«Казка про КолабОрка», «Нові рекорди України», «Хвилинка чуттєвої дерусифікації», «Казка про пуйлову поразку», «Чому не можна воювати з українцями» — принаймні, один із цих текстів ви читали в соцмережах. Журналістка Гард.City поспілкувалась з їхнім автором — нашим земляком Олександром Висоцьким, громадським та культурним діячем, викладачем КНУКіМ, режисером фестивалю Тараса Шевченка «Ше.Fest» та засновником фестивалю для ведучих Тост Fest. Олександр розповів, як створює якісний проукраїнський контент і чому Україна обов’язково переможе.
«До такого життя мене не готувало»
— Олександре, як ви зустріли звістку про те, що почалось повномасштабне вторгнення рф? Якими були думки?
— Звісно, до такого життя мене не готувало, хоча я розумів, що це може трапитись. Мене розбудив дзвінок сестри із Первомайська, яка сказала, що почалась війна. Зрозуміло, що це був дуже великий стрес. Перша думка була: проаналізувати, що відбувається. Почали гортати соцмережі. Зрозуміли, що відбувається повний армагедон. Мене це дуже здивувало, тому що я не вірив у саме такий початок цієї війни. Тому що вона не може бути виграшною для росії в жодному варіанті. Це для мене було очевидно тоді, очевидно і зараз. Але стан був шоковий, адже поки йшли активні бойові дії, мені потрібно було убезпечити дружину і дитину. Ми вирішили залишатися вдома, в Києві. Але мої друзі з часів Помаранчевої революції вмовили нас виїхати. Ми поїхали до Львова — це була можливість відсунути від моєї родини небезпеку. Добрі люди підставили плече, було куди їхати, і, мабуть, було нерозумно не скористатися можливістю.
«Зараз мій статус — контрпропагандист. Я себе так позиціоную»
— Ви займались там волонтерством? Зараз продовжуєте волонтерити?
— Так. Коли я знаходився на заході України і діяли активно волонтерські штаби, ми з Євгенієм Нотевським змогли і на Первомайськ зібрати 30-тонну фуру гуманітарного вантажу. Потім я працював у львівському обласному волонтерському штабі просто вантажником — розвантажували фури з-за кордону, фасували, формували вантаж на різні міста: Миколаїв, Вінницю, Запоріжжя, Київ і так далі. Довелося багато попрацювати вантажником, і покопати, і поносити мішки з піском.
Ще для моїх російськомовних колег я створив україномовний розмовний клуб, назвав його просто — «Паляниця», і ми щотижня збираємось, навчаємось, практикуємо говорити українською мовою. Вивчаємо правила, різні прийоми, виконуємо домашні завдання. І з десяток моїх колег з більш русифікованих міст, ніж Київ чи Первомайськ, блискавично опановують мову. Я побачив, що це ефективно. І вже 2 місяці клуб працює. Я вважаю, що тема української мови зараз є першочерговою. Хоч багато хто каже, що вона не на часі, але тим не менше про неї всі говорять. І це мірило істини: якщо це постійно на устах, значить, це і є важлива проблема. Це простий закон для перевірки актуальності питання. В нашому мовному клубі ми багато говоримо про те, як перейти на українську, подолати блоки, внутрішній супротив і супротив оточуючих.
Так виходить, що зараз я весь час займають волонтерством. Вся моя інформаційна робота — це не промоція мене самого, це промоція українських ідей, моральна підтримка, просвітництво певною мірою. Зараз мій статус, мабуть, — контрпропагандист. Я себе так позиціоную. Я створив хештег #тероборона_фб, і по ньому можна відслідкувати поширення моїх дописів.
— Ваші тексти цитують в телеефірах, у соцмережах тексти поширюють сотні людей, подекуди без авторства. Як ставитесь до такої слави?
— Нормально. Це некомерційна робота, не робота на власний піар. Задача текстів — щоб вони впливали на людей. Кожну хвилину, коли людина читає проукраїнський, чесний контент, в цю хвилину вона не читає фейки і ворожу пропаганду. Люди думають, що це все не важливо, але насправді в них не так багато часу на соцмережі, і якщо з трьох годин дві вони гортають український контент, то ці люди працюють на перемогу, вони стають міцним тилом, в них є енергія.
