На носі різдвяні та новорічні свята і Мережею вже почали ганяти стару картинку з написом: «Я проти ялинки, всі гроші на ЗСУ». А якщо ялинка куплена ще за царя Тимка і лише чекає, доки її розпакують? Чи мають люди моральне право щось святкувати ось зараз — коли в країні війна? А діти? Кого до них покличемо цього року: Діда Мороза чи святого Миколая? Про це, а також про свято взагалі та як наразі ведеться працівникам івент-сфери, Гард.City спілкувався з Олександром Висоцьким, професійним ведучим свят.
Про інтерв’ю з Олександром Висоцьким журналістка домовилася, коли прочитала його коментар до опитування: «Дід Мороз, Санта Клаус чи святий Миколай: кого з них ви запросите на новорічні свята до своїх дітей». «Я не згоден з висновками автора. Свято — це важлива частина культури і в ній треба розбиратися компетентно і аргументовано. Можу допомогти з цим», — написав тоді Олександр. І не обманув. Розмова вийшла довгою, докладною та аргументованою, тож авторка спочатку надає інтерактивний зміст: натискай на рядок змісту і перейдеш до того запитання, яке тебе найбільш цікавить.
- Свято — це і є все людське життя.
- Що саме фахівець із івент-сфери вкладає в поняття свята.
- Родину робить традиція.
- Хто скаже: «Боже, яка я щаслива, що я так прожила життя!»
- Чи може свято когось образити?
- Прокурорське весілля: а в чому проблема?
- Що назвати верхівкою цивілізації?
- Хто чи що працює найбільше на святі
- Так що з Дідом Морозом?
- Івент-сфера в Україні під час війни
Довідка: Олександр Висоцький — професійний ведучий, церемоніймейстер, конферансьє, громадський діяч, головний режисер фестивалю Тараса Шевченка «Ше.Fest». Народився 11 липня 1988 року у Первомайську Миколаївської області.
Олександр Висоцький, професійний ведучий святФото: з особистого архіву
«Свято — це і є все людське життя»
— Тема дуже актуальна, — починає розмову Олександр Висоцький. — Кожного передзимового періоду я готуюсь виходити на арену з дробовиком і стріляти на звук, бо починається така радянщина, такі стереотипні «дєди морози»… А у війну це взагалі мегатригерна штука. Адже свята для людини мають вагу велику. Люди можуть не усвідомлювати, наскільки велику частину їхнього життя займає свято. А я думаю, що свято — це і є майже все людське життя.
— Тобто, життя — це свято? Досить сміливе твердження.
— Я людина, яка прожила 35 років на планеті Земля (уявляєте? я 35 разів облетів навколо Сонця верхи на Землі!), і кожен рік це було очікування: дня народження, Великодня, Різдва, Нового року. Це ми вже не говоримо про якісь дрібніші події, яких все життя чекаємо: від раночків у садочках до випускних.
Усі вони пов'язані з тим, що треба засвоїти певну інформацію, вбратися відповідно, треба вийти в світ, вміти говорити щось доречне. Так що людина, по суті, від свята до свята і живе.
А є ще план побутовий, не публічний. У нас є свої цикли особисті. І насправді все важливе для людей сформоване у свята, в обряди ініціації. Тобто людина чекає: свого випускного, вручення диплому, весілля тощо. Якщо ми подивимося, скільки років живемо, і порахуємо кількість важливих подій у нашому житті, це завжди будуть івенти, спеціально створені. Без них начебто можна обійтись, вони не повітря, не вода і не їжа. Так, якщо ми тварини. А якщо не тварини, а все-таки пам'ятаємо, що ми суперсоціальні істоти, то в соціумі є свої правила. Прибрати з життя людини свята — вона перетворюється на тварину. Якщо ми візьмемо навіть церковні свята, вони ж теж всі сформовані як івенти. Церковна служба — це подія, це християнський, але івент. І там є священник, який зачитує тексти, є певний музичний супровід, є певне навантаження. А подивіться в трудовому колективі. Хіба ми можемо уявити колектив без певних ритуалів, які нас об'єднують? Де звучать наші цінності. Тож свято — це клей, який об'єднує суспільство, робить з людей цивілізацію. І так було завжди, від самого світання людства. Уся культура вихована на івентах, і навіть саме слово свято — від слова світло, від слова освіта, від слова святість, той же корінь.
