Вона обрала професію фотографа та впевнена, що фотографії потрібні людям завжди, навіть у часи карантину та війни. Розповідь фотографки з Харкова підтверджує цю впевненість. Фотографія — це творчість, натхнення та терапія для душі. Наразі Юліана переїхала до Первомайська та продовжує фотографувати, а після Перемоги мріє знімати у різних куточках нашої країни.
«Ні карантин, ні навіть війна не стануть перешкодою займатися улюбленою справою, якщо є велике бажання»
Пані Юліана так каже про свою роботу:
— Я знімаю людей і люблю вигадувати різні веселі речі: посипати пір’ям, змушувати лазити на дерева і у фонтани, їздити на даху машини, красти кукурудзу та кидатись квітами. Повертатися у дитинство — можна так сказати! Люди за це мені дякують і навіть платять гроші.
У мене ніколи не було думки стати фотографом — навіть не знала, що існує така професія. Але творчість зі мною була завжди. Усе життя, починаючи з 5 років, я малюю. Ходила до гуртка малювання, пробувала різні техніки: писанки, батик, пастель, акварель, ліплення, гуаш, олівець, глина та багато іншого. Брала участь у конкурсах, робила рідним гарні листівки. Мені це дуже подобалось та я казала, що буду художником.
Саме тому мені ніколи не було нудно – я вигадувала покази мод, наряджала молодшу сестру, знімала з нею «кліпи», вигадувала, ніби я веду передачу або у мене беруть інтерв’ю. Мені подобалось щось організовувати, створювати, дарувати емоції.
Батькам на свята я робила сюрпризи, декорувала кімнату, як могла: фотографії з серванта розставляла по столу, рушники викладала на дивані серденьком, вхід завішувала ковдрою, і перед входом проголошувала: «Зараз ми з вами зайдемо в кімнату кохання!» Була думка стати організатором свят: вигадуєш ідеї, бачиш, як люди радіють, і все так гарно!
Спочатку навчалася у звичайній школі, та у 7 класі після перегляду серіалу «Кухня» я відкрила для себе французьку мову, яка мені так сподобалась, що почала вивчати її самостійно. Батьки, помітивши це, перевели мене до гімназії з поглибленим вивченням мов: французька, німецька, англійська. І мені це також дуже подобалось.
У цей період вже знімала на телефон архітектуру, пейзажі, квіточки, метеликів.
У нашої школи були рожеві стіни, на тлі яких дівчата полюбляли фотографуватися. Тож до мене звертались подруги з проханням зняти їх на фоні школи, бо я могла підказати, як стати для більш вдалого ракурсу, що цікавого привнести в кадр.
«Вступ до Харківської академії дизайну та мистецтв — одне з найкращих рішень у моєму житті»
Після школи гадала йти вчитись на перекладача, але в останній момент, перед Новим роком в 11 класі, за допомогою батьків дізналася про Академію дизайну та мистецтв. І вирішила вступати туди на графічного дизайнера. Серйозно готувалася до вступу, малювала складні речі – голови Сократів, Цезарів, натюрморти. І вступаю! Зараз я розумію, що це одне з найкращих рішень в моєму житті — я потрапила в творче середовище, побачила абсолютно нові речі.
Ми займались каліграфією, створенням складних робіт з паперу, вивчали старовинні види друку, малювали натюрморти і людей. У цей період, як і раніше, я сама собі вигадувала розваги — знімала відео на свій старенький телефон, вигадувала ідеї для них: реклама парфумів чи кросівок, дивилась на крутих кліпмейкерів і намагалася зробити схоже. Також я продовжувала фоткати просто на телефон. Якось мені прийшла ідея налити води у стару ванну, що стояла у нашому дворі, додати гуаш, щоб вода стала кольоровою, і покласти туди свою сестру — ми зробили пару кадрів, і пам’ятаю, який фурор це викликало в моєму інстаграмі! Потім ми повторили таку ж зйомку із моєю однокласницею, зробили інший колір води та додали квітів, які нарвали десь у сусідів.
2018: перший фотоапарат у моїх руках
2018 рік. Мені 18. Усі свої творчі спроби я виставляла в Інстаграм. І моя тьотя запропонувала взяти у неї на деякий час фотоапарат. Я беру, знімаю всілякі дрібниці, приходжу у захват від гарного розмитого фону та домовляюся, що я зі своїх стипендій поступово цей фотоапарат викуплю. Nikon d3000 + кітовий об’єктив.
Тоді ж сталася моя перша зйомка людини на фотик — подруга, наша академія та сорочка із секонду. Тоді я ще не вміла обробляти фото, робила все це через свій інтерес, азарт і любов до експериментів у творчості. Мені подобалось втілювати ідеї, втягувати друзів у пригоди під час реалізації цих ідей, отримувати яскраві емоції від нового досвіду та у результаті — красиву картинку. Але в цьому не було системи, я йшла інтуїтивно.