Ось ця мотивація — це страшенна зброя. Ви ж бачите, що російські війська, які не мають такої активної пропаганди, вони тікають з поля бою, тікають від призову, ослаблюють свою державу і свою систему, вони потихеньку деградують. А ми, навпаки, цим клеєм склеюємо українців, щоб вони були більш об’єднані.
— Це інформаційна війна, яку ви ведете?
— Я вважаю, що вся війна росії й України протягом 4 століть є інформаційною, а іноді вона виходить в збройну фазу. Танки і ракети лише корегують те, що вже зробила пропаганда. Я так думаю, що ми можемо досягти військовим шляхом 40% успіху, а 60% — за допомогою пропаганди здорових речей, нормальних європейських цінностей. Тому що, якби ми програли пропаганду зараз в цей період, у нас би не було ні ленд-лізу, ні постачання зброї, ні підтримки західних союзників, ні прихистку для наших людей. Це все робота інформації. Треба підкорити спочатку серця власних громадян, потім підкорити серця громадян світу, і тоді в демократичному світі вся економіка цих країн, вся їхня потуга починає працювати на тебе. Якщо ти програв пропагандистську війну — ти залишаєшся без ресурсів і без підтримки, і тут зброя вже нічого не зробить.
«Секрет не в натхненні, а в щоденній планомірній роботі»
— Казки, притчі, меми вашого авторства «заходять» людям. Звідки у вас наснага все це оформити в цікавий формат, який чіпляє? Хто вам допомагає малювати меми?
— Меми всі створюю я. Іноді малюю з нуля. Частину мемів створюю з різних зображень, котрі знаходжу в інтернеті. Якщо знаю авторство — я його вказую, коли немає можливості вказати, не вказую, але всі ці зображення я перероблюю. Тому всі ідеї, тексти, мемчики створюються мною. Чому вони так «заходять» людям? Тому що я цим займають 8 годин на добу. Це моя конкретно робота, від якої в мене немає вихідних. Я постійно думаю про концепції, тексти, створюю чернетки, переписую, редагую по 25 разів, публікую — і ще редагую. Підбираю матеріал і створюю контент, який, на мою думку, має сприйнятися людьми, і пробую різні форми. Я постійно працюю як піарник, по суті. Мені допомагає в цьому режисерська освіта, мій досвід ведучого, я добре знаю людей, майже 15 років працюю з людьми різного віку. Непогано орієнтуюся в історії, аналізую матеріал, знаю геополітику, знаю всіх дійових осіб — політиків світу. Ці всі речі разом виливаються в досить якісний контент, який сприймається людьми. Але секрет не в натхненні, а в щоденній планомірній роботі. Наскоком такі речі не робляться.
— Чому звертаєтесь саме до формату казок?
— Моя цільова аудиторія різноманітна, і я орієнтуюсь на нормального, середньостатистичного українця. Я розумію, що є невелика частина людей, яка сприймає наукові тексти, складні тексти, довгі тексти з термінами. А казка, притча — це найпростіша форма літератури, тому казки, невеликі есеї, пости дуже легко сприймаються. Казка — це вижимка з реальності, і в ній дуже яскраві образи. В казці дуже легко проявити роль зла і добра, легко проявити мораль. Хочеться, щоб кожна людина могла прочитати і емоційно й чисто по-людськи сприйняти той меседж, який я хочу донести.
— У своїх текстах ви досить вільно вживаєте лайливу лексику. Не боїтеся осуду з боку клієнтів чи ваших студентів?
— Матюки — це просто мовний засіб. Слова, які виражають негативну емоцію, якусь відразу. Це фарба. Я не вважаю, що сучасна мова має бути абсолютно прісною. Офіційна мова — так. Там, де чують діти, — порушувати етичні норми не можна. Але в приватному житті, на своїх приватних сторінках людина може бути вільною. І для мене в цьому сенсі одним із прикладів є Лесь Подерв’янський, котрий повернув Україні її матюк. Ми не повинні самі себе каструвати. Українська культура повинна бути гострою, сучасною, повинна не бути музейною. Тому жива мова і гострі ситуації вимагають гострих слів.