Зараз, коли у нас зими теплі, а літо буває, яке хочеш, навіть не природа диктує нам цикл життя, а саме традиція — свято. Нам все одно: є сніг чи нема, є мороз чи нема, але є гірлянда, є ялинка, є мішок з подарунками і є обов'язкове інстинктивне бажання нового етапу. Ідіотом називали в античному світі людину, яка не брала участі в подіях своєї громади, тобто, людина, відірвана від соціуму, — відокремлена, не важлива, яка сама відреклася від свого ком’юніті.
Подивимося, як функціонує будь-який колектив. Є робочі моменти, які нічого нам не дають в емоційному плані. А є корпоративне свято, річниця твого колективу: заводу, фабрики, агенції чи видання, де б ти не працював. І саме такі речі роблять людей командою, саме там звучить філософія, саме на корпоративному святі нам кажуть, для чого підприємство: не просто, щоб, до прикладу, зробити ковбасу, а філософія робити найкращу ковбасу, щоб люди, які її їдять, були щасливими та здоровими, мали найкраще і підвищували якість свого життя. Завжди є оце питання якості — мети, заради якої все створюють люди, бо люди усе на світі створюють заради однієї мети: бути щасливими.
— Ви вкладаєте у поняття свята щось більше, ніж таке: сіли, наїлися, напилися — і все.
— Я буваю на великих святах, де бувають люди всеукраїнського рівня — від міністрів до міських голів, тобто, люди на найвищому соціальному шаблі. І я так само буваю на родинних святах. І можу сказати, що ті люди, які здебільшого критикують івенти, якраз і перетворюють свято на «поїсти і попити», на такі, де немає молитви перед їжею, немає відвідин храму, немає якоїсь традиції. А є дуже просто, як нас привчив радянський союз: зробити олів'є і ще гору наїдків, вморитися біля плити, щоб не хотілося ні жити, ні дихати, і та ж господиня в тому ж брудному фартусі й сідає за стіл, бо у неї немає культури святкування. Як цех кулінарний працювати, а потім сісти, випити п'ять чарок, наїстися так, щоб завтра погано було до переїдання, і оце весь кайф такий — шлунковий. Так оце — не свято.
У святі є вимір матеріальний, воно іноді вимагає від нас їжі, напоїв, якоїсь бази технічної, десь треба музика, світло, декор, ялинка. Але свято — це те, що відбувається між людьми. Коли до нас іде Новий рік, то ми радіємо тому, що ми нажили за цей рік, ми згадуємо тих і те, кого і що ми втратили, ми аналізуємо себе. Ми збираємося разом, відкладаємо всі справи, щоб зробити вхід в новий рік кращим і щоб наша спільнота, будь це сім'я, чи колектив, чи місто, чи країна, чи навіть цивілізація наша, має надію, оцю просту надію, яку важко виміряти науково, що ми зможемо зробити більше. Навколо цієї мрії люди і збираються на свята.
Розумієте: людство розвивається тільки тому, що воно мріє полетіти в космос. Що нам робити в космосі? Та нічого там робити, у нас всі проблеми на Землі. Але поки у нас немає мрії полетіти, у нас «палка-копалка», а коли з’являється мрія, коли у нас з'являються Сікорські, коли у нас з'являються інженери, які мріють облетіти навколо Сонця чи колонізувати якусь планету, тоді і на Землі з’являються нові технології.
«Родину робить традиція»
— Ми ж розуміємо, — продовжує пан Олександр, — що є дві категорії сім’ї. Одна сім'я, у якої є традиція. Вони дарують одне одному подарунки, разом прикрашають ялинку, готують разом вечерю і всі з'їжджаються на ювілей бабусі або на інше свято, яке об'єднує всіх. Вони приходять туди, бачать одне одного, фотографуються, говорять одне одному важливі речі, проговорюють конфлікти. Вони не уявляють свого життя без зустрічей, щоб всі з’їхалися, брати, племінники, побачили нових дітей, які народилися, розказали, які у них є успіхи, підтримали одне одного, якщо хтось у скруті чи журбі.
