Сьогодні у Ігоря та Ірини Будаків статус переселенців і живуть вони у Первомайську, що на Миколаївщині. Самі вони із херсонських Олешок. До повномасштабної війни жили нормальним життям, працювали та мали великі плани. Однак 24 лютого 2022 року життя їхнє повністю змінилося. Журналістка Гард.City задокументувала свідчення.
Війна прийшла до них в оселю 24 лютого 2022 року. Вони першими бачили, як російські війська масово заходили на українську територію, як ворожа авіація скидала бомби на українську землю, а танки колонами рухалися нашими дорогами.
З волонтерських буднівФото: з родинного архіву
Ірина Будак: «В перші дні розстріляли на заправці цілу сім’ю і тиждень ніхто не міг забрати тіла»
— За тиждень до початку повномасштабної війни я розмовляла зі своєю подругою з Маріуполя, вона військовослужбовиця, — розповідає Ірина. — І я тоді ще її запитувала, чи буде напад і що нам робити. Вона відповіла, що і сама не знає, але про всяк випадок підготуватися потрібно. Ми уже тоді зібрали документи, я закупила свічки та заправили автівку. 16 лютого, коли не справдилися прогнози, ми дещо розслабилися. А коли 24-го зранку від неї пролунав дзвінок, я уже все зрозуміла. В слухавку подруга мені кинула, що все почалося, і мене охопила паніка. Це був істеричний стан, нерозуміння, що робити і як себе вести. Відразу почала гуртувати навколо себе своїх рідних: мама була в Копанях на роботі, діти у себе вдома. Їм уже було чути вибухи в Каховці. Чоловік поїхав на заправку, там уже була черга. Нам вдалося дозаправити автівку. Магазини спустошувалися вмить. Всі бігали в паніці. Почали вмовляти дітей від’їжджати, вони навідріз відмовилися. Думали, що все минеться. А тут над подвір’ям вертоліт з червоною зіркою.
Коли почали бити по мосту, коли почав висаджуватися просто на наших очах десант, коли техніка колонами ішла нашими дорогами, то у мене взагалі дар мови зник. Знаєте, вони якось раптово зайшли, і ось говорять, що не втримали, пропустили, то хіба можна було протистояти такому масовому напору? Наші хлопці якось намагалися гуртуватися. Та саме жахливе, що відділок поліції в перший же день був пустим і військкомат був зачиненим. Та і міського голови нашого на момент нападу не було в місті, був десь у відрядженні. Правда, він 25 лютого уже якось дістався до Олешок, але ситуацію це не врятувало. Ми всі були розгублені.
Два дні поспіль тривали бої. Було дуже страшно. Нас почали брати в оточення. Довелося ховатися в підвалах. Практично місяць ми там жили, одинадцять людей. Нас не запускали і не випускали із міста. На міст не можна було зайти, там працювали снайпери. В перші дні розстріляли на заправці цілу сім’ю і тиждень ніхто не міг забрати тіла. В перші ж дні почалися прильоти в наше місто. У моєї подруги розбомбили магазин. Страх, відчай, думки про те, що нас покинули, забули — чого лишень ми не передумали. Але дурні думки намагалися виганяти, ми вірили, що нас не покинули. І коли в Чорнобаївці лунали вибухи, ми раділи, бо розуміли, що то наші відповідають. А ось в моменти затишшя нам було дуже лячно.
Волонтери БФ «Азовсталь»Фото: з родинного архіву
— Чи пробували ви виїздити? — цікавлюся у подружжя.
«Ми чітко розуміли, що жити при окупантах і працювати на них ніхто із нас не буде»
— Чотири рази ми намагалися покинути Олешки, — продовжує розповідь Ірина. — Перший раз навіть і бус був зібраний, і речі уже всі пороздавали по сусідам, а ввечері того дня я сіла і кажу: «Ми нікуди не поїдемо». І дуже добре, що не поїхали, бо тоді наші застрягли там надовго: більшості довелося повертатися, був страшний обстріл (мова йде про земляків подружжя, які того дня намагалися виїхати і не змогли — ред.). А коли вони (окупанти — ред.) вже зайшли в місто, то ми намагалися не попадатися їм на очі. Молилися, аби не зайшли до нас, а вони уже рискали скрізь, по всім дворам. Забирали хлопців в полон, тих, які в перші дні організувалися і здійснювали охорону міста. Котова Сергія забрали і там їхній суд присудив йому 25 років ув’язнення за те, що він в перші дні фотографував їхню техніку. Вели вони себе нахабно, але згодом ми зрозуміли, що вони побоюються нас. Бо виходили на базар групами по п’ять чоловік: один купував, а четверо з автоматами його стерегли. Хоча вони розуміли, що в місті немає військових. Але вони бачили наш настрій, що ми їм зовсім не раді.
