робочий день?
— Чітко сказати важко, бо початок може бути і о сьомій ранку, а завершення пізно увечері. Я доступний для всіх 24 години на добу.
— Які зараз стоять перед вами задачі?
— Найперше — це чистота та порядок на кварталі. Потім вирішення питань, які в нашій компетенції. Ми і досі видаємо людям довідки, хоч і кажуть, що ми нелегітимні. Але людям потрібні довідки для оформлення субсидій. Часті гості у мене військові, словом, і паперової роботи, вистачає.
— Чи не жалкуєте ви, що обрали такий непростий громадський пост?
— Розумієте, квартальний — це та людина, яка завжди серед людей. Так вийшло, що я в своєму житті завжди був у гущі подій. І більшість уже знала: якщо потрібна якась допомога, то можна звернутися до мене і отримати її. І коли уже стало питання про моє призначення, то у мене не було сумнівів, що я впораюся. Бо я всю цю роботу уже знав і багато років поспіль з колишньою очільницею вирішував питання. Я не жалкую, я люблю людей і з повагою ставлюся до них. У нас чимало активних. Зараз трішки менше, бо багато пенсіонерів, а молодь служить.
— До речі, а що треба зробити в місті, аби тут молодь залишалася?
— Для мене очевидно, що це робочі місця, достойна заробітна плата та вирішення соціальних питань. Як все це зробити? Не треба вигадувати велосипед, треба просто брати і робити. Дивіться, яка у нас база, де можна організувати виробництво. Зараз це в першу чергу оборонне виробництво. Тим паче, що у нас є всі умови для цього є. Просто взяти і зробити.
— Як вдалося вам добитися чистоти на кварталі?
— Ми щовесни збираємося і плануємо роботи щодо благоустрою. Люди звикли до цього і вже самостійно прибирають та облагороджують свої прилеглі території. Допомагають одне одному, особливо тим, хто не може сам.
— Питання сортування сміття ви не ініціювали?
— Колись була така ідея, але маючи гіркий досвід із забезпеченням чистоти біля контейнерних баків, якось все відійшло на задній план. Тепер може й подумаємо про це. Але людей треба виховувати. Особисто я готовий до такої роботи. Тепер, мені здається, має бути ініціатива від влади.
— Як вам вдається поєднувати громадську діяльність та особисте життя?
— Я уже звик настільки, що не розділяю ці два поняття. Мені головне, аби люди були задоволені, а я уже встигаю. Сам не знаю, як це відбувається, але відбувається. Дуже багато допомагає мені моя дружина, особливо по вихідним, коли багато людей.
— А як змінилося життя з моменту повномасштабного вторгнення?
— Напевне так, як і всіх. Напевне, я більше став любити свою Україну. Я став більше цінувати життя своєї родини і своє. Психологічно я дуже важко переживав усю цю трагедію, але пережив. Старався морально підтримувати жителів кварталу, особливо в перші дні. Тоді ж ми організувати патрулювання, про яке я уже розповідав. І це надавало якоїсь впевненості людям.
14.00 — 15.00. Телефонують, щоб поділитися болями
Закінчили розмову, знову почалися дзвінки. Цього разу йшлося про відновлення діяльності громадської ради в місті — Юрій має стосунок до створення її в минулих роках. Телефонували просто поділитися своїми наболілими темами. А ще була реакція від вірян щодо допомоги хлопцю, який залишився без житла. Загалом, друга половина дня видалася трішки спокійнішою. Тож ми мали можливість поговорити загалом про наше життя, згадати наші спільні волонтерські справи та поїздки на Херсонщину.
Ось так і добіг кінця мій один умовно робочий день з головою квартального комітету. Чому умовний? Бо його офіс – вдома. Наради — просто неба. Допомога — адресна. Життя 24/7. Оце так громада!
Довідково
Юрій Петроченко народився в 1963 році, в Миколаєві. Має дві вищі освіти. Закінчив Мелітопольский інженерний та Подільський нафто-газової промисловості інститути. Працював на віддалених північних точках колишнього Радянського Союзу. Мав можливість залишитися в росії та Білорусі, але відмовився від усіх пропозицій, і повернувся в Україну. Спочатку працював на миколаївському підприємстві «ШИСХОЛ». Потім, у 2000 році, поїхав до Первомайська, де став представником цього підприємства та Вознесенського м’ясокомбінату. Представляв також «ШИСХОЛ» та Кривоозерську воду в Криму. Та коли розпочалася окупація півострова, змушений був згорнути цю діяльність. До речі, обладнання так і не вдалося забрати з Криму. Тепер надає послуги з монтажних і пусконалагоджувальних робіт кондиціонерів. Паралельно очолює квартальний комітет.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
