Вона щойно повернулася зі своїм ансамблем баяністів та бандуристок із Польщі. Туди вона возила своїх дітей-музикантів, аби перезавантажитися, побачити Різдво в Європі та зібрати кошти для військовослужбовців. Вона — це звичайна вчителька музики, творча неординарна особистість, активістка та велика патріотка України Тетяна Семененко. Сьогодні познайомимо вас із цією тендітною, дуже вразливою, але разом з тим сильною, здатною протистояти життєвим негараздам особистістю.
Від авторки. Тетяну знаю зі шкільної лави. Вона навчалася у первомайській 15-й школі, де я якраз розпочинала свій шлях вчительки української мови. Маленька, худорлявенька, з глибокими карими очима, двома туго сплетеними чорними кісками, дуже сором’язлива та старанна. Такою вона мені запам'яталася з тих часів.
Після школи Тетяна вступила до музичного училища в Полтаві, затим закінчувала Харківську музичну консерваторію. Там і спинилася на довгих сімнадцять років. І лише в 2015-му повернулася до рідного Первомайська. Повернулася цілісною особистістю, з твердими поглядами на життя та чіткою проукраїнською позицією. Любов до України та до мови формувалася ще в школі, на уроках української мови, затим була Полтава зі своїми говірками та бандурами, а тоді Харків, який ламав, нищив та насміхався. Але вона витримала, вистояла, більше того, взяла звідти найцінніше — віру в українськість, глибокі знання культурології, уміння володіти бандурою та мрію про створення власного ансамблю бандуристок.
«Харків проїхався по мені дуже сильно — і я почала розмовляти російською, за що мені зараз дуже соромно»
— Харків — місто контрастів, — розповідає Тетяна. — Місто, яке на мене справило дуже сильний психологічний тиск. Мене дуже цькували за мою українську і дуже відверто. Це 1998-2003 роки. Харків проїхався по мені дуже сильно — і я почала розмовляти російською. Бо на мене дивилися, як на селючку, я не змогла вистояти. Мені за це дуже соромно, він мене таки зламав. При всьому тому, що бандура в Харкові розвивається на найвищому рівні в Україні. Отакий протест, ті самі дисиденти, той самий Хвильовий, Хоткевич, і оті розстріляні бандуристи, з’їзд Харківських бандуристів, отой дух їхній, він все таки залишився, і та бандуристка Любов Манзюк, яка зараз там. Вона мене дуже сильно підтримує. І харківські конкурси імені Хоткевича, вони і зараз проводяться. Це міжнародний конкурс — один із найпотужніших, який є в Україні. Єдине, що зараз під час цих страшних подій багато музикантів виїхали. Отакий він — Харків. Там я прожила 17 років.
Потім через сімейні обставини змушена була повернутися в старий-новий Первомайськ. Перші кроки тут були вельми складними, та попри все я зуміла створити клас баяністів і згодом — ансамбль бандуристочок. Попри всі пророкування, що мені не вдасться набрати дітей, я створила свій клас баяністів. Це більше двадцяти дітей. Дітки прийшли різні. Тут дещо інше ставлення до інструменту, інше підґрунтя та ставлення до культури. Це більше мене змушувало працювати з батьками, аніж з дітками. Дуже добре, що я привезла з Харкова багато своїх інструменти, які я там збирала, купувала. Вони маленькі, ми на них і починали грати.
А бандура — то загалом окрема історія. Я купила три бандури на відпускні кошти. Так я хотіла достукатися до народних витоків. Допомогла мені моя кума із Харкова. Вона подарувала моїй Олечці бандуру. А почалося все з дистанційних занять. І я зрозуміла, що тут можна спрацювати. Я мріяла, щоб моя донька грала на бандурі. Це було три роки тому. І ми почали потихеньку засвоювати та працювати. Прийшли дівчатка і тепер у нас п’ять бандуристочок, які грають і співають.
«Пішло багато друзів: ми вийшли по різні сторони барикад»
— Коли почалася війна, що сталося з тобою, твоїм настроєм та твоєю творчістю?