А то у нас в Україні всі закликають до єдності, а той єдиний простір, де люди реально єднаються, намагаються знищити.
Я думаю, що це не від того, що свята когось бісять сильно, людей і раніше свята бісили. Такі собі «пролєтарські» замашки: «Ходять вони по театрам! О, дивись, вони в ресторані їдять!» А те, що ви п'єте горілляку, і їсте як не в себе 16 несумісних страв у себе вдома, а потім миєте посуд і б’єтеся, хапаючись за ножі, і алкоголізм побутовий безкінечний — це у вас класно? А те що, люди пішли в ресторан, так вони, значить, уже не пролетарського складу люди, це вже буржуазія типу, і ми з ними воюємо. Так я хочу всім нагадати: ми всі давно буржуазія, ми живемо в ринкових умовах, ми боролися за свою свободу, щоб вільно ходити в ресторани, щоб наші діти мали красиві свята, щоби одружуватися як люди, щоби дивитися на сімейні фотографії і вони були не гірші, ніж в якихось глянцевих журналах, бо ми, наша родина, наше життя є для нас першою цінністю. А потім уже все інше. Бо ми не гвинтики в механізмі, а повноцінні люди, які заслуговують на краще. А де ми це краще бачимо? На святах.
Ось одна людина все життя пропрацювала і має красивий ювілей, до неї прийшли її гості, і на цьому святі вона зустрічається з цілим своїм життям. Вона чує тости про себе, вона приймає подарунки, відчуває себе потрібною. Хай нічого більше немає, але має повагу, любов, докази цілого суспільства, що вона важлива. І оце розуміння, що ти потрібен, людиною рухає набагато краще, ніж зарплата.
Працюють педагоги в Україні — за копійки, працівники культури — за копійки. Це все уже давно волонтери, до всіх воєн вони були волонтерами. Як відмовити цим людям у ритуалах, в можливості почути, побачити плоди своєї праці? І це як на рівні державному, так і на особистому. Якщо бабуся пропрацювала і їй 80 років, я вважаю, що сім'я повинна просто зі шкіри вилізти, щоби у вас не було, а ця людина повинна побачити родину, почути, як її всі люблять, отримати квіти і обійми. Всі повинні її потерпіти, переслухати її тисячу раз повторені історії, наче вони чують їх уперше, передивитися всі фотографії і зробити все, щоб ця людина відчула від своєї сім'ї велику повагу, плакала від щастя і казала: «Боже, яка я щаслива, що я так прожила життя!»
А якщо цього немає, то буває, що нічого взагалі немає, тільки праця, праця, праця, будні, будні, будні. Тому свято — це фантастична взагалі річ. Один святковий день вміщає в себе більше сенсів, чим 100 будніх.
«Один святковий день вміщає в себе більше сенсів, ніж 100 будніх»Фото: з особистого архіву Олександра Висоцького
«Свято по своїй суті не може нікого образити»
— Війна. Як зараз зуміти зловити ту грань, щоб святкування люди не сприйняли як глумління, насмішку над спільною бідою?
— Я взагалі вважаю, що свято по своїй суті не може нікого образити, — відповідає Олександр Висоцький. — За ці майже два роки повномасштабної війни більшість івентів, які я провів, були івентами, замовлені військовими. Вони освідчувалися, одружувались, святкували дні народження, просто зустрічались із рідними людьми, були присутні як дуже важливі гості на івентах. І відсотків 80 з них підійшли до мене під час свята і сказали тихенько: «Сашко, ми тебе хочемо попросити. Тут нас із десяток офіцерів, всі з фронту, будь ласка, не кажи нічого про війну, ми так хочемо просто побути разом, посидіти, порадіти. І не треба російської музики». Оце вам такий портрет. Наші військові — це вчорашні цивільні або вчорашні військові, які теж жили більш цивільним життям, бо війна — це ненормальний стан і вона в нас не вічно була в такій гарячій фазі. Військові краще за всіх розуміють насправді, чому ми так живемо, тому що вони притомні люди. От ви критикуєте свято, а там сидять військові, їхні дружини, діти, батьки, друзі, колеги.