2019: за свою першу фотосесію отримала шоколадку
2019 рік, третій курс, мені 19. Я знімала подруг, брала камеру в подорожі, вигадала з підписниками челендж, де вони мені давали теми, а я мала на ці теми зняти фотографії. Якось на прогулянці друг, котрий взяв з собою плівкову камеру брата, запропонував мене сфотографувати. Мені було ніяково, проте погодилась та запропонувала ідею: я сиджу спиною до нього навпроти фонтанів, щоб на світлині вийшов силует. Ця фотографія – одна з небагатьох, які не були засвіченими. Я виклала фото в Інстаграм, і тут мені прилітає коментар: дівчина просить про фотосесію. Звісно, я дуже хвилювалася: адже це перша зйомка не сестри, не подруги, а незнайомої людини!
Фото: з особистого архіву Юліани
Запропонувала провести ту фотосесію на станції електричок. Знімали довго, експериментували з позами, ракурсами, хустинкою. За свою першу фотосесію я отримала шоколадку. Фото дівчині сподобались, вона їх виклала у своїх соцмережах, і після публікації мені прийшло нове повідомлення: «Привіт, побачила у Насті фотки, класні, скільки коштує зйомка?»
Я здивувалася: «Гроші? За зйомку?» Тобто я робитиму те, що мені подобається, а за це люди готові платити? Тоді ми влаштували фотосесію на стадіоні. Теж експериментували із ракурсами, позами, підручними речами, наприклад, футбольними воротами з сіткою. Тоді я заробила 70 гривень!
Далі підтягувалися друзі та знайомі, я продовжувала знімати подруг, рідних. Ті люди, котрих я вже знімала, знов поверталися до мене та приводили своїх друзів. Загалом у 2019 в мене було приблизно 16 зйомок, з них 7 — комерційні.
2020: фотографія — моя терапія для душі
На початку 2020 року була пара зйомок із незнайомими людьми. І тут — всесвітній карантин. Ми тоді переїхали з міста в село, транспорт до Харкова не ходив, люди всі сиділи по домівках, боялися. Ми з родиною цілими днями приводили будинок та подвір’я до ладу. Я дуже дієва людина, і якщо довго сиджу без фотографій, я починаю потихеньку з'їжджати з глузду. Тому я знову почала знімати свою сестру, бо інших моделей поруч не було, а фоткати хотілося.
Ми виходили в поле, у сад, знаходили серед одягу антураж для зйомок — хустку, леопардову сукню, малювали макіяж гуашшю — тобто з підручних матеріалів намагалися щось цікаве зробити.
У нас дуже гарно цвів жасмин, фотографувалися у тих квітучих кущах.
Восени ситуація з карантином трохи покращилася, і час від часу можна було влаштовувати зйомки. Я дуже багато знімала безкоштовно та просто для того, щоб втілити якусь свою ідею. За 2020 рік відбулося 25 зйомок, з них — 11 комерційних.
2021: щоб рости, потрібна техніка
У 2021-му я зрозуміла, що мені треба самій шукати клієнтів. Раніше я викладала свої роботи та чекала, доки мені хтось напише. Але це так не працює: потрібно постійно викладати свої роботи, показувати нові речі. Я почала випускати рекламу про пошук моделей для безкоштовних зйомок. Також я розуміла: щоб рости, потрібна краща техніка. Попередні зйомки робилися за допомогою простої камери і телефона, вдалі фото виходили за рахунок цікавих ідей, і переважно я знімала на вулиці, бо у приміщенні, особливо як там напівтемно, камера вже «не тягла». Тому у квітні 2021-го року, після довгих роздумів, вирішила придбати у розстрочку б/в об'єктив Nikon. Із ним я вперше знімала в полі свого брата і побачила, що в напівтемряві фотографії виходять такі гарні, і фон більш розмитий. Я була у такому захваті, що передати не можу!
За 2021-й рік — 50 зйомок, з них 33 комерційних (тобто втричі більше, ніж торік), і заробила значно більше коштів.
2022: світ перевернувся з ніг на голову
Січень, початок лютого, все іще чудово, вперше я організовую крутий фотодень, запрошую стиліста, візажиста та майстра з волосся, і ми створюємо фотосесії у стилі ретро. Працювати в команді виявилося дуже класно, я розумію, що це вже якась нова сходинка, новий рівень, більш високий. Було багато планів, багато цілей, але... почалася війна. Повна розгубленість, жах, сум. Підвал, дача.