— Стан шоку тривав тижнів зо два. А потім я думала, що взагалі працювати не зможу
Тут я мушу визнати, що настрій був різний: десь песимізм, оптимізм, десь злість, десь плач, ненависть, словом, емоцій дуже багато. Вони і досі в мені. Мені здається, що я стала якась жорстка, я стала тією, яка не пробачає. Раніше я могла всіх виправдати і все пояснити. Зараз є багато речей, які я навіть не хочу виправдовувати, пояснювати і комусь щось доводити. Пішло багато друзів з Харкова, ті рідні, з якими спілкувалася дуже довго, дуже багато. Моя подруга, з якою жили все наше студентство. Ми вийшли по різні сторони барикад.
Коли все почалося, ми виїхали на два місяці в Закарпаття. Виїхали туди з дітками класу баяну. Так вийшло, що ми частиною класу виїхали. Це був період, коли ворог підступив до Вознесенська і мене взяв страх за наш з Олею (донька — авт.) діабет. Кажу наш, бо він наш. Я боялася за мости, за те, що може не бути доступу до інсуліну. А це наше життя. Звісно, що я трохи емоційно підстрахувалася. Ми уже сім років з цукровим діабетом живемо. Все сталося зненацька. Моя Оля взагалі до першого класу нічим ніколи не хворіла, все сталося на пустому місці. Це був шок. Захворіла Оля, наш тато нас покинув. Далі ми з Олечкою йшли самі. Але нічого: навчилися, контролюємо. Важкувато психологічно, але нічого. Вона сама вимірює, контролює, сама робить ін’єкції, єдине, що обслуговування не дуже зручне. Сучасні способи контролю діабету — вони інші, а нам доводиться підлаштовуватися під те, що є.
Отже, стан шоку тривав тижнів зо два. А потім я думала, що взагалі працювати не зможу. Бо ж і репертуар повністю міняти потрібно було, бо ж зовсім інші умови і емоції. Та і настрій, і думки. Взяла себе в руки і почали з патріотичного репертуару: вивчили гімн України, «Червону калину», зробили такий спільний дистанційний проєкт, і тоді ж дітки написали свою пісню. Моя Оля написала слова, Антон, мій учень, музику, і ми зробили таку пісню. Мені дуже б хотілося, щоб вона зазвучала. Пісня вийшла дуже гарна, дуже щира. Ми її, до речі, співали і в Польщі також. Так ми рухалися дистанційно, знаходили способи зв'язку і працювали.
І якось все по-іншому. І ставлення, і репертуар, Ми почали співати українські пісні. Наш простір заполонило все українське. Буває і класика, але українські тепер не потрібно пояснювати, чому. Діти хотіли їх грати і вони грали.
— Далі було повернення в Первомайськ?
— Мій будинок перетворився на музичну школу. Бо дистанційні заняття не завжди ефективні, тож приходили до мене, і там ми співали і грали, і навіть репетиції до поїздки у Польщу теж у мене проходили вдома.
«У мене виникла ідея показати дітям Різдво в Європі»
— Як виникла ідея поїздки в Польщу. Є якась передісторія?
— Передісторія — це війна і нестабільний емоційний стан. Я в захопленні від тих людей, які на сто відсотків вірять, знають, що буде Перемога. Я теж вірю, але мене так штормить. Складно психологічно і дітям, і мені. Я вже відчувала, що потрібно було трішечки розвантажитися. Але не відпусткою, бо я на це не здатна, тим паче в цей період. У мене виникла ідея показати дітям Різдво в Європі. Це все було заради дітей, щоб їх відволікти від реалій сьогодення. Бо всі по-різному реагують. Моя дитина реагує на все бурхливо. У неї в телефоні вся інформація про те, що робиться і вона весь час в темі війни. Скільки б не пробувала її перевести на інше, нічого не виходить. Звісно, що таке на дитячу психіку дуже сильно впливає. Тому і заради неї також. Мені хотілося трішечки їй дати іншого дитинства, змінити картинку, бо я уже бачила, що емоційно це явно не дитяче питання.
