Тетяна Фролова – корінна первомайчанка, голова товариства для людей з інвалідністю і сама має статус людини з інвалідністю. За час повномасштабного вторгнення Тетяна схудла на 15 кілограмів. Їй довелося стикнутися зі складними життєвими ситуаціями, але вона не втратила віру в добро. Сьогодні Тетяна знайшла в собі сили повноцінно жити та допомагати іншим. Про жінку з незламним характером розповідає Гард City.
Тетяна Фролова – корінна первомайчанка, голова товариства для людей з інвалідністю і сама має статус людини з інвалідністю
«Коли почула про початок війни, зібрала всі свої сили і примусила себе заспокоїтися та діяти»
Про початок повномасштабного вторгнення Тетяна дізналася о 6-й ранку 24 лютого. «Було страшно, дуже страшно, — пригадує жінка, — адже поруч нікого не було, втім, я швидко собе опанувала. Я людина, яка звикла долати життєві перешкоди. Коли мені поставили діагноз онко, думала, що життя закінчилося. Та дякувати богові, все склалося, як склалося. Я швидко почала лікуватися — і хвороба поступово відійшла. Тепер розумію, якби зволікала б з візитом до лікаря, — могло б статися непоправне. Раджу всім, хто має якісь підозри на хворобу, швидко іти до лікарів, а фахівці уже свою справу зроблять. І в момент, коли я почула про початок війни, я зібрала всі свої сили, примусила себе заспокоїтися і діяти відповідно ситуації. Звісно, що це було не просто, але приборкавши емоції, я почала збиратися на роботу. Іншого виходу у мене не було. Робота завжди була моїм спасінням від усіляких важких ситуацій та думок. Думаю, що для багатьох це знайомо, коли робота рятує від безвиході. А моя робота — то комунікація з людьми, яка дає сили і підтримує віру».
Тетяна майже два десятиліття поспіль керує товариством для людей з інвалідністю, а це майже три тисячі осіб, які проживають у Первомайську. Найголовнішим у її роботі була і залишається комунікація. «Нічого важливішого за живе спілкування між людьми немає, — твердо переконана Тетяна. — І тепер, у цей важкий час, як ніколи усім нам потрібне добре слово. Ніщо не може замінити живих емоцій: ані інтернет, ані телефонна розмова, тільки очі в очі. Того дня (24 лютого 2022 року — ред.) я провела нараду. Ми поставили перед собою чіткі завдання, де паніці і страху не було місця. Ми зв’язувалися з нашими людьми, дізнавалися, як вони і чи планують евакуйовуватися. Звісно, що для більшості питання евакуації не стояло, бо це величезна проблема для людей з інвалідністю, а якщо ще й візочники, то це ще більше труднощів. На перших порах ми домовилися між собою просто спілкуватися і не втрачати зв’язку, розумітися на головному — як убезпечити себе під час тривог. Це, до речі, було найважчим питанням. Хочу наголосити, що живе спілкування — це кращі ліки від стресу та паніки. Ми до війни практикували частенько посиденьки за чаєм, або ж походи у кіно, організовували виставки. І зараз ні в якому разі не можна замикатися, треба нести людям свої тепло й добро. Якщо ми не будемо це робити, то ніхто за нас не зробить. Отож, щоб пережити все це, я просто працювала, іноді забуваючи, що маю інвалідність. Не звертала увагу на загострення хвороби, на те, що нерви здавали, бо не витримували такого напруження. До речі, за цей період я схудла на п'ятнадцять кілограмів. Та якось все це було неважливим. Важливим було інше: допомога, підтримка внутрішньо переміщеним особам, людям з інвалідністю, які приїздили з інших регіонів та оселялися у нашому місті».
«Ми до війни практикували частенько посиденьки за чаєм, або ж походи у кіно, організовували виставки»
«За цей час було багато зустрічей, які беруть за душу»
В останній — воєнний — рік у Тетяни з’явилася названа сестра: Надія Михайлівна. Надії 72 роки, вона переселенка із села Дробишеве (Лиманської міської громади Краматорського району Донецької області — ред.). Ще на початку повномасштабного вторгнення син пані Надії привіз її до Первомайська і поселив в будинку, де проживає Тетяна. «Коли я побачила її на двох милицях, моє серце стислося від болю. З тих пір я її не покидаю. Кожного дня відвідую, бо вона самостійно не може рухатися. Тож всі основні питання по життєзабезпеченню взяла на себе. Коли потрібно було доставити її в банк, щоб відкрити пенсійну картку, довелося винаймати машину і супроводжувати її. Дякувати, впоралися. Тепер маю названу сестру — дитину, яку доглядаю і не покину доки моїх сил стане. Додому вона наряд чи повернеться, бо будинок її практично зруйнований. Ось такі маємо справи, — ділиться Тетяна пережитим і передуманим. — Та, власне, все в цьому житті через конкретні справи, бо лише так можна досягти результату».