«Проблема прокурорського весілля — не у весіллі, а в безкарній корупції»
— Зараз нам із вами читачі пригадають «прокурорське весілля».
— Проблема прокурорського весілля — не те, що це було весілля, — пояснює Сашко. — Проблема — це ті шалені гроші, які ця сім'я ніде не могла взяти, окрім як, грубо кажучи, вкрасти у народу. Якби прокурор зіграв весілля на ті кошти, які він чесно заробив, ми б навіть не помітили цього, тому що воно б виглядало так: бідненько, акуратненько, скромненько, на 30 людей у звичайному кафе, хіба що на золоті обручки вистачило б грошей і на якийсь мінімальний бенкет. І ніхто б навіть не зрозумів, що це одружується прокурор.
А потім, коли суспільство бачить оце витрачання шаленого бабла, то питання має бути до корупції, не до свята. Так що треба подякувати весіллю, що прокурор «проявився» публічно. Він, може, пів життя витратив на те, щоб приховати джерела збагачення та спільників, а тут одне свято його повністю виявило.
«Весілля — то верхівка цивілізації»
— А весілля, — продовжує Олександр, — то взагалі верхівка цивілізації. Це той єдиний день, котрий поза всякою критикою. Це створення сім’ї, народження дітей, відтворення людини. І взагалі заповідь Божа: плодіться і розмножайтеся.
Весілля ж не заради сукні, а заради сім'ї робиться. Це природня потреба. Збери дві родини, от і виходить 50 людей. А ти не можеш прийти в светрі до своїх 50 гостей, потрібні сукня, костюм, макіяж. Кожна нормальна людина намагається зробити свято для найближчого кола.
— У наш час молодь часто відмовляється від святкування весілля.
— Є певна частина людей, які і раніше відмовлялися, і зараз відмовляються, і завжди будуть відмовлятися. Але варто цим людям потрапити на хороше, правильне весілля, де вони не почують дурного, де не побачать мертвих традицій, нікому не потрібних, якоїсь шароварної начебто етнографії. Щоб побачити класну змістовну сімейну зустріч, щиру, де кожне слово на своєму місці. Адже весілля — це майданчик для стосунків, тут не в грошах справа. Для чого цей святковий день вигаданий? Щоб твоє тіло насолоджувалось, а твоя душа — працювала.
Знайомляться, виражають любов, слухають, комунікують, засвоюють нові культурні практики, нарешті, використовують етикет, намагаються свою поведінку врівноважити, щоби бути в цьому суспільстві. Тобто людина стає людиною в момент, коли вона не вбивається на кухні, не миє тарілки, а приходить в ресторан, де фахівці зробили за неї цю важку роботу. На святі ми себе вивіряємо повністю, це наша публічність, наша гідність, і яке щастя, коли ми приходимо, а нас там люблять, нас там поважають, на нас там чекають, ми там доречні. Людина на цьому «паливі» може рік прожити — коли вона побачила, як її люблять в її день народження. Тому свято — це суть життя. Ми живемо від свята до свята. І весілля абсолютно необхідні, бо без обряду ініціації людина не отримує статусу.
Наше суспільство мислить івентами, воно занепадає без івентів, не розуміє, де воно, втрачає всі орієнтири. Церква не може без свят, держава не може без свят, людина не може без свят. Бо це ключові опорні точки нашого мислення та існування. Збираємося разом, осмислюємо і приймаємо якусь нову реальність.
Фото: з особистого архіву
«Діда Мороза збило українське ППО і він уже не прилетить»
— Нумо до новорічних свят. Так що ж з Дідом Морозом, Санта Клаусом і святим Миколаєм?
— Нoвини кажуть, що ППО збило Діда Мороза і він вже не прилетить, — з вуст Олександра ця фраза звучить цілком серйозно.