Мрія здійсниласяФото: з особистого архіву Тетяни Семененко
Виникла ідея: як би з’їздити? Знайомих багато, хто зараз за кордоном. Я зателефонувала одній зі своїх знайомих, з ким ми навчалися в Харкові, Наталці. Запитала її, чи це взагалі можливо. Буквально наступного дня вона мені зателефонувала і сказала, що можна приїхати, більше того, навіть запропонувала локації для виступу. А її чоловік — відомий режисер провідних джазових фестивалів у місті Глівіце, куди приїздять всі музиканти світу. Можете уявити, яка ціна там на квитки! І от вони взялися нам допомогти. Ми коли почули про це, спочатку не повірили, але підготовку почали. Кожного дня були на зв’язку.
Їхали ми туди за свій кошт, а ось із проживанням нам допомогли. Тоді у нас виникла ідея не лише собі допомогти, а і Збройним Силам України. Жили ми в двокімнатній квартирі. Нас було 11 осіб, але то нічого, головна задача — перезавантаження. Це все допомога Наталки та її чоловіка. Їм дяка велика за нашу здійснену мрію. Якось так зірки всі склалися, що, мабуть, нам потрібно було поїхати туди.
Їхали ми потягом до Польщі. Все добре було в дорозі. Колядували, репетирували на вокзалі в Подільську. Люди сходилися, теж співали з нами. Все гарно і весело було. Єдине, було фізично важкувато, бо важкі інструменти, близько 10 кг кожен, плюс валіза.
«Поляки нам допомогли з благодійним кошиком для ЗСУ»
— Перший концерт був у центральному костелі міста Глівіце. Там є концертна зала, ксьондз зібрав глядачів. Це була така тепла-тепла зустріч. У нас був культурний шок від усіх цих подій. А наступного дня нас запросили до ресторації, де звучить постійно жива музика. Там люди різного віку, і це для мене теж було шоком. Там була молодь, люди середнього віку та похилого. Ми повідомили, що ми з музичної школи, що ми з Первомайська, що ми не представляємо ніяку політичну силу.
Все було наче у казці — зала, сцена, підсвітка, глядачі. Поляки нам допомогли з благодійним кошиком для ЗСУ. Тож під час концерту нам вдалося ще й назбирати кошти на потреби наших військових. Патріотичні браслети, які нам перед поїздкою дав Євген Нотевський, нам не вдалося реалізувати, бо ми не мали можливості продавати. Втім, просто роздали.
— Як витримали діти таке навантаження?
— Дітям було непросто, концерти тривали півтори години. Але це такий досвід! Наталка з чоловіком нам надали можливість виступу в Джазолії. Як там все продумано! Людей прийшло дуже багато, це була еліта, вся патріотично налаштована. І я радію, що наші діти отримали такий досвід у своєму житті. Зала плакала. І після Оліної «Краплинки», і після нашого музикування. Вони обіймали нас, викликали на біс, вони раділи. Це величезна підтримка для нас, українців. Потім був виступ у греко-католицькому храмі. Поляки — великі патріоти і дуже підтримують нас.
«Ми заряджені на нові проєкти, ми віримо і сподіваємося»
— З якими думками поверталася сюди?
— Ми заряджені на нові проєкти, ми віримо і сподіваємося. Я привезла підтримку поляків в Україну, їхній настрій і, навіть, якщо є певні негаразди, то вся ця підтримка перекриває все інше. Ми заряджені на нові проєкти. Ми віримо, сподіваємося на все краще.
А яке там Різдво! Як звучить орган! Як звучать колядки! Співає вся зала! Це дійство! Це і вертеп. Це нереально красиво! Це казка в храмі, казка на концерті!
Коли повернулися, то відразу нас зустрів львівський вокзал. Як мені стало його шкода. Військові, цивільні, які тут же ночують, і відразу — біль. Це інша картинка. Тому так болить. Хочеться, щоб моя Україна була такою ж яскравою та щасливою, як сусідня Польща.
