У четверту суботу листопада Україна і весь цивілізований світ вшановує пам'ять жертв Голодоморів. Все менше залишається свідків цього найстрашнішого злочину проти людства. Одним із тих, хто не лише пережив Голодомори, а й залишив спогади на папері, був Леонід Михайлович Войтенко, який на жаль, уже відійшов у вічність. Його сини – Аполлінарій і Володимир Войтенки, надали кореспондентці Гард.City краєзнавчу роботу батька «Історія сіл мого рідного краю», у якій Леонід Михайлович розповідає, зокрема, і про Голодомор 1932-1933 років.
Леонід Войтенко «Історія сіл мого рідного краю» (уривок)
«…У селі Довга Пристань після 1919 року під час НЕП селяни одержали землю. Поля були, як віночки, чисті, урожайні. Селяни почали багатіти. Купили молотилку, яка приводилась в рух за допомогою шести коней. Називали її «машиною». Перетягували «машину» до кожного двору по черзі. Послугами «машини» користувались не менше 25-30 осіб. Молотьба тривала 15-20 днів. Дехто молотив сам собі ціпом, зерно очищав на вітрі, доочищував на великому решеті, виготовленому із конячої шкіри, яке називалось «дармой».
Леонід Войтенко у молодостіФото: архів родини Войтенків
Отже, хто любив землю і працювати, той почав багатіти, будував хати, клуні, хліви, копав криниці, серед них і вдови. Але були й такі, що в них на землі росли бур’яни, не мали, що молотити, ставали бідняками.
У селі організовувалися так звані «хати-читальні», з’являлися «Лікнепи», де селяни навчались читати й писати. Майже 90 % селян були неписьменними. До «Лікнепів» ходили навіть діди і баби. Працювали, відпочивали і не пропускали жодного свята.
До суцільної колективізації віддавна жили в містах болгари. Вони обробляли землі в долинах понад Південним Бугом, Синюхою, Кодимою, Ташликом, засівали городиною, вирощували різні сорти кавунів, в тому числі і квадратні, дині дубівки, качанки, помідори, капусту, баклажани вагою до 2 фунтів (400 г). Багато з тих овочів були невідомими нашим селянам. Наприклад, баклажани. Не знали наші селяни, як їх споживати, пробували їсти сирими чи вареними, тому вони й не прижилися. Влітку болгари проживали біля своїх городів, а збували свою продукцію в містах. На зиму від’їжджали до міста і називали себе міщанами. Я і досі пам’ятаю місця, де стояли їх хати біля городів.
Розкуркулення відбувалося майже однаково в усіх селах. Бригади забирали не тільки їжу з хати, а навіть фіранки з вікон. Шукали зерно зі щупами на горищах, на городах, в гноївках. Що знаходили, забирали все, не дивлячись на великі сім’ї, на маленьких діток. В селах почався голод, почали вимирати і старі, і малі. В хуторі Зелена Левада жила сім’я Гаврила Перепелиці, 12 душ, то ж і землі дістали при НЕП 24 десятини. Вся сім’я старанно трудилася біля землі, обробляла, їх поле було, як віночок, і хліб у родини був. Але у них все забрали, вся родина вимерла з голоду. Селяни почали вимирали цілими сім’ями. На цвинтар вивозила мертвих бестарка, яка починала рухатися з краю села і наповнювалася, доїхавши до другого кінця. Мертвих скидали в одну яму і загортали. Якщо яма не була повна, то її не загортали, знаючи, що наступного дня вона наповниться. Покійників ніхто не проводжав, ніякі похоронні обряди не проводилися.
В селах не залишилось жодного пса чи кота. Коні, які були забрані у селян для колгоспу, не змогли перезимувати, теж майже всі поздихали. Але їх зразу ж голодні люди роздирали і поїдали. Пам’ятаю, здохла коняка, хто сильніший, той відрубав більше, хто слабший, той менше, комусь дістались копита, а одній жінці дістались кишки. Всі, хто їв коней, тієї ж весни повмирали. Наша родина коней не їла, а от суп з великого решета, дармоя, з апетитом з’їли. І то, мати решето поділила на четверо. Їли щавель, якого теж важко було знайти. Сотні людей від голоду врятували скойки, яких в Бугу тоді було дуже багато, але, на жаль, про них чомусь не всі знали, і не всі могли їх діставати з дна (скойка — рід двостулкових молюсків родини скойкових — ред.). Хто міг рибалити, теж вижив. Масово вимирали з голоду діти, що втратили батьків, але після жнив ситуація із сиротами дещо поліпшилась, сиріт позбирали і в кожний колгосп накинули по 10-12 діток, організувавши так звані «патронати». Їх там годували, одягали, навчали.
Найстрашніше було дивитися на голодних дітей. На хуторі Зелена Левада проживав дідусь Порфирій Слободянюк, бездітний. Якось він знайшов біля річки хлопчика, що їв очерет. Хлопчик був опухлим від голоду, захляв, не міг розмовляти, звідки він, чий і як його звати, він не сказав. Дідусь назвав його Василем, відходив, відгодував. Навіть в ті страшні часи було місце людяності й співчуттю. Вася добре вчився у школі, у 1940 році вступив на навчання до ФЗУ, потім став пілотом. А в березні 1945 року дідусь Порфирій одержав похоронку. Василь Порфирович Слободянюк геройськи загинув…
Голод збирав свої смертельні жнива в усіх селах — і в Довгій Пристані, і у Вітольдовім Броді, і на Зеленій Леваді…»
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал Гард.City — незалежного первомайського інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас внеском. За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі, ви підтримаєте роботу редакції та допоможете робити Первомайськ і район зрозумілішим для містян та привабливішим для гостей.