Мітинг в Олешках. 2022 рікФото: t.me/oleshkinews
А коли ми організували мітинг протесту в Олешках… Чесно, я думала, що нас мало буде, але вийшло ледь не все місто. Тоді багато хто постраждав. Звісно, що були й такі, хто радісно побіг їх зустрічати. Ми мовчали, бо розуміли, що ми в оточенні. Зрештою ми зважилися на виїзд. Ми чітко розуміли, що жити при окупантах і працювати на них ніхто із нас не буде. Я хоч і сама із Криму, і рідня у мене там, і однокласники, але, повірте, у мене стільки ненависті до росіян, стільки гидливості й презирливості, що в один момент я могла би не стриматися і все це їм кинути в очі. Ігор мене весь час стримував. Тому було прийняте рішення виїздити.
Їхали ми через Василівку, і якось нам пощастило, що до нас не дуже прискіпувалися. І досі не розумію, як не перевірили телефон, де у Ігоря була інформація щодо їхнього пересування. Якби не їхня халатність, то нам би були б непереливки. А може через те, що там стояв молодий хлопчина і він якось нас пожалів. Хоча для мене немає добрих руських, вони мені всі на одне обличчя і я всіх їх однаково ненавиджу.
Дуже страшно було проїздити повз Мелітополь, де уже все було заміноване. Ми їхали чітко посередині дороги, аби, не дай боже, не виїхати на узбіччя. А загалом вони на блокпостах дуже сильно перевіряли. Пам’ятаю, як ми з донькою їхали на Херсон, то у нас шукали наколки, перевіряли телефони, чоловіків роздягали до нижньої білизни. Це було жахливо й принизливо. Тому, коли ми уже потрапили на підконтрольну Україні територію, ми плакали від щастя і нам уже було все рівно, що у нас перевіряли документи, що у нас щось запитували. Головне — ми вдома.
Ці розписані вручну гільзи будуть продані на аукціоні: збирають кошти для ЗСУФото: з родинного архіву
— Як ви жили в окупації? — продовжую розпитувати Ірину.
«Ми плакали через своє безсилля, через те, що нічого не могли зробити»
— Жили обережно, в підвалах, — ділиться пережитим Ірина. — Якомога менше намагалися зустрічатися з ворогом. Кожен день над головою літало. Коли випустили вперше С-300 в сторону Миколаєва, то дуже страшно було (С-300 — сімейство радянських зенітно-ракетних комплексів середнього радіуса дії — ред.). Будинок весь ходуном ходив. Ми плакали через своє безсилля, через те, що нічого не могли зробити, навіть подзвонити не могли, бо вимкнули нам зв'язок. А ми категорично не купували їхні сімки. Стріляли дуже часто. По санаторію «Гопри» вони стріляли, їхня робота, хоча писали, що то наші, словом, страшні люди. Потроху волонтерили: розвозили хліб, масло вітчизняного виробника, ліки добували для пенсіонерів. На дзеркалах автівок у переважної більшості були білі шматки тканини, що свідчило, що ми мирне населення. Дуже багато наших потрапляли під обстріли, у багатьох машини віджимали. Знаєте, у нас (в Олешках — ред.) всі перебували: і кадирівці, і буряти, і росгвардія, і денеерівці з еленерівцями. Найгірші — останні. Хоча кажуть буряти — звірі, але в порівнянні з умовними «нашими» вони не такі агресивні. «Наші» ж напивалися, стрілялися між собою, а ми потайки раділи, хоч би всіх перебили. У нас була гнітюча ситуація. Ще села якось жили, бо до них довго не заходили вороги. А у нас вони вже були господарями: заселялися, де їм хотілося. Навіть у наші бомбосховища, що в школах були, намагалися заїхати. Та їм не вдалося, бо там дуже незручний заїзд для їхньої техніки. Життя було таке, наче ми занурилися в темряву. Магазини не працювали, були лише базари, аптеки зачинені, медиків теж обмаль залишалося. Це уже коли з Криму завезли товар, тоді якось по-іншому стало. Але далеко не всі купували їхнє. Хліба у нас не було перших три дні. Мука була, а дріжджів не було. То хтось із Херсону якось доставив нам, але ціна на муку злетіла. Я ще тоді дуже обурювалася. Як так, щоб наживатися на людському горі? Пенсіонери дуже страждали, бо вони безпомічні. Ворог нам перебив газову трубу, то місто місяць було без газу. Добре, хоч світло було. Дякуємо нашим енергетикам. Це справжні герої, які під кулями ремонтували лінії. До речі, ми тоді почали робити саморобні електроплити, розвозили сім’ям, де були маленькі діти. Душа розривалася, що не можемо усіх забезпечити. Ось так ми і крутилися.