До речі, якраз 24 лютого у моєї мами день народження. У нас багатодітна родина: у мене двоє братів і двоє сестер, усі молодші за мене. Живемо у приватному секторі за три кілометри від Харкова. І, оскільки у мами був день народження, приїхали за день до цього її батьки, мамина двоюрідна сестра зі своєю родиною, нас зібралося 13 людей.
Ми прокинулися від вибухів. Перші пару тижнів просто думали, що все це швидко скінчиться, бо так не повинно бути. Ми опинилися в сірій зоні і над нами літали всі ці снаряди туди-сюди, ми все те чули: і танки, і автоматні черги, вже навчилися розрізняти, коли що стріляє. Наше село розташоване неподалік від Харкова, а за ним наступне село — Кутузівка. Воно було окуповане. А це від нас кілометрів, може, п’ять. Тобто це дуже-дуже близько. Нам надзвичайно пощастило, до нас це не дійшло.
А в нас господарство, кози, вони почали народжувати, це все було дуже складно. Звісно, про фотографії тоді не було й мови. Світ перевернувся з ніг на голову.
Потім, 11 квітня, приїхали ЗСУ. До цього моменту майже все село вже евакуювалося, ми були останні. Наші сказали, щоби ми терміново виїздили до завтрашнього ранку, бо будуть великі бої саме в цій зоні. А в нас є дача у 50 кілометрах від Харкова. Вирішили їхати туди. Зібрали речі, зібралися і переїхали на дачу. І кіз потім перевезли, і курей, і навіть собаку, котрий прибився по дорозі.
Минув деякий час, ми там облаштувалися, почали якось приходити до тями. Мені дуже хотілося щось робити, за потягом душі. Я знов почала знімати свою сестру, з камерою ходити надвір та знімати дітей, своїх молодших братів та сестер. Це для мене як терапія така була.
Молодші брати та сестри із козенятами
У травні ми з моїм коханим збиралися одружитися, але через війну це відклалося. Півроку не бачилися. І ось вже у липні він каже: приїзди у Первомайськ, будемо одружуватися. Я погодилася. І от вже майже час їхати, коли телефонує мамина знайома, яка теж займається козами, і просить приїхати, познімати кіз на продаж. Бо їй треба продавати козенят, потрібні якісні фотографії, а її знайомий поїхав, той, котрий раніше цим займався. І от я поїхала знімати кіз.
Здавалося б, війна, які там фотографії, кому вони зараз потрібні? Виявляється, потрібні!
2023: Моя історія продовжується
Познімала кіз та переїхала до чоловіка у Первомайськ, одружилися. Звісно, камера з собою. Розумію, що тут люди живуть майже так, як і жили раніше. Продовжують працювати в нових умовах, у нових обставинах. Життя триває, люди продовжують кохати, жінки народжують, люди здійснюють свої мрії, навіть активніше, ніж до війни. До речі, за статистикою, у 2022-му весіль в Україні було набагато більше, ніж у 2021-му. Бо люди перестали відкладати на потім. Без бенкетів, без пишних гулянь, просто пішли, розписалися, створили сім’ю і живуть вже сім’єю.
І моя історія продовжується. Живу у Первомайську, почала запускати рекламу. Знизила ціну, тому що розумію — я у новому місці, мене тут ніхто не знає, тож це має бути не та сума, за яку я знімала в Харкові. Почала потрошку набирати людей. Згодом вийшла на щось більш-менш стабільне.
Знімати за кордоном – так, але переїздити назовсім не хочеться
Що далі? Не знаю, бо життя непередбачуване (посміхається — авт.). Є багато знайомих за кордоном, які запрошують познімати. Їздити знімати за кордон дуже б хотілося, бо там різні цікаві локації. Хотілося б брати участь в якихось масштабних проєктах. Але жити за кордоном мені б не хотілося, бо, по-перше, не хочеться їхати з дому. Війна показала, що у нас дома дуже-дуже добре. По-друге, жити нарізно з чоловіком теж не варіант. У принципі, не хотілося б їхати від своєї родини, від своєї землі. Я за Харковом дуже скучила, щоразу, як приїжджаю, хочеться там людей цілувати (сміється — авт.). А все одно Первомайськ і Харків — то одна країна. Після Перемоги маю плани познімати і в інших куточках нашої країни.
— Коли війна закінчиться, залишитеся тут чи повернетесь до Харкова?
— Хотілося б переїхати у більш велике місто. Бо рівень все ж таки трошки різний.
Тут, наприклад, фотографи переважно знімають більш-менш однаково, тобто це просто гарні фото. А в мене, ви бачили: то пір’я розсипати, то шампанським залити все, то у фонтан вилізти. У мене це все є в портфоліо, і люди, які заходять на мою сторінку, бачать, що я їм пропоную. Але все одно у великих містах люди більш готові до якихось незвичних речей. Мені до вподоби знімати щось цікаве для себе, а коли людям це також подобається — це подвійне задоволення.
