У розпорядженні журналістки Гард.City опинилися аудіозаписи розповідей людини, якої вже немає на світі. Людини, яка стала свідком Першої світової війни, Другої, голодоморів. Віра Фігурняк до останнього дня свого життя ставилася із повагою до кожної крихти хліба, до кожного зернятка. Намагалася передати онукам якомога більше свого досвіду. На щастя, деякі із записів збереглися.
Віра Кравець народилася 30 травня (по старому стилю) 1910 року у родині православних Кіндрата та Ірини Кравців, у Кримці. Її матері Ірині було на той час аж 50 років.
Інші діти навіть соромилися, що у них така маленька сестра. А родина була велика, 3 сестри та 6 братів. Працювали всі зранку до вечора, гарували важко на полі та по господарству. Перед революцією Кіндрат намолов багато зерна, продав купцям з Кінецьполю. Отримавши золото, думав, куди б його вкласти. Врешті-решт, придбали землю у Полтавці (через Кодиму). Сподіваючись на краще, ще й у спілці із двома селянами разом купили парову машину, почали розвивати виробництво зерна.
Та почалася революція, потім — колективізація, і дід Кондра (як його називали вдома) попав під розкулачування, а було йому понад 70 років. Обох стареньких, Кондру та Ірину, вигнали з хати. Чомусь із усіх дітей саме Віру стали вважати «кулаком», попри старших сестер.
На той час всі старші діти жили окремо. Стах ще навчався на військового. Найстарший, Юхим, загинув у Першу світову, 11 вересня 1914 року. Віра ж залишилась із батьками.
На станцію Кам’яний Міст підігнали потяг, з усіх сіл почали зганяти так званих «кулаків». Однак шила у мішку не сховаєш, селом поповзли чутки: везтимуть у Сибір. Із родини Кравців забрати мали саме Віру. На той час 17-річна дівчина розуміла, що у Сибіру вона не виживе. Сховалася вона у лісі, перейшовши через кладку. А була осінь, холодно.
Вночі перелізала через кладку до сусідського сараю, а на горищі їй залишали щось попоїсти рідні. Лише-но починався світанок, поверталася до лісу. Сиділа годинами на дереві, аби не натрапити на кубло плазунів, що готувалися до зими. Тривало це два тижні. До кінця життя боялася найбільше зміїв, яких збиралося на кладці чимало та повз яких доводилося пробігати.
Врешті потяг наповнили тими самими «кулаками», і він рушив у далекий край, аби ніколи не повернути вигнанців додому. Тільки тоді Віра ризикнула вийти з лісу. Йшла, хитаючись, тоненька, бліда, така змарніла, що ніхто не упізнав її.
Аби не наражати рідних на небезпеку, Віра пішла до Первомайська у найми. Прала, готувала, дивилася за дітьми. Через деякий час перейшла будувати залізницю: ділянку потрібно було вирівнювати, класти шпали. Робота була важкою для тендітної дівчини, але тут почав набирати працівників завод, при ньому працював робітничий факультет. Віра періодично ходила додому, до Кримки.
Кондра із Іриною пішли жити у закинуту хату до односельців, які запропонували їм прихисток. Відбудували своїми руками комин, утеплилися до зими. Новий вигляд оселі господині сподобався, аж занадто сподобався. Тож уже наступного дня старих вона погнала на вулицю. Довелося їм йти до своєї середньої доньки, Лукії. Саме її син, Парфентій Гречаний, відзначився потім у партизанській боротьбі села.
Восени 1932-го продзагони почали збирати зерно. Тобто, так говорилося, що зерно, а насправді з хат виносили все, що можна було з'їсти, до останнього бурячка чи картоплинки. А село вже голодувало.
Старшого брата Віри, Стаха (Євстахій), на той час поставили наглядати за кіньми. Але їжі для худоби було замало, тож один із коней помер від голоду.
Влада була скора на вирок. Хлопця посадили до в’язниці за антирадянську діяльність та недбалість. Тримали його у в’язниці, що була на Богополі.
В’язнів тримали у холодних брудних камерах, а їсти не давали взагалі. Брати й сестри намагалися підтримати один одного. Збирали по крихті якусь їжу, а Віра несла її у тюрму братові. Разом із ним у камері було ще декілька в’язнів. Віра регулярно спілкувалася із жінкою з Катеринки, яка відвідувала чоловіка. Одного разу, прийшовши до брата, вона побачила заплакану жінку, якій повідомили, що її чоловік помер. Та один із охоронців нарадив їй: за тюрмою, мовляв, вирили величезну яму, куди скидають покійників, а твого чоловіка ще живим кинули, біжи, може, встигнеш! Допомогли їй витягти чоловіка, а він і дійсно живий! Ув’язнених взагалі викидали напівживих. Наступного разу, як Віра прийшла, Стаха у камері вже не було. До ями її не пустили. Спочиває і досі син Кравців у величезній братській могилі, і ніколи родичі не дізналися, де саме він упокоївся.