Потім ми зрозуміли, що ми ніколи не змиримося з цим режимом. Ігор чітко сказав, що він не буде ремонтувати крадені машини, а я теж ніколи не стану з ними співробітничати. Ми до останнього трималися, але коли зрозуміли, що так більше не можемо, то почали збиратися. Ми виїжджали і думали, що через місяць повернемося. А коли дізналися, що вони нашого кума забрали, то уже точно туди не повернемося. Та і куди повертатися? В нашу дев’ятиповерхівку уже три прильоти було, та і після затоплення будинок сильно постраждав, затопило два перших поверхи (йдеться про затоплення після підриву Каховської ГЕС - ред.). Квартири всі розграбовані. Наші сусіди розповідали, що росіяни забирали геть усе, навіть нижню білизну. Але то все можна пережити, головне, що ми живі.
Тепер, коли чуємо про те, що там відбувається, душа розривається. У нас там друзі, однокласники залишилися. Ми зв’язуємося з ними і знаємо останні події. Страшно було за людей, коли зірвали ГЕС. Розповідали, що люди рятувалися, як могли, хто в чому був, спали під відкритим небом, холодні й голодні. А більшість пенсіонерів не змогли врятуватися. Розповідали нам, як росіяни сміялися над нашими людьми і казали, що їх не було наказу рятувати. Це нелюди, яким немає прощення.
Фото на згадку про чергову волонтерську поїздку на ХерсонщинуФото: з родинного архіву
Цікавлюся, як сьогодні підтримують зв'язок із Олешками, як виживають там люди, чи працює щось із міської інфраструктури.
«Коли питаєш, яка у вас ситуація, то олешківці кажуть: коли тихо — страшно»
— Там подруга, однокласник, знайомі, які живуть в нашому будинку, сусіди, — відповідає Ірина Будак. — Вони живуть під щоденними обстрілами. Розповідають, що ворог щодня б’є по місту, виїздять на один кінець і на інший стріляють. Вони стріляють по місцевим. Часто так, поживши в чийомусь будинку, покидають його, а потім туди прилітає. А тоді кажуть, що це наші. Та люди не дурні, уже все розуміють звідки вилітає. Вони чують, рахують секунди до прильоту. А ворог стріляє без розбору. Коли питаєш, яка у вас ситуація, то вони кажуть: коли тихо — страшно.
Зараз там уже працюють магазини, товар із Криму везуть, з Копанів. Дехто ремонтує вантажні машини. Їм друзі, рідні допомагають. Багатьох кинули напризволяще. А скільки тварин загинуло, а скільки стає дикими і кидаються на людей! Росіяни привозять пенсію, дають пайки, практично всі отримали паспорти. Спочатку противилися брати, але людям треба вижити. Беруть гуманітарку, плюються, але беруть, бо жити треба. Ліки у них жахливі. Лікарні працюють ще, але залишилося всього з пару лікарів. Більшу частину відправляють на Скадовськ. Вони там заселилися. Копані прогнулися, люди пішли під них працювати і радіють. Так розповідають нам. Подруга моя, буває, виїздить, і каже, що все дуже гидко. І нічого сказати не можна. А декотрі, в яких ми сумнівалися, навпаки, ведуть пропаганду антиросійську. Ще й досі мають можливість виїхати, правда, все дуже непросто. Після потопу волонтери вивозили людей безкоштовно, навіть на українську територію. А зараз знову за гроші: 300-400 доларів. Та для більшості ця сума непідйомна, тому й лишаються там. Дуже багато тварин вивозили. Багато є що розповісти.
«Волонтеримо і віримо, що одного дня зможемо повернутися до своїх рідних Олешок»Фото: з родинного архіву
Запитую Ірину про їхню волонтерську діяльність.
«Віримо в Перемогу, чекаємо і наближаємо її»
— Так, — підтверджує Ірина. — Ми свою волонтерську діяльність ще розпочинали в окупації, а зараз — то наш обов’язок. Ігор працює, вступив до БФ «Азовсталь», возимо гуманітарку на Херсонщину, по селам, потреби бійців закриваємо. Одного разу під обстріл потрапили, півтори години нас обстрілювали. Було страшно, але ми скооперувалися всі разом, трималися, істерично сміялися, але не здавалися, навіть пісні співали. А коли закінчився обстріл, то замість того, щоб їхати подалі, взяли медикаменти і поїхали на Нову пошту, бо нам здалося, що туди був приліт. Всього вистачало. Зараз, як згадуєш, то і не віриться, що то з нами було.
Сьогодні ми у Первомайську, не планували тут жити, але після того, як виїхали з окупації, зупинилися саме тут. Не жалкуємо. Живемо, долаємо труднощі. Волонтеримо і віримо, що одного дня все це скінчиться і ми зможемо повернутися до своїх рідних Олешок. Віримо в Перемогу, чекаємо і наближаємо її.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