Я насправді небагато матюкаюсь. Був такий період на початку війни, але зараз відчуття змінюються, змінюється градус, змінюється риторика. Тому там, де матюк потрібен, його можна вставити як художній засіб. Але це не є моя мова в побуті. Це спосіб епатажу, привернення уваги в сучасному світі. Особливо в світі, де символом національного спротиву є фраза про руський воєнний корабель. Для митця це матеріал, який не можна було пропустити. В той момент матюки були абсолютно доречні, потрібні і чітко виражали той стрес ситуації і наш войовничий настрій, який нам був життєво необхідним. Тому так, я не проти матюків, я нікого не боюсь. Мої клієнти — це відібрані люди, розумні, які дивляться на такі речі по-філософськи і мудро. А з дурнями я і справи мати не хочу. І слава богу, що я настільки вільна людина, що я це собі можу дозволити. Все моє життя — це шлях до того, щоб бути максимально вільним. Не треба перебільшувати негатив від матюків, бо все-таки важко зараз вигадати кращу фразу для національної ідеї України, ніж фраза Подерв’янського: «Від*біться від нас». Залиште нас вже в спокої. Дайте нам бути собою. Ми настільки довго були під якимись панами, під якимись обмеженнями. Ми нікого не вбиваєм, ми європейці, ми за демократію, ми нікого не будемо чіпати. У себе вдома сидимо і робимо, що хочемо.
А як без матюків можна реагувати на таку реальність?
Фейсбук Олександра Висоцького
«Шевченко чинитиме опір»
— Ви є режисером одного із найбільш проукраїнських фестивалей. Чи буде Ше.Fest цьогоріч? Чи зміниться формат фестивалю? Чи йде мова про підготовку?
— Фестиваль живе вже 8 років. Минулого року я привозив на Первомайщину Ше.Fest. Не втрачаю зі своїм рідним містом контакт, тому що мені хочеться, щоб воно було круте. І воно таким буде. Воно вже дуже багато для цього зробило. Первомайськ дуже перспективний.
Ше.Fest в Первомайську. 2021 рік
Щодо цьогорічного фестивалю, ми говоримо про це. Оргкомітет фестивалю працює. Фестиваль, який ми мали проводити в серпні, ми навіть не встигли оголосити. Мали оголосити ось-ось — і почалась війна. Вже були сформовані і назва, і гасло. До речі, гасло цьогорічне повинно було бути: «Шевченко чинитиме опір». Тема фестивалю мала бути мілітаристська. Це мав бути з виду військовий, агресивний фестиваль, який налаштовує абсолютно чітко і відверто на те, що Україна повинна продовжувати боротися за свою незалежність. Ми обирали між двома варіантами: перший — навчальний, про важливість науки, культури, розвитку, освіти і просвітництва, а другий варіант — військовий, і військову ідею запропонував я. І ми це згадували багато разів, вже коли почалась війна. Я це запропонував ще у вересні 2021-го. Кажу: «Друзі, давайте робити мілітаристський фестиваль Шевченка-воїна, тому що мені пахне війною». Розумом я розумів, що її не повинно бути. Але було таке враження, що щось насувається. І потім, коли ця війна почалась, у нас був шок, бо це виглядає, як пророцтво. Хоча це просто аналіз всього, що відбувається. Я не думав, що війна буде така страшна, але й спокою і миру я не чекав, мала бути якась агресія. Тенденція була очевидна.
Щодо фестивалю — ми чекаємо закінчення активних дій. По-перше, тому що масові збори людей небезпечні і заборонені, безпека зараз є номером один. Але тим не менше, ми збираємося і аналізуємо ситуацію, генеруємо ідеї, проєкти. Особисто я внутрішньо готуюсь до фестивалю Шевченка в Севастополі, Луганську і Донецьку. Я абсолютно впевнений, що протягом наступних років буде можливість провести саме там фестиваль Шевченка. І буде потреба — саме на тих понівечених територіях, де люди залишились взагалі без держави, без ідеї, в мороці ізоляції — саме туди треба буде привозити найкращий український контент, з ними говорити, їх сприймати, не відмовлятися. Якщо там є живі люди, значить, вони здатні на зміни. Зусилля в цьому сенсі дуже потрібні.
«Україна не тому для нас цінна, що ми собі її вигадали, вона просто набагато краща, ніж ми про неї знаємо»
— Олександре, а як так вийшло, що ви стали радикально налаштованим щодо спілкування українською мовою? Ви ж говорили російською?