До Віри залицявся парубок із продзагону, та батьки були проти нього. Видали Віру заміж за Саву. Жив він бідно, із мамою, так бідно, що у хаті не було, де й притулитися.
А голод набирав обертів. По селу повитрушували геть усе, що люди хоч якось ховали на зиму. Не залишали ані зернини, ані картоплини. Прийшли й до хати Віриної сестри, Ольги, яку всі називали Олюнею. Після тривалих пошуків знайшли якимось дивом збережений глечик із зерном, потягли на підводу. Олюня озирнулася: до ганку тулитися троє голодних дітей. Не розмірковуючи, вона підхопила всіх трьох і посадила поряд із глечиком, пояснивши: все одно помруть від голоду, то яка різниця, де саме? Бо у хаті й крихти не залишилося. Тоді був чи не єдиний випадок, коли продзагонівці схаменулися. Той глечик став чи не єдиним шансом для всієї родини на порятунок.
Середню сестру, Лукію, врятувала кмітливість чоловіка, Карпа. Він примудрився покласти на сарай подвійну стріху з очерету. Між шарами очерету й ховали зерно. Потім цю ж схованку використовував син Лукії та Карпа — Парфентій Гречаний, зберігаючи зброю партизанів. Продзагон приходив до Карпа аж кілька разів, мовляв, у нього щось приховано, бо живі всі та зуби не повивалювалися! Весь город багнетами покололи, на горище лазили, а схованку не знайшли. Коли не залишилося зерна, зібрали все золото, що було, повезли до Первомайська. Там за нього дали стакан крупи.
На Хрещення вдарили морози за тридцять. Тоді зігнали всіх молодих мешканців села за шлях (нині траса), за нею височилася величезна скирта соломи, молотити. Її уже чи не тричі перемолотили, шукаючи залишки зерна. Та в той день від морозу зупинилася парова машина, якою молотили. Молодь почала куняти, бо ж всі були голодні. Машиніст парової машини, літній чоловік, чи не силоміць змушував їх рухатися, не давав заснути у скирті: мовляв, померзнете. Піти ж ночувати до села не можна було під загрозою розстрілу: за те, що залишили робоче місце, бо ж офіційно не відпустили ще.
Згадали про них тільки на ранок, привезли трохи соняшника, дали всім по жменьці. З’їли його із шкарлупами. Віра трималася із останніх сил, бо напередодні змолола трохи зерна та залишила у печі кілька коржиків. Тож додому із Савою ледь тягли ноги, сподіваючись хоч щось поїсти за дві доби. Прийшли, а на печі сидить скривавлена мати Сави Марія: прийшли з продзагону, полізли до печі й знайшли ті коржики, вигребли до останньої крихти, а стару, що намагалася врятувати дітям бодай щось, штурхонули так, що ледь не вбили.
Віра тоді зрозуміла: завтра вони не піднімуться. Та згадала, що Олюня ж, старша сестра, занесла на роботу до чоловіка-учителя та сховала у шкільний скрині клумак кукурудзи разом із качанами, сподіваючись, що хоч там шукати не будуть. Пішла городами, принесла кілька качанів, перетерли на крупорушці. А Марія, сидячи на печі, у сльозах благала: викиньте тую кукурудзу, бо хтось побачить, а сина мого вб’ють! Віра відмовилася: так чи інакше помремо, а так хоч щось з’їмо.
Та кукурудза, перетерта із качанами, рятувала родину до весни. Жменьку кидали у казан, ріденьке варево пили, аби втамувати страшний голод. Коли померла Марія, такий саме казан кукурудзяної бовтушки став її поминальною стравою.
Весна 1933-го не принесла полегшення. Скот майже весь помер. Худі трупи скидали за селом на могильник. Люди голодними очима дивилися на померлих тварин, аж поки не сталося горе. Жила у селі родина, яка мала п’ятьох синів. Хлопці дивовижно співали. Голодними зимовими вечорами із їхньої хати завжди лунав тужний, але напрочуд гарний спів, який дозволяв хоч якось розрадитись у безнадії та голоді. Весною не залишилось у домі ані крихти їжі. Не в силах терпіти виснажливий голод, вони пробралися до скотомогильника та наїлися мертвечини. Так п’ятеро і померли на шляху додому. По одному і лежали вздовж дороги, коли їх знайшли.