— Хочу вам сказати, — продовжує мій співрозмовник, — що насправді немає взагалі ніякої дискусії у суспільстві. Так, можна шукати якісь причини, щоби залишити Діда Мороза в нашій культурі. Так, є українські письменники, які досить давно писали, ще на початку 20-го, навіть у 19-му столітті, які згадують певного Мороза. І є таке: «Мороз, мороз, іди кутю їсти», але радянський Дід Мороз — це зовсім не те саме, що Мороз Морозенко; не те саме, що втілення стихії. У людській культурі всі стихії мають певні втілення, виражаються в різних казкових персонажах, але конкретно Дід Мороз, який до нас із вами приходив в нашому дитинстві, — це абсолютно атеїстичний, комуністичний, доконаний образ. Можливо, зерно його було якесь там язичницьке, якесь універсальне для світу. Але, нагадую, що 2000 років, як прийшов Ісус Христос, і ми всі з вами стали хтось більше, хтось менше, але вже давно християнами, і вже Микола Мирлікійський Чудотворець став прототипом Святого Миколая, котрий читається англійською: Санта Ніколаус — Клаус. І все. Так, він на Заході став більш комерційним, адаптованим до суспільства, там це відбулося вільним чином. Міська культура перетворила християнського святого на доброго чарівника, який може прийти і до єврейських діток, і до діток, родини яких зі Сходу, до будь-якої дитини.
— І до атеїстів?
— Можливо, вони більше агностики, які вірять більше в науку? У цьому немає нічого поганого. Тим більше, як заміряти віру людини? Іноді в розмові з людиною, яка позиціонує себе атеїстом, виявляєш, що вона більше притримується 10 заповідей, ніж ті, хто б’ють себе в груди і регулярно ходять в храм.
Наша українська мораль — суто християнська. Ставлення до родини, дитини, людини загалом — християнські. Християнським мірилом міряємо все на світі, бо ми дуже давно в цій історії.
Зі 135 читачів, які проголосували в опитуванні на момент підготовки статті, більшість обрали святого МиколаяФото: Гард.City
«Ми з росіянами різні в першу чергу культурно і світоглядно»
— Культури розмежовуються — українська і російська, тому що росія — агресор, тому що росіяни — вбивці, — стверджує Олександр Висоцький. — І для того, щоби майбутні покоління були в безпеці, щоби вони були захищені від ворожої пропаганди, щоби ніхто не міг запудрити їм мізки і розказувати про «братні народи», які є абсолютно не братніми і навіть не двоюріднобратніми, не троюріднобратніми по всім пунктам, а абсолютно чужими, і в першу чергу — культурно і світоглядно.
Тому нам треба, щоби наші діти виховувались на принципово інших засадах, ніж російські. Щоб ніколи не було можливості знову запустити імперський проєкт і був антидот — ліки — у свідомості майбутніх поколінь. А чарівник зимовий — це величезний авторитет. Якщо до російських та українських дітей далі буде приходити комуністичний Дід Мороз, які б там у нього не були добрі зачатки від середніх віків, це буде завжди небезпечне об’єднання, небезпечна симпатія, яка зараз і живе в наших людях. Вони, бідні, роздвоєні. З одного боку, вони українці, яких убивають, а з іншого, а що ж робити з «Карнавальной ночью»? Що робити з групою «Руки вверх»? З кінофільмами, з Юрієм Нікуліним, з піснями Владіміра Висоцкого? Ми так приросли до цієї культури імперської, а тепер нас, тримаючи за цей повідок, ще сильніше б'ють і ще ефективніше вбивають. Тому нам категорично треба повертатися до української ідентичності.
Так, ми не можемо сказати, що Дід Мороз — це якесь тотальне зло, але, на жаль, в нашій реальності, на практиці, він перетворився на реальне зло, бо він збиває приціл нашим людям. Вони не розуміють своєї ідентичності, вони не розуміють, звідки вони. І святий Миколай, і Санта Клаус, і Хлопчик Новий Рік чудово справляються із завданням святкування Нового року.
