Родині Зоценків пощастило, доля обдарувала їх аж чотирма дітьми. Попри таку велику кількість нащадків, з арифметикою подружжя Сергій і Анна дружать добре. Вже не один рік добре знають, скільки треба купити в магазині йогуртів або печива. Шанують вподобання своїх малих (і дорослих, бо найстаршій доньці Богдані — 23 роки) і радо їм догоджають.
Живучи у Києві, родина налагодила всі процеси, логістику між роботами, школами і садочками. Віднаходили час і на змістовне дозвілля. Але війна змусила подружжя розібратися з вищою математикою.
Ми поспілкувались з Анною, матір'ю чотирьох дітей, серед яких донька з інвалідністю від народження. І розпитали про виклики, спричинені війною, про те, як долали труднощі та підтримували один одного та продовжують це робити, а також про те, як родина адаптувалась на новому місці і яким бачить своє найближче майбутнє.
Багато невідомих у складному рівнянні
Ймовірність нападу Росії подружжя Зоценків прекрасно усвідомлювало: завчасно — подбали про запаси найнеобхіднішого, ліків, тактичних речей, зібрали тривожні рюкзаки. Але подумки відганяли погані думки геть. Тому і не могли зібратися докупи вранці 24 лютого. І довго радились на кухні, як чинити далі.
Як пояснити 6-річному Остапові та 9-річній Ярославі, що почалась війна? Чи вдасться забезпечити 12-річній Марійці, в якої ДЦП, необхідну допомогу? Яким чином евакуювати разом з родиною найстаршу доньку, яка вже створює власну родину і живе окремо? Ось вони, перші невідомі у складному рівнянні.
У ПервомайськуФото: із сімейного архіва
Рішення знайшли, і гуртом, прихопивши з собою ще й родичів, у кілька заходів, евакуювалися з Києва спершу в передмістя, а згодом, у Первомайськ. Там провели трохи понад місяць. І чергова невизначеність змусила евакуюватись за кордон.
«Одного дня Марійці стало погано. Ми добре знаємо її реакцію в тому чи іншому стані, я вже навчилась розуміти, як і на що вона реагує. Попри те, що сказати не може (у Марії — інвалідність підгрупи А), я за побічними ознаками бачу, що не так і вже досвід дозволяє зрозуміти, чому те сталось», — розповідає Анна Зоценко.
Тоді, у Первомайську, було зрозуміло, що адекватної допомоги для дитини з таким діагнозом отримати не вдасться, а лікарі зі столичного Охматдиту лікували і оперували поранених дітей із зони бойових дій, а тому фізично не мали часу на телефонні консультації або плановий прийом.
«В умовах, коли допомоги не надати вчасно, можна спізнитись, і наступний отакий криз може стати останнім. Тому ми вирішили не зволікати і рушити спершу на Захід України. Там, у Трускавці, ми вже неодноразово проходили відновлювальний лікувальний курс у санаторії, тож і нас там вже лікарі знали, і ми розуміли що там знатимуть, що з дитиною робити. І вже перебуваючи на Львівщині, я поспілкувалась зі знайомими і дізналась, що Швейцарія приймає в себе родини, в яких є діти з інвалідністю. З огляду на те, що крім власне невролога нам потрібен був постійно поруч і нейрохірург, зважились і поїхали».
Організаційна адаптація родини у Швейцарії
Це було чергове рівняння, і знову чимало невідомих: шлях до абсолютно невідомої європейської країни Зоценки долали власною автівкою, із зупинками в Угорщині, Австрії та Німеччині. Як влаштувати побут на новому місці та організувати умови для навчання молодших дітей? Як адаптуватися в абсолютно новому і невідомому соціумі? Про все подбати було вирішено вже на місці. І, забігаючи наперед, це рівняння Зоценки теж розв'язали.
Родина Зоценків у ШвейцаріїФото: із сімейного архіва
«Щойно приїхали ми до Швейцарії, нас зустріли волонтери. Дуже потужно допомагали громадські організації. Тому всі бюрократичні процедури проходили досить швидко. Одразу оформили дітей до місцевої школи. Марії розписали графік огляду лікарів, це було протягом 3 місяців, на мої прохання провели прості обстеження - аналіз крові, УЗД органів черевної порожнини», — згадує Анна Зоценко.
Родину розмістили у будинку для людей похилого віку, який мав вигляд невеликого і затишного готелю. Територіально це на півдні Швейцарії, у кантоні, який межує з Італією. Побут налагодити допомогли ті ж таки волонтери, з часом познайомилися з іншими українцями, які так само евакуювались після початку вторгнення рф. Дуже сильно підтримували дітей їхні українські вчителі, які продовжували по можливості проводити з ними навчання онлайн.