Розповідь Віри Кравець (Фігурняк) від першої особи
«Шарували ми з Ганею за шляхом соняшники, та напав на нас дощ. А така свіріпа у соняшниках, по пояс. Пішли у гони (ряди), а вони довгі. Кажу Гані: «Так їсти хочу, падаю на рядках». А вона мені: «І я хочу. Є у мене шпаки жарені у торбі, підемо у ті гони, а повернемося, то й поїмо».
Дід Яким був мисливцем, то набив шпаків. От ми звідси ледь йдемо, точимося при дорозі, голодні, не привезли нам шліхти (баланди — місцевий діалект). Привозили таку сіреньку. Дійшли до цього краю, каже: «Поїмо, у мене чотири шпаки, то з’їмо по два». Коли ми прийшли, а тут сиділа стара діва Мариня, та поїла ті шпаки. Ми уже не маємо, що їсти. А додому йти не можемо, бо працювати маємо до заходу сонця. Тоді ж не так, як зараз, йдуть о 16-й годині. А дощ, ідемо ми, як ті кури догибающі, не ївши. А хліб взагалі не знаю, коли бачили. Доходимо до контори і плачемо. Їсти хочемо. Дали нам по жмені зернят. Ми їх з’їли із шкарлупами, йти додому, а дома взагалі нічого немає. І я пішла до тітки Лукії, просити хоч стакан крупів. Набрала мені крупи може з півлітри, баночку. Ледь я додому дійшла. Прийшла, а дід Сава знайшов буряк у погребі, цукровий, сидить, гризе той буряк. А я кажу, щоб не їв. Бо у мене тепер їжа є.
Пшениця в 1933 році піднялася на диво. Наче земля намагалася врятувати своїх людей. Однак навіть колоска нікому взяти не дозволялося. Рятувалися тим, що садили жито коло хати. Та воно було зелене, незріле, їсти було не можна.
У 33-му році приходив дід Гончар Микита, удосвіта, ще сіріє: «Добре утро! Ви живі? — Живі. — Ото бери, жни жито, в сінях молоти, та йдіть до мене на жорна крутити».
А треба ж на роботу йти. Я нажала, а бабця Ірина намолотила, та пішли до діда Гончара Нажернували піввідра. Приходю з поля, вони кажуть, щоб брала та й варила. А воно зелене, як жабуриння. Поклала на пічку здоровий казан, засипала. Являється Ігнатко, із ружжом, іде стерегти пшеницю. А вона як море стоїть. Побачив у вікно казан, кинув рушницю у сінях: «А що ти там вариш?» Кажу, що жито.
— Ну то давай мені!
— А як ти умреш тут?
Він причепився до мене. Я кажу:
— Хоч їж трошки, бо воно зелене! А сама боюся: повмираємо, а їсти хочемо. А він свариться до опуки: давай мені каші.
А воно рідке і зелене-зелене. І таке, як шліхта, житнє. Поїв та заснув.
Спав він, спав. Думаю, чи живий? Підійшла, штовхнула: ворушиться.
Кажу: «Гнате, іди вже, бо ви ж сторожі, що ж ви тут спите?»
Він і пішов, ще просив каші, та я йому не дала.
А тим часом село майже спустіло. Хтось шукав порятунку у місті, та більшість не змогла. Померлих по селі збирали підводою. Збирали школярі, учні 6-7 класів, яких з комуни везли підводою до школи. Находили спухлих, розтрісканих мерців (люди водою намагалися втамувати голод). Діти скидали їх на підводу, дорогою заїжджали на кладовище, скидали трупи у величезну вириту яму, а потім уже їхали до школи. Там їм давали по тарілці супу.
Щоб пам'ятати
Уже багато років після війни вони зібралися: хлопці тієї самої поховної команди, їхні діти. Пилип Бакшанський, голова колгоспу Василь Гречаний, колишній льотчик Микола Осавуленко, Анатолій Осадчий. Сидячи вдома у Арсея Кравця, згадували ці страшні роки та страшну яму, куди скидали людей. Вони втрьох ініціювали створення пам’ятника. Пилип Дем’янович знайшов у лісі величезний дуб, його розпиляли та зробили величезний хрест, та не коло самої ями, а трохи поодаль.
На жаль, імена всіх померлих не вдасться відновити уже ніколи. На жаль, мало хто встиг записати спогади своїх рідних, що пережили ті страшні роки.
В останню суботу листопада запаліть у себе на підвіконні свічку. Щоб пам'ятати.
