Антонівка — селище на «нулі». Це Херсонщина. Поруч Дніпро, лівий берег якого окупований росіянами. Звідти вони луплять майже щогодини по правому берегу уже більш як півроку. Нищать усе, що їм заманеться. Стріляють з усього: з мінометів, артилерії, запускають дрони, полюють ними на людей, руйнують будинки. Антонівці живуть під постійним вогнем, як і херсонці. Люди навчилися розрізняти вибухи: як задалеко стрілянина, призвичаїлися жити без світла, без інтернету. Був час, коли ні газу, ні води не було. Вони і досі заряджають свої телефони від генераторів, радіють, коли хтось приїздить до них у гості та намагаються жити тут і зараз.
Антонівка навесні 2023 року
Мені довелося побувати в Антонівці уже кілька разів. Ми налагодили тісні контакти з місцевими жителями, більше — стали друзями. Тепер маємо спільні проєкти та плани. В одній із поїздок познайомилася з Олексієм. Йому в цьому році виповнюється п’ятдесят. Та відсвяткувати ювілей через російську агресію не вдасться, бо його рідне село і досі бомблять. Пережив окупацію, віч-на-віч зустрічався з росіянами, збирався йти воювати, та хвороба не дозволила. Зараз знаходиться в рідному селі: під час артобстрілів ховається в підвалі. «Буду тут, нікуди не поїду», — каже Олексій. Так і живе, під постійними обстрілами, під загрозою смерті, але з вірою та надією на перемогу.
«Мене ледь не розстріляли за воєнну курточку»
Олексій Володимирович живе по вулиці Горького. Огорожу його двору розламали російські солдати, коли намагалися потрапити до подвір’я. Олексія та його дружини на той час не було вдома, обоє знаходилися в лікарні. Російські військові зірвали замок, увірвалися до садиби і господарювали, наче у себе вдома. Як каже Олексій, начебто тут ніхто не живе. Взагалі вони вели себе дуже нахабно, пригадує чоловік.
— Ви безпосередньо стикалися з російськими військовими? — запитую у нього.
— Мене ледь не розстріляли за воєнну курточку, коли був пост в Кіндійці.
Від Кіндійки, околиці Херсону, до Антонівки майже 8 кілометрів. Як зазначає Олексій, автобуси тоді до селища не ходили, тож подружжя після виписки з лікарні мало подолати цю відстань пішки.
— Коли підійшли до блокпосту, — продовжує Олексій, — то один (російський військовий — ред.) мене запитує: «А звідки у вас ця куртка?» А у мене куртка захисного кольору. Я відповідаю: «Купив». Але він не повірив. Я розкриваю, а там, зазвичай, номер військкомату і воєнного білету є (у справжніх військових на внутрішній стороні одягу — ред.). Я кажу: «Вона нова». Він запитує: «Ви таку получили, чи не встигли номер зробити?» Я кажу: «Ні». Він говорить: «Зніміть». І я її зняв. Кажу, що холодно, я тільки після інфаркту. Та йому байдуже все. «Зніміть», — хоч кола на голові теши. У нас всі сусіди знають, що моя сусідка дала мені куртку чоловіка, щоб я цю зняв.
— В мене просто син воєнний, — з гордістю наголошує Олексій, — і мені подобається ця куртка, тому ношу вже скільки років.
— На допити вас не викликали?
— Були два запитання: «Чому ви не в армії, і чому ви не воюєте? Може, якусь сидячу роботу чи писати». А я кажу: «Ні, я два-три метри проходжу і задихаюся».
— Ви сказали, що у вас син військовослужбовець. Чи дізналися вони про це?
— Я не говорив їм. Я постирав всі його фотографії в телефоні.
На фронт із шістьма інфарктами
— До початку війни ви ким були? Чим займалися?
— Я працював на хлібозаводі водієм. А так я уже десять років на інвалідності.
— Скажіть, будь ласка, як вас застала війна? Де ви про це почули? І взагалі — ваша реакція яка була?
— Чесно кажучи, моя реакція була ще двадцять третього числа. Вони вже тоді почали кидати перші ракети на воєнну частину. Приїхав я додому. Подзвонив до військкомату і запитую: «Ви берете з інфарктом людей?» Вони відповіли: «Ні». А жінка кричить: «У тебе шість інфарктів. Куди?» Але я взяв документи і поїхав, однак не в ту сторону. Я думав, передова на тій стороні (лівий берег Дніпра — ред.), а наші виявилися у Миколаєві. За Антонівським мостом в мене машина зламалась, а потім, о 12-й ночі, йшов караван і вони почали бомбити. Я кинув машину і пішов пішки. Вранці вже пішов машину забирати, а коли вже забрав, в той час летіли літаки в Херсон.
Там Олексій бачив, як скидали бомби на парусник, який був в районі Антонівського мосту. Його залишену автівку побило осколками, порозбивало скло.
— Їду я з Кіндійки, — продовжує Олексій, — а вони вже стоять. Я вже почав розбиратися, де наші, а де їхні. Я розвернувся, під'їжджаю до них і кажу: «Покажіть свій воєнний білет?» А він каже : «Дядько, ми через 3 дні будемо в Києві, їдьте додому, бо зараз почнеться». Я посміявся і поїхав. Правда, правда, куча свідків.
«Нап'ються і починають стріляти вгору з автоматів»
Продовжую розпитувати, як поводили себе окупанти в Антонівці.
— Ви бачили, як розграбували магазини?
— Так. Ось цей, що згорів тепер у Антонівці, вони набрали сигарет та горілки, потім люди вже добирали, щоб не пропало. Там ще був один магазин. Вони розбомбили, взяли сигарети, набрали горілки і поїхали. Тут неподалік було кафе. Туди пиво вони привозили. Нап'ються і починають стріляти вгору з автоматів.
— Скажіть, будь ласка, чи є у вас знайомі, які потрапили до катівні?
— Не скажу. А ось, що вони трупи спалювали в машині, там горіло і смерділо, так, таке було.
— А скажіть, будь ласка, на вашій вулиці скільки людей залишилося?
— Десь будинків з десять по дві-три людини. Нас тут зовсім мало. Всі, хто міг, виїхали. А я тут з дружиною. Сказали, що нікуди з свого дому не поїдемо. Будемо сина чекати. Знаю, він обов’язково повернеться з Перемогою.
Антонівка чекає і вірить у перемогу
Розмовляли ми з Олексієм ще у березні. Сьогодні кінець травня. Обстріли не припиняються.
Наразі у селищі із тринадцяти тисяч населення залишилася жити тисяча. І вони кожного дня наражаються на небезпеку. Бо на лівому березі Дніпра артилерія, снайпери, які весь час слідкують за антонівцями. Ці люди під цілодобовим вогнем — справжні герої. Вони волонтерять, допомагають одне одному і чекають, коли врешті-решт ворогів виженуть з сусідніх окупованих Олешків. Чекають і вірять: Перемога буде!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