Наприклад, у Львові з 1991-го року до дітей в школах і садках не приходить Дід Мороз. Уявіть собі, шановні первомайчани, мої дорогі земляки, я консультувався з педагогами, які ціле життя працюють у Львові. У них давним-давно на дитячих святах приходить Хлопчик Новий Рік. А на Миколая та Різдво — святий Миколай. І все чудово, і ніхто не б’ється в конвульсіях, і запалюють ялинку — вона і є головний герой, і Хлопчик Новий Рік — головний герой. Не приходить Дід Мороз, уявляєте? Зима приходить, і можна вигадати ще мільйон персонажів, які роздадуть подарунки, дадуть можливість дітям розказати віршики, показати свої таланти. І це буде повноцінне, круте європейське свято без радянського маркера. Протестовано українцями, це не якийсь там досвід закордонний. Величезне місто-мільйонник живе 30 років без Діда Мороза і вони навіть не знають, що він потрібен. Іноді говориш людям, які звідти, про наше місто, а вони дивуються: «Так він у вас досі є?» Так у нас його вигнати не можна! Бо цей «дід із червоним носом борода із вати» разом зі «Снігуронькою» нав'язливі неймовірно.
Тому я вважаю, що саме святий Миколай для людей більш релігійних в Україні — буде більш релігійним. І він, можливо, буде приходити тільки на День святого Миколая, який тепер у нас 6 грудня, саме разом із Днем української армії. Для людей менш релігійних, які ставляться до релігії спокійніше, беземоційно, і навіть не дуже в курсі конфесій, може приходити «полегшена» форма Санта-Клауса або Миколайчика. Бо ж Миколайчик — це добрий друг дітей, він може робити все, що робив Дід Мороз, а може й більше. Святий Миколай — це перший в нашій культурі волонтер. І тому він є улюбленим святим дорослих та дітей. Він не просто приносить подарунки, а реагує на запити людей з самого дитинства. З ним персонажі — Янголятко та Чортенятко. У ньому є мораль, у ньому є розуміння, що дитина повинна прислухатися до гарних порад дорослих, вести себе чемно, набувати найкращих людських рис.
Такий собі розбещувач дітей: всім подарунки, а за це примушує слухатися. Так можна, але навіщо? Українська культура дає всі інструменти для того, щоб усі наші свята, увесь цикл року проходив відповідно до нашої культури, яка є частиною європейської. Тому так само, як у Франції, Британії, Польщі, в Україні буде приходити чудовий чарівник не з кремлівської ялинки. До речі, в росії Миколая немає, не ходить. Вони ж там дуже такі «релігійні» люди, фундаменталісти російської православної церкви, але чомусь Миколая Чудотворця немає і вони такої практики не засвоїли. Я думаю, що питання в нашому етнічному коді, в тому, що наша культура — це культура вільного народу і свободи, а російська культура орієнтована на те, щоб народ був більш слухняний. От така різниця між Миколаєм і Дідом Морозом.
«Все буде інакше, але буде круте»Фото: з особистого архіву
«Якщо ми навчимося використовувати інструмент івенту на користь державі, місту, родині, ми отримаємо величезну вигоду»
— Сьогодні івент-сфера в Україні дуже потерпає, зрозуміло, що таких свят, як раніше, не буде більше ніколи, — ділиться пережитим мій співрозмовник. — Наше суспільство трансформувалося назавжди. І так, як було в часи проїдання, в 90-х, ніколи більше не буде. Але буде інакше, буде круто, ми не будемо вічно воювати, я в цьому переконаний.
Сьогодні івент-сфера працює на те, щоб рятувати країну, як мало яка сфера. Я думаю, що її можна прирівняти до багатьох благородних професій за віддачею, яку люди дають відносно своїх можливостей. Як лікарі намагаються врятувати всіх і нема вже сил і рук, як пожежники, так само івентори. Я не знаю жодного, хто б не був задіяний у волонтерстві. Хтось більше, хтось менше, а є такі, що просто покинули все, що не стосується війни. От у київському військовому шпиталі — день і ніч, усю війну з пораненими, шукає для них усе необхідне, реабілітує, знаходить ресторани, які роблять для них вечори, возить на екскурсії, приводить у палати найкращих артистів, мій товариш, колега Кирило Коваль. Я не знаю жодного такого волонтера, який би стільки зробив для поранених військових. Це служіння на рівні чернецтва. Так що судити всю сферу івентів треба дуже помірковано, щоб разом із водою не вихлюпнути дитину і щоб потім не було соромно.