— Не виникало бажання залишитися за кордоном?
— Ні, не виникало. Просто зробила висновок: нам є до чого прагнути. Це буде довгий і непростий шлях. І Україна його обов’язково пройде, і я теж. Звісно, що я думаю про долю дитини. Я згодна пройти цей шлях, я не знаю, наскільки погоджуюся з тим, щоб моя дитина пройшла цей шлях, враховуючи наше здоров’я. Бажання виїхати за кордон не виникало. А ось стан боротьби, в якому мені доводиться жити, втомлює, тому у мене дуже часто виникає бажання поїхати у ту місцевість, де нікому нічого не потрібно доводити. Я хочу займатися свою справою, щоб я не пояснювала, чому потрібно любити Україну, чому я маю право робити ті чи інші речі.
Мене тут тримає Україна, відповідальність. Я люблю її. Я не можу від неї відірватися. Я не можу зрадити свою Україну. Це неправильно, буде. Можливо, колись заради дитини я і зроблю цей крок. Бо у нас зі здоров’ям не все так добре. Ми тепер не маємо можливості щорічного лікування в Миколаєві. Уже другий рік ми нічого не робимо, і все це висіти в повітрі не може. Я хочу максимально подовжити їй життя. Ясно, що діабет все зжирає, тут імпровізувати я не можу. Мені хочеться зберегти той скарб, який у мене є.
Різдво в ЄвропіФото: з особистого архіву Тетяни Семененко
— Якби довелося обирати місце проживання в Україні, то де б залишилася жити?
— Однозначно для прожиття обрала би Львів. Я частенько з дітьми із Харкова приїздила сюди на фестивалі, конкурси і закохалася в це місто. Харків — специфічне місто, яке відклало свій відбиток на мені. Колись кожного разу, коли я приїздила до Львова, я шукала «бандерівців», хоча цілком розуміла, що це дурниці. А мене в Харкові теж називали «бандерівкою». Тож я їхала туди в надії їх там відчути і побачити. І скільки би разів я туди не приїздила, я не знаходила їх (сміється — авт.), але все більше і більше закохувалася у те місто, і той регіон. Це все відбиток Харкова.
Знаєте, після Революції Гідності дещо змінилося. Я відчула подих свободи, і заговорила знову українською. Тоді відбувся цей злам. Я перестала підлаштовуватися під когось.
«Україна мені дуже болить»
— Хочу розповісти ще про один концерт, який у нас був. У свій вихідний ми ходили просто на концерт до музичної школи в Глівіце. Вона першого та другого ступенів. Звісно, що шикарні зали, інструменти, а найголовніше — рівень культури та ставлення до неї. Це формується там, там релігія викладається в школах. У них перше причастя таке ж важливе, як і одруження. Культура поведінки під час концертів інша. Вся зала співала колядки. Таке враження, що всі вони співали в хорі. То був культурний шок.
— Якою ти бачиш культуру в місті?