— На мене дуже вплинули обидва Майдани. Тому що під час першого Майдану я зрозумів, що щось із нами не так. Але я тоді був підлітком, тільки вступав в університет. Потім, коли відбувся другий Майдан, я був ще російськомовним. Мені на той момент було важко говорити українською, хоча я в університеті її вивчив досконало. Але коли в мене народилася дитина, я підвів риску під моєю російськомовністю. Тому що, поки я говорив російською сам, це була моя приватна справа, а коли я стаю батьком, я відповідаю за майбутнє своєї дитини. Якщо вона в себе вдома не буде бачити українського світу, якщо батьки будуть лицемірами, то в майбутньому цей тягар має понести дитина, і тоді переходити на українську доведеться їй, доведеться ламати себе, і невідомо, чи в моєї дитини буде цей ресурс, знання і розуміння це зробити. Тому я не хотів, щоб моя дитина казала, що її мама і тато російськомовні, і це її рідна мова. Бо це неправда.
Фото: Фейсбук Олександра Висоцького
Мій дід говорив українською, прадіди говорили українською, мої батьки говорили і говорять українською. В мене є специфічна професія, специфічний життєвий шлях, і я маю бути корисним в тому, що я вмію робити. Я гуманітарій, все життя був у громадській діяльності, в культурі, я над собою працюю в цьому сенсі. Маю свою позицію і її аргументую. Вся фішка активного патріотизму не в тому, щоб просто щось відчувати чи бути частиною якоїсь ідеї, а в тому, щоб розуміти, чи ти правий. Тут дуже допомагає вивчення історії: розвінчую міфи для себе, і в мене завжди є мільйон аргументів для людей, котрі розказують про те, що ми маємо бути радянським союзом, про дружбу народів і так далі. Кожна дискусія таких людей зі мною дуже травматична. Вони мені слово — я їм аргумент, вони мені 2 слова — я їм 3 аргументи. І безкінечні ось ці дискусії виховали в мені потребу постійно розвивати свої знання, для того щоб я міг компетентно відповісти на будь-яке питання. Щоб жоден ватник, жоден ворог не міг сказати мені якусь річ і поставити в глухий кут.
Україна не тому для нас цінна, що ми собі її вигадали, вона просто набагато краща, ніж ми про неї знаємо. Залишилось лише одне — чесно, безпристрасно дослідити свою історію, і в нас буде весь інструментарій для того, щоб відстояти свою позицію будь-де. Тому що наш народ для нас напрацював всі ці аргументи, створив всі біографії, зробив абсолютно всі дії для того, щоб у нас була і територія, і культура, і мистецтво, і наука, і це все було і є. Єдине: ми можемо цього не знати, і тому піддаватись чужому впливу. Коли ми пізнаємо себе самі, у нас зникають питання, зникають конфлікти, і немає більше потреби в поглинанні чужої брехні.
— Чи спілкуєтесь ви про це зі своїми студентами? Є потреба доносити їм ці думки?
— Студенти — це найбільш прогресивна частина суспільства. Я захоплююсь українською молоддю. Мені подобається їх відкритість, вони дуже європейські, вони набагато більш розвинені, ніж були ми в їхньому віці. В них є цікавий життєвий досвід, якого нам бракувало. Вони вже народилися у вільному, здоровому суспільстві. Я як викладач веду себе зі студентами як друг. Вони всі проукраїнські, тому що це студенти національного університету, вони — частина європейської цивілізації, і Україна — це частина цієї цивілізації, тому в них в голові немає каші. У всіх своїх проявах вони дуже вільні люди, і це нас споріднює. Мої студенти — це майбутні івентори, організатори, ведучі, менеджери культури. Вони в чомусь беруть приклад з мене, я так думаю, бо я колись брав приклад зі своїх викладачів. Я думаю, що якщо їм буде імпонувати мій життєвий досвід, те, як я говорю, чим живу, моя відкрита позиція, вони захочуть повторювати цей шлях. Вони не захочуть бути схожими на російських спеціалістів. У них з часом будуть свої власні ідеали і приклади. І в мене просто завдання відповідати цьому прикладу. Я їх навчаю бути не просто професіоналом, а професіоналом в контексті суспільства, який несе цінності. Тому що немає в світі нічого аполітичного. Цінності і є політика: свобода, повага до особистості, етика. Ми про це говоримо, і це все частина навчальної програми. Просто у нас і університети зараз стали прогресивними, ми відповідаємо на запит студента.
