У кожного народу є свої видатні діячі культури, свої знакові образи літератури. Та, мабуть, не у всіх є свої Пророки, які могли б окреслити обрії життя свого народу, вдихнути в нього душу. Ми маємо Шевченка — духовного та ідейного провідника української нації, звертаємось до нього, шукаємо у його творчості відповіді на свої запитання.
Увага до спадку не спадає за будь-яких політичних систем, а слово його відгукується і проростає дивним квітом любові до України і в серцях людей високоосвічених, і тих, хто далекий від культурного життя. Погодьтесь, що вже навіть це вирізняє його з сонму інших талановитих і розумних людей. А якщо ми згадаємо, що Слава ще за життя огорнула крилом його імення й не відлітає от уже друге століття поспіль, то стає зрозумілим бажання сотень дослідників та літераторів розгадати феномен Шевченка й силу його слова.
Безсумнівний талант та складна доля — сирота, кріпак, зробили Шевченка відомим в колі столичної української інтелігенції вже в перші роки його приїзду до Петербургу з паном Павлом Енгельгардтом у 1831 році. Він навчається у майстерні підрядника Василя Ширяєва, який виконував розписи будівлі Сенату і Синоду, Великого й Александринського театрів та, між іншим, і в апартаментах Василя Енгельгардта на Невському проспекті, й мав широкі знайомства у середовищі художників.
Іван Сошенко
У липні 1836 року Тарас знайомиться з земляками-українцями — художником Іваном Сошенком, який разом із письменником Євгеном Гребінкою стає добрим опікуном хлопця. Вони зацікавили долею талановитого Тараса й Василя Григоровича — уродженця Полтавщини, видавця першого російського часопису «Журнал изящных искусств», професора Імператорської Академії мистецтв, якого знаменитий художник Карл Брюллов називав «Наш отец и командир», а згодом і Василя Жуковського — вихователя спадкоємця російського престолу.
Іван Мартос
Мало хто зараз знає, що, по суті, довгий час Петербурзькою Імператорською академією мистецтв керували українці: ректором був Іван Мартос, що народився в козацько-старшинській родині в місті Ічня (тепер Чернігівська область), його «правою рукою» був конференц-секретар академії і його зять Василь Григорович, віце-президентом Академії був нащадок гетьмана Івана Скоропадського Федір Толстой.
Федір Толстой
У них і виникла ідея про розіграш в лотерею поміж членами царської родини та запрошеними вельможами портрета Жуковського кисті Брюллова, задля збору коштів для викупу Шевченка з кріпацтва. А ціну Енгельгардт виставив непомірну — 2500 рублів, що було еквівалентно 45 кілограмам чистого срібла. Лотерея дала лише 1000 рублів, ще 1500 було зібрано в складину друзями.
Василь Григорович
Вже 22 квітня 1838 року Шевченко став вільною людиною і через місяць був зарахований до Петербурзької академії мистецтв, яку закінчив у 1845 році, отримавши три срібні медалі.
Карл Брюллов
Він стає модним портретистом, який добре заробляє, гарно одягається, згодом входить в гурток молодих вільнодумців, до якого належали брати-графи Яків та Сергій де Бальмени (уродженці Пирятинського повіту Полтавської губернії); член Імператорського товариства заохочення мистецтв, меценат Григорій Тарновський; історик-аматор, поет, композитор Микола Маркевич, першу поезію якого надрукував в 1820 році Василь Жуковський та інші.
І саме в цей період відбувається і народження Шевченка-поета — в 1840 році у Петербурзі виходить його перша збірка — «Кобзар», хрещеним батьком якого став Євген Гребінка та поміщик Лохвицького повіту Полтавської губернії Петро Мартос.
Михайло Максимович
Свіжий і сильний талант 26-річного поета вразив багатьох, а після виходу в 1841 році першого українського історичного роману у віршах — поеми «Гайдамаки» та балади «Причинна», до кола шанувальників художника та поета одразу потрапили зовсім різні читацькі групи — українські патріоти і російські слов’янофіли, вороги кріпаччини і ностальгуючі за славним минулим полтавські дідичі, петербурзькі естети, харківські університетські професори й провінціали...
Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров
1843-1845 роки вважаються переломними у творчості поета, який відмовляється від спокусливо-второваного шляху столичного жителя і йде на поклик Батьківщини. Він відвідує Україну, знайомиться з видатними українськими інтелектуалами – Михайлом Максимовичем, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим та іншими, отримує роботу художника при Київській археографічній комісії, їздить Україною, збирає етнографічні матеріали, документи, замальовує архітектурні та археологічні пам’ятники і продовжує писати. У 1846 році Шевченко зближується із членами Кирило-Мефодіївського братства, що вважається першою політичною організацією, яка сформулювала українську державницьку перспективу.
Євген Гребінка
Поступово в своїх творах поет піднімається до висот артикуляції запитів українського народу, його починають сприймати лідером національного руху. Костомаров так опише враження від поезії Шевченка 1846 року: «Тарасова муза прорвала какой-то подземный заклеп, уже несколько веков запертый многими замками, ... чтобы скрыть для потомства даже память о месте, где находится подземная пустота. Тарасова муза смело вошла в эту пустоту со своим неугасимым светочем и открыла за собой путь...».
І на цьому високому злеті трапилася тяжка катастрофа: арешт на дніпровській переправі 5 квітня 1847 року і заслання. Під час обшуку Шевченка був знайдений альбом «Три літа». Влада визнала вірші «Сон», «Кавказ», «Великий льох» тощо небезпечнішими за будь-які революційні політичні програми. Шевченкові за особистим розпорядженням Миколи І виносять присуд — безстрокову солдатчину, щоправда, з правом вислуги офіцерського звання і відставки, проте без права писати і малювати.
10 років солдатчини Шевченка в Оренбурзі, Орській і Новопетровській фортецях, коли періоди жорсткого режиму змінювалися відносною свободою, хвороби й злигодні, усупереч всьому не погасили вогонь у поетовій душі — він таємно малює, пише вірші в «захалявні книжечки», боліє душею за свою Україну.
За роки заслання, що закінчилось у 1857 році, публіка не забула Шевченка. Навіть, як твердить Гриценко, всеросійська (а не лише українська) популярність Шевченка значно зросла: серед широких читацьких кіл — як народного (сиріч «мужицького») поета-самородка; серед «передової російської громадськості» — як борця-мученика; серед свідомо-української інтелігенції (втім, дуже притихлої після розправи над кирило-мефодіївцями) — як неформального лідера українського культурного руху.
Виданий за кошти Платона Симиренка «Кобзар» 1860 року мав більший наклад, аніж перші видання — 6 тисяч примірників. Цього ж року за низку офортів Рада Академії мистецтв присвоїла Шевченку звання академіка з гравіювання по міді. Наступного року надруковано його «Букварь южнорусский». Поет брав активну участь в заснуванні першого українського журналу «Основи». Але до самої смерті Шевченко не зміг отримати дозвіл жити в Україні, хоч прагнув цього всім серцем.
10 березня 1861 року (за новим стилем) Тарас Шевченко помер. Протягом трьох днів після смерті його тіло перебувало у церкві Академії мистецтв. Труну на Смоленське кладовище Санкт-Петербурга несли на руках студенти, а поховали його поруч з академіками, професорами Імператорської Академії мистецтв.
Але всі знали про палке бажання поета бути похованим згідно з його «Заповітом», написаним ще в 1845 році, на рідній землі — «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій...». Тому 8 травня 1861 року за клопотанням Михайла Лазаревського, домовину викопали, щоб відправити в Україну. Благословляючи Кобзаря в дорогу додому, Пантелеймон Куліш, накривши домовину червоною китайкою, промовив: «З’явися, батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та нехай, хоч помиляючись, почнуть говорити непозиченою мовою!.. Наш єси, поете, а ми народ твій і духом твоїм дихатимемо вовіки і віки...» Досі ця китайка знаходиться у Музеї Тараса Шевченка в Києві.
Домовину було перенесено на руках через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезено до Москви.
Коли ж 18 травня жалобна процесія прибула до Києва, студенти університету Святого Володимира впряглися самі в дроги та повезли труну від залізничного вокзалу набережною до церкви Різдва Христового на Подолі. З церкви 20 травня 1861 року похоронна процесія рушила в похід до пароплава «Кременчук», щоби ним 22 травня привезти тіло Шевченка до Канева на Чернечу гору.