— Все дуже просто і дуже важливо. Культура, як кожна професійна галузь, має свої гілки, з яких вона твориться. Ці гілки лежать в основі освітнього процесу позашкільних мистецьких закладів. Кожна така гілка, напрямок, повинна обов'язково мати свій ланцюжок розвитку, наповнений освітнім і духовним змістом. Наприклад, якщо це професійний розвиток, має бути так. Театральне відділення у школі мистецтв має за програмою декілька предметів: акторська майстерність, сценічна мова і так далі. Навчаючись, діти створюють постанови, які мають бути десь реалізовані — на сцені школи мистецтв, якщо вона є, на конкурсах, фестивалях і обов'язково (!) у міській професійній локації — в театрі! А не в будинку культури, бо то для аматорів. В театрі мають працювати професійні актори і створювати професійні постанови. Тоді ланцюжок працюватиме. Діти — навчання — локація — профі — глядач! Так само з музичним мистецтвом. Музичне відділення у мистецькій школі, діти навчаються на різних інструментах. Реалізація має бути на сценах школи, конкурсах, фестивалях і обов'язково у професійній локації — філармонії або концертній залі. У філармонії мають працювати професійні музиканти у професійних колективах: оркестрах, ансамблях тощо. Тоді ланцюжок працюватиме. Так потрібно робити і з професійним розвитком хореографії. Тоді ми будемо розвивати всі професійні гілки культури. Діти навчатимуться, отримуватимуть професійну освіту, матимуть реалізацію, орієнтуватимуться на професіоналів і прагнутимуть виступати на професійних локаціях, сценах для глядачів. Будинок культури — то для аматорів! Для всіх інших творчих колективів, гуртків і студій. От і все. Виходить, що у нас в Первомайську працює лише перші півтори пункти ланцюжка. Таких локацій, як театр, філармонія, концертна зала — немає. І акторів, і оркестрів в них відповідно немає. І глядачів, виходить, що немає. І репертуару, який би формував і виховував глядача, також немає. А музикантам потрібна філармонія з певною акустичною залою. І до кожної локації — круті менеджери, які би їх розвивали. Це мрії про Первомайськ. Можливо, колись так буде?
— Які принципи сповідуєш?
— Любов та повага до своєї землі. Звісно, це в пріоритеті. Я не розумію і не хочу розуміти тих людей, які шукають «баланси» або якісь інші думки мають. Тому, звісно, патріотизм — здоровий. Він неодмінно має бути — до своєї мови, своєї культури, повага, шана традицій. Це те, що потрібно виховувати, це те, що має бути однозначно. Хочемо чи не хочемо, воно має бути. Коли ми будемо все це берегти і цінувати, ми зможемо уникнути багатьох проблем, які маємо зараз. Мені завжди подобаються ті люди, які, незважаючи ні на що, вміють чогось досягти. Як для мене, це найвища людська цінність, бо ці люди позбавлені заздрості. Для мене заздрість — це найбільший гріх і найбільший людський недолік. Так само, думаю, війна також побудована на заздрості росіян до українців. На жаль, це правда. Тому люди, які вміють радіти досягненням інших, мені здається, — надзвичайно гарні люди. Люди, які уміють підтримувати, уміють бути милосердними і добрими. Це ті принципи, які я сповідую. Для мене гроші майже нічого не важать в цьому житті. Я прекрасно знаю, що бути щасливими можна і без грошей, звісно, не вести жебрацький спосіб життя, має бути якась певна база.
Що цінне в житті? Гарні людські стосунки, доброта, родина, сімейні цінності мають дуже важливе значення.
Патріотизм неодмінно має бути — до своєї мови, своєї культури, повага, шана традиційФото: з особистого архіву Тетяни Семененко
— Якби ти зараз малювала майбутнє України. Яким би воно було?
— Україна мені дуже болить (втирає сльози — авт.). Вона переможна, єдина, нам обов’язково треба навчитися поважати одне одного, але при цьому цінувати свої здобутки. Нам потрібно забути совдепію, потрібно об’єднатися навколо країни, навколо Бога і традицій нашого народу, навколо культури. От коли ми всі об’єднаємося, тоді і буде розвиток. Вірю, що наші діти, які зараз проходять увесь цей шлях, будуть справжніми українцями.
Мені так хочеться сплеску і культурного, і промислового, хочеться, щоб міста розквітали. Щоб наш Первомайськ нарешті став Орликом, чи Богополем, чи Доброполем. Мені здається, як тільки зміниться назва міста, так і доля його зміниться на краще. Це все формує і наше сприйняття, і наше ставлення.
На концертах ми зібрали більше двадцяти тисяч гривень на потреби ЗСУ. Плануємо придбати дрон для бригади, що на Бахмутському напрямку. Зараз триває процес покупки, потім його потрібно перепрошити і передати, куди потрібно. Нам обіцяли допомогти і все зробити.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