У великих містах вище та стеля, куди можна стрибати, розвиватися, більш можливостей. Можна знаходити нові знайомства, нові ідеї, Я ж харків’янка, я звикла до цього ритму великого міста, цього розмаху, і мені, звісно, не вистачає цього. Але ж війна... Тут не стріляють, над головами не літає нічого, то й слава Богу.
На завершення розмови пані Юліана пропонує декілька порад для тих, хто також захоплюється фотографією.
Що подобається саме вам?
Прислухайтесь до себе, пробуйте різні речі, різні жанри, різні техніки. Адже фотографія – це відтворення саме тебе, того як ти бачиш світ, що для тебе важливо і чому, які цінності ти закладаєш у свої знімки. Нікому не цікаво просто дивитись на гарні картинки, цікаво дізнатись, чому ти їх зняв саме так.
Навчайтеся
Інформації зараз море, вбийте «100 кращих фотографів» і дивіться, хто як знімав, знайдіть наших українських фотографів, переглядайте обкладинки журналів Vogue, фільми, номіновані на Оскар. Я підписана в Інстаграмі на пабліки з ретрофотографіями, на людей, які знімають предметку, рекламу, тварин, фешн. Це все розширює кругозір і формує ваш смак.
Експериментуйте
Знімати можна будь-кого: свого кота, свого брата, маму, подругу. Але не зупиняйтесь лише на тому, що виходить, пробуйте відкрити для себе нові можливості, нові прийоми, нові емоції, нові місця. Творча людина наповнюється отриманням нового досвіду, це надихає та сприяє розвитку нових навичок, які ви завжди зможете використовувати, щоб у вашій сфері створити щось цікавіше. Наприклад, та зйомка на телефон у ванній. Я ніколи до цього не знімала такі ідейні штуки в стилі фешн, а тут просто захотілось щось спробувати, і вийшло класно. Інший приклад – під час навчання на курсі у нас було завдання знімати перехожих у центрі міста. Перехожі всі одягнені не так, як на зйомку, особливо враховуючи, що це був листопад, в центрі міста нема реквізиту чи гарного інтер’єру, як у студії. Для мене це був як виклик – зробити гарні фото людям в таких умовах. Ніби вийшло. Зате тепер я знаю, що можу працювати навіть так, а скільки новий емоцій ми отримали! Це був один із найкращих днів в моєму житті!
Не нехтуйте обробкою
Обробка — це створення потрібного настрою. Це фінальний штрих, де посилюються одні речі та видаляються другі, де ставиться акцент на ключових для сприйняття моментах. Обробка — це кадрування та корекція світла і кольору. Не нехтуйте нею, адже це також частина вашого почерку у фотографії.
Люди — це сила
Не бійтесь ділитись своїми роботами в соціальних мережах, із друзями та рідними. Людям завжди цікаво спостерігати, як народжується щось нове. Долучайте друзів до своїх зйомок, хай вам позують, допомагають, шукають реквізит. Цей процес завжди наповнений пригодами, зближує і створює безліч приємних спогадів. Також не бійтесь знайомитись з людьми. Я взагалі інтроверт, але на зйомках я дуже люблю спілкуватись, і часто трапляються знайомства з такими людьми, з якими б просто у житті ніколи б не зустрівся. Колись я знімала буддиста, зараз — військових, у Первомайську — дівчину-депутата з хлопцем, модельєра одягу. Якщо ваша зйомка пройде приємно і людям сподобаються фотографії – потім навіть за допомогою можна до них звернутися.
Вірте в себе
Робота, яка пов’язана із творчістю, завжди викликає захоплення, бо відчувається так — «ти робиш, що любиш, кайфуєш від цього, а тобі ще й гроші за це платять». Ніби так і є, але досягти того, щоб тобі платили гроші і ти міг на цьому жити — зазвичай довгий та складний шлях. Але! Ви відчуваєте себе щасливими, бо займаєтесь тим, що вам до душі. Труднощі, які зустрічаються на шляху (а їх немало), переносяться легше, бо ти знаєш, заради чого це, а приємних моментів набагато більше. Ти вкладаєшся у свій розвиток, а не віддаєш більшу частину життя комусь, ти реалізовуєш свій потенціал та розповідаєш через фотографії про себе. І, як виявилось, ні карантин, ні навіть війна не стануть перешкодою займатися улюбленою справою, якщо є велике бажання. Це непроста дорога, але воно того варте, кожен з вас унікальний та талановитий, вірте у себе та працюйте над собою, і все буде чудово.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