Фото: Фейсбук Олександра Висоцького
«Не можна перемогти цивілізований світ, а Україна є його частиною»
— У своїх дописах ви декларуєте, що Україна неодмінно переможе. На чому базується ваша впевненість?
— Україна переможе в битві двох світів: вільний демократичний світ, який є найбагатшим, найбільшим, найкреативнішим, найтехнологічниішим на цій планеті, переможе. Ми частина цього світу. Коли ми вибрали Майдан, а не модель Білорусі, коли ми не дали вкрасти вибори, коли ми вигнали Януковича, коли ми побачили, що в нас є герої Небесної Сотні, котрі готові за ідеї вмирати — це був абсолютний розворот нашого суспільства до себе додому — в Європу, в цивілізований світ. А цивілізований світ настільки сильний, що його неможливо перемогти. Якби Україна не була частиною демократичного світу, вона би програла одразу, без усякої війни, вона була б окупована без пострілів. Але наша безпека саме в тому, що ми на стороні добра. І це вже не казка, це реальність.
І ця ідея настільки актуальна для всіх, що тільки хворі люди, які стали жертвою рабовласницької системи, можуть думати інакше. Не можна перемогти цивілізований світ, а Україна є його частиною. І це є запорукою нашої перемоги в цій війні. Інакше не може бути, це чиста математика. Тому я закликаю всіх людей ставати на сторону добра, прощатися з радянським минулим, переставати бути жертвами інформаційної агресії. Вільний світ вперше в історії за Україну став горою. Коли Україна обрала чесні вибори в 2004-му — вона зробила крок, постукала в двері західного світу. Це робота не про підписання документів з Євросоюзом, це робота щодо демонстрації свого щирого наміру, який бачить все людство. І коли в 2014 році ми вже мали вільні вибори, і вже чесно обраного Президента погнали, бо він відривав нас від європейської родини. І коли знайшлися ті, хто за ідею європейськості України зміг віддати своє життя. Вся наша перемога зараз базується на Небесній Сотні. Якби того не було, ніхто б нам не повірив, ніхто б нам не дав зброю, ніхто б нас не приймав в Польщі, ніхто б не вводив найбільших санкцій на планеті.
Фото: Фейсбук Олександра Висоцького
І ще ми чітко підтвердили, що не просто хочемо жити, як німці, красиво, чи як італійці, щасливо і багато, ми довели, що для нас це принципова річ. Ми почали всередині своєї країни опиратися на європейські цінності. І всі розуміють, що це не обман, не лицемірство. З 2004 року всередині країни сформувалося суспільство, чого немає в росії. Наші мужні воїни зараз борються і знають, що відбувається тут, в тилу, а що було б, якби вони не отримали таку шалену підтримку від нас, і політичну, і підтримку харчами, медикаментами, волонтерством? Ми створили громадянське суспільство, яке автоматично, саме, не чекаючи жодних указів, робить потрібну справу. Наша держава зараз побудована на волонтерстві, а потім уже чиновники підтягуються до цих високих показників. Наше суспільство є авангардом боротьби.
Такого волонтерства, такої самопожертви немає ніде в світі. В росії ж немає суспільства, яке може воювати. Вони мають лише збройні сили, а ми маємо народ. У них 2 мільйони одиниць, які ще й крадуть без кінця, а в нас 40 мільйонів, які так чи інакше додають до перемоги — слово, дію, копійку. І це все велика сила. Це зовсім інший світ. Тому в конфлікті цих світів Україна, в якої з’явився народ і нація, є непереможною. Є вірш Миколи Вінграновського, нашого геніального земляка. Надзвичайно крутий. Це мій особистий гімн.
Ні! Цей народ із крові і землі
Я не віддам нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі!
Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя моє, біль
Йому належать звіку і довіку.
У битві доль, політик і систем
Мої набої — у його гарматах.
Я не слуга його, я — син його на чатах,
Я — син зорі його, що з Кобзаря росте.
Я — син його по крові, і кістках,
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам з оскіпленими душами в забралах
Його звеличувать в фальшивих голосах.
Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально:
— Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно — дійсний формаліст!
Та де вже дінешся, раз мир заколосив
Пустоколоссям вашим в сиві ночі,
Жаль одного, що в леті до краси
Народу ніколи і плюнуть вам у очі.
Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір’їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