«Коли в нашому регіоні стало спокійніше, ми взялися за організацію гуманітарної допомоги для наших людей, — продовжує пані Тетяна. — Це були милиці, окуляри, інвалідні візки та інше, словом, намагалися забезпечувати людей за потребами. Допомагали нам організації зі Львова, Києва та із Польщі. А ще був період, коли ми організували роздачу гуманітарних обідів. В цьому нам допоміг колектив піцерії «Челентано», за що ми їм щиро вдячні. Пам’ятаю немолоду подружню пару із Харкова: він щодня приходив за обідом, а вона його чекала неподалік, бо їй було дуже важко ходити. Люди тікали з-під обстрілів, де ворог практично знищив їхній будинок. Тепер вони, на старості літ, змушені блукати. Знаєте, за цей час було стільки різних зустрічей, які беруть за душу, і які тепер назавжди залишаться в пам’яті! І це все моя робота. Мені здається, щоб не робота, то можна було б розуму зійти. Бо ж саме вона допомагає пережити і власні страхи. Адже коли дізналася, що син на фронті, то зовсім втратила спокій».
Відео: травень 2022 року
Як з'ясувалося у розмові, Андрій (прийомний син Тетяни) спочатку не сказав, що записався добровольцем: беріг її, не хотів, щоб хвилювалася. «Він мені пише два рази на день, — розповідає Тетяна, — надсилає смайлики, береже мене. Я навіть не знала, що він був під Бахмутом та був поранений. Перед війною я втратила чоловіка, коронавірус забрав його, тому син Андрій — це найдорожче, що у мене зараз є».
«Кость Василенко — моя остання рідна людина по крові. Його на фронті убила росія»
Ця війна забрала рідного племінника Тетяни. Він був останньою рідною людиною по крові. Тепер жінка залишилася одна із колись великого та багатого роду Бондарів. «Моєму роду років із чотириста, — розповідає Тетяна. — Я із роду Бондарів, які були землевласниками, а жили ми на Косі, на Синюсі; мали свою землю, свій млин. До речі, колишній кінотеатр Шевченка, який в сучасності став банком — то мого прадіда власність, він був там головним акціонером. А ще у мене в роду були священники. По батькові священники, по матері — землевласники. В тридцять сьомому році мого діда Петра заарештували. Він був у Прилуках архімандритом собору, тому довелося тікати на південь. А тут примушували відмовитися від сану, але він відмовився, сказавши: «Не ви давали мені — не вам забирати». Тут його рідна сестра жила, була завучем у Катеринці, а її чоловік був директором — Козловський. Переїхавши сюди, дід пішов у дорожнє управління, де влаштувався головним бухгалтером. А потім хтось на нього заявив і у 1937 році діда заарештували. Відтоді мій батько, дядько і моя бабуся стали «ворогами народу». Але коли почалася війна, мого батька таки взяли в армію. Він пройшов фронт, був командиром взводу саперів, мав багато нагород і, дякувати богові, все забулося. Цю тему ми в родині намагалися не піднімати. До речі, я добровільно вийшла з партії: не могла дозволити собі нечесності. Моя принциповість не дозволяла бути з ними в одному строю. Як кажуть, ідеологічно ми різні. Там одне говорили, інше думали, а третє робили. А я принципова, тому змиритися з їхньою позицією не могла. Я і досі такою ж залишилася, через те бувають різні ситуації. А щодо московії, то у мене чітка позиція — геть ворога з рідної землі. І чим далі — тим краще. Це іроди, яких ми прокляли уже на віки».
«Ми до війни практикували частенько посиденьки за чаєм, або ж походи у кіно, організовували виставки»Фото: з особистого архіву Тетяни Фролової
«Сьогодні злість має бути лише на ворога»
Все, що пов’язано з минулим, Тетяна назавжди виключила зі свого життя. А тепер ще й повністю намагається уникати російської мови. До речі, всі російськомовні книги, які були в квартирі, жінка винесла геть. Щоправда, рука не піднялася повністю знищити, тепер вони наскладовані просто в тамбурі. Загалом, війна багато що змінила в житті жінки, в тому числі і дала нову жагу до життя.
«Я ще з 2014 року в темі війни, — говорить Тетяна. — Син живе у Харкові, тож війна не виходила з наших розмов. Ми уже тоді допомагали армії, донатили, організовували збори, і відчували, що має бути щось недобре. І ось 2022 рік став показовим у російському свавіллі. Важко це все сприймати, страшно думати про горе, про втрати, які Україна несе, але треба продовжувати жити. І робота дає мені наснагу жити. Для мене це все. Віддаєшся на повну силу, і дуже хочеться, щоб люди розуміли ситуацію, щоб не ставали черствими. І я закликаю усіх, щоб не розпорошувалися, щоб не сердилися одне на одного. Сьогодні злість має бути лише на ворога. Ми маємо бути дружніми, згуртованими, жити з вірою та надією на майбутнє».
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