«Нам не звикати налагоджувати всілякого роду організаційні моменти. В нас завжди звести все докупи — то неабиякий виклик, бо дітей багато, всі різного віку, в усіх свій графік. Так само було і на новому місці. Наша звична складність тут прийшла нам на допомогу. Бо ми вже знали, як і що робити. Найменший син ходив до садка, середня донька — до школи, Марія була вдома з нами, тож питання звикання — це, по суті, просто організаційна адаптація. З часом Марійка пішла до школи для діток з ДЦП. Цей заклад більше схожий на наші соціальні центри з денним перебуванням, де надаються соціальні послуги для дітей з інвалідністю. Марійці комфортно, вона вже знає багато слів італійською», — розповідає пані Анна.
За словами жінки, питання адаптації не стало глобальною проблемою завдяки потужній роботі громадянського суспільства Швейцарії, спрямованій на інтеграцію українців, які вимушено евакуювались зі своєї країни. Найбільші виклики для наших земляків — це психологічний стан дорослих, адже всі без винятку відчувають війну в Україні, хвилюються за рідних, які залишились вдома.
З часом до побуту і звичок швейцарців стали звикати. Діти налагоджували контакт з однолітками в школі та садочку, дорослі намагались соціалізуватись також. І от якраз їм на відміну від дітей це давалося куди складніше.
«Дуже приємно з одного боку, що ти наживо бачиш, що означають слова «верховенство права» і «всі рівні перед законом». А ще те, що велика увага та допомога надається сім'ям з дітьми та людям з інвалідністю. Але з іншого боку і дуже високі вимоги ставить суспільство і держава. Без знання мови кантону на роботу не візьмуть. За будь-яке порушення доведеться відповідати, домовитись не вдасться. Ще тут дуже високі податки і в принципі дуже непросто знайти роботу.
Але водночас і багато чому можна повчитись у швейцарців. Вони економно використовують ресурси, цінують власне виробництво, дбайливо ставляться до товарів сільського господарства (продукти не заведено викидати). Взагалі, дуже скептично ставляться люди до споживацтва, практикують повторне використання речей (обмін одягом), сортують сміття (високі штрафи за порушення). Словом, це саме та Європа, про яку ми раніше тільки багато чули, а нині й побачили».
Медицина максимально адаптована під потреби людей з інвалідністю
У підсумку, головної мети, заради якої родина зважилась поїхати так далеко від дому, досягли. Медична система Швейцарії виявилась максимально адаптованою під потреби дорослих та дітей з інвалідністю.
«Всі процеси відбуваються відповідно до протоколів і потребують мінімального втручання батьків (в Україні огляди лікарів організовують батьки у більшості випадків). Вся інформація про пацієнта є у базі і при огляді в лікаря не потрібно з собою везти картотеку про попередні огляди. Весь план медичного супроводу складається педіатром. Звісно, є свої складнощі. Але це радше виклик саме для нас, українців. З усіма службами, організаціями, волонтерами ми постійно були на зв'язку, але переписка, обмін інформацією — все це італійською мовою. Багато часу йшло на підготовку листів та переклад. На початку це дуже втомлювало. Врешті, звісно, звикли».
Медичне страхування є загальнообов'язковим. І в цьому є своя вигода, в якій родина Зоценків пересвідчилась на власному досвіді. Усі огляди і переїзди до лікарень сплачувала страхова компанія.
«Одного разу Марійці стало погано, так само, як на початку війни ще в Україні. І от ми викликали швидку, але в нашому містечку не було профільного фахівця і миттєво ухвалили медики рішення відправляти нас в Базель, у дитячий госпіталь. І не просто відправляти — по нас прислали медичний гелікоптер! Я собі уявити ніколи в житті не могла такого…
І потім всі процедури, лікування, реанімація, все, що потрібно, забезпечили там в рахунок страховки».
У Швейцарії безкоштовною є освіта у державних середніх школах. Цікаво, що дітей у школі намагаються зайняти активностями більшу частину дня. Але при цьому виділяють час для відпочинку, який дитина має провести неодмінно в колі родини. Зокрема, обід. Гаджети у школі учням використовувати заборонено. У разі, якщо дитина не відвідує школу, до родини неодмінно навідається соціальна служба.
Зимуватимуть у Швейцарії
Нині складати рівняння про повернення додому, до України, Сергій та Анна поки не починають. Надто хвилюються за дітей в умовах нестабільності в енергетиці. Для життя в мегаполісі відсутність тепла та світла — критична.
Натомість не приховують свого захоплення швейцарцями, адже після початку повномасштабного вторгнення на слуху у більшості Польща та країни ближнього закордоння. А от Швейцарія своєю щирою та потужною допомогою родинам українців відверто приємно здивувала.
Нині велика родина у повному складі. Нещодавно з батьками та меншими братами і сестрами возз'єдналась і старша донька Богдана. Готуються зимувати. У Тічіно, попри близькість Альп, зима зазвичай не така прохолодна, як в Україні. Попри це, всі сумують за домом і за рідними, особливо молодші діти. З теплотою згадують рідне подвір'я та майданчик між багатоповерхівками у спальному районі столиці. Мріють про бабусині млинці та інші смаколики. Знову прагнуть побачитись зі своїми вчителями та друзями. І відчути, що вони вдома.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