Як бачимо у вітчизняній інтелектуальній традиції реальний Шевченко ще за життя став для своїх сучасників своєрідною іконою, попри існуючі, як у кожної живої людини, вади. Пантелеймон Куліш признавався, що Шевченко видавався йому «небесним світильником», а сяйво його духа «було чимсь надприродним». У 1891-1892 роках «повстала молодь» утворила таємне товариство — Братство Тарасівців. Український письменник, педагог, лексикограф Борис Грінченко твердив, що Шевченко створив його самого, оскільки «…перший виразно висловив ідею повної незалежності української нації, себто дещо зовсім нечуване з уст його попередників, українських письменників… Він був перший українець з правдивою національною свідомістю, і ніхто не пособив так, як він, вироблятися доброму вкраїнському національному світоглядові».
Шевченківська церква Різдва на Подолі. Листівка початку XX століття
По смерті образ Шевченка як національного пророка, будителя приспаної, а почасти й деформованої психіки українця, тільки міцнішав, що сприяло самоусвідомленню відроджуваної української нації, яку російський царат сприймав як загрозу. Саме тому в 1914 році було заборонено святкування 100-ліття від дня народження Тараса Шевченка. Ленін використав це для агітації проти царського уряду.
Шалена популярність Шевченка змусила радянську владу докласти зусиль, щоб зробити його «своїм». Його було включено в обойму «дозволених» українських поетів, а антикріпосницький, антицарський дух Кобзаря нещадно експлуатувався. Зусиллями ідеологічних «поводирів» в свідомості радянських людей роками вкорінювалась думка про Тараса Шевченка як богоборця, атеїста і матеріаліста.
Але вже в шістдесяті роки ХХ століття, коли хрущовська відлига послабила сталінські кайдани, молодь, що «наросла з худеньких матерів / в саду порубанім» (Микола Вінграновський), знову звернула свої погляди на Шевченка, перепрочитуючи його. «І виявилося, що сам поет не заборонений, а от деякі його думки про людину, життя, Бога — наче і заборонені…», — згадував громадський діяч Євген Сверстюк. Саме він разом з Аллою Горською та Клубом творчої молоді організував 22 травня 1964 року в київському Жовтневому палаці вечір, присвячений дню перепоховання поета в Україні, після чого почалось закручування гайок компартійними органами та КДБ.
У кінці 80-х років ХХ століття українці знову перепрочитують слова Шевченка, сказані ще у 1845 році:
«Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі;
А ще гірше — спати, спати, і спати на волі,
І заснути на вік-віки, і сліду не кинуть ніякого:
Однаково – Чи жив, чи загинув…», —
та піднімаються у боротьбі за унезалежнення своєї Держави. Життя Шевченка постає перед українцями живим прикладом того, як можна поступово звільнятися з полону пригніченості, зневіри, комплексу меншовартості і національної депресії. Як зазначив представник «розстріляного відродження», літературознавець Сергій Єфремов, Шевченко «відкрив віко нашої труни, яке опричники Російської імперії забили цвяхами».
В 1987 році на першому Всесоюзному Шевченківському святі «В сім’ї вольній, новій» на Запоріжжі, Дмитро Павличко сказав: «Якщо плоть Шевченкова народжена кріпачкою в Моринцях на Черкащині, то його дух народжений і виплеканий хортицькою свободою, запорозькою демократичністю, непокорою і доблестями народного лицарства».
Після 2014 року для українців мотиви загребущості, агресивного ставлення Російської імперії до України, неготовності й небажання прийняти її вільною, розцінення її як загрози поваленню споконвічного деспотизму зазвучали особливо гостро й злободенно. Нового звучання набула поема «Кавказ», де Шевченком проаналізовано справжню сутність та інструменти «русского мира». Сцени ненависницьких випадів щодо України, про які писав поет, стали зрозумілішими не лише українцям, але й всьому цивілізованому світу.
Після 24 лютого 2022 року пророчі слова Шевченка: «Борітеся, поборете, вам Бог помагає!» підтримали в душах українців жагу свободи, упевненість у гідності своєї великої країни. Поет через уста кожного із мучеників нації промовляє до кривдників: «…не втечете /І не сховаєтеся; всюди /Вас найде правда-мста; а люде/ Підстережуть вас» («Осія. Глава XIV»).
Поет знав, що все залежатиме лише від нас, і тому твердив:
«... Поховайте та вставайте, кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю волю окропіте.
І мене в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути незлим тихим словом».
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
