Український письменник із Ямпільщини Павло Наніїв за те, що розповідав про Голодомор, потрапив у табори ГУЛАГу. На основі його документально-біографічної повісті «Лозинова труна» Тетяна Кінзерська написала п’єсу «Голодомор у рабстві». Журналістка Гард.City спілкувалася з авторкою.
Наприкінці листопада українці вшановують пам'ять жертв голодоморів. Ця тема була заборонена за радянської влади і лише у часи вільної України науковці почали ґрунтовно досліджувати її, про штучний голод знімають кіно — документальне і художнє. Оповідання, що базуються на спогадах очевидців, друкуються у періодичних виданнях, а письменники й поети художнім словом підтверджують свідчення очевидців, показують, якими були ці жахливі роки. Але скільки ж людей поплатилися за правду своїм здоров’ям і навіть життям! Серед них — український письменник із Ямпільщини Павло Наніїв. За те, що розповідав про Голодомор, його кидали у табори ГУЛАГу, забороняли жити в містах, майже все життя переслідували, а рукописи викрадали.
Павло Наніїв
Але він все одно писав, переживши Голодомор, війну, заслання і всього десять років незалежності України. На прикладі своєї родини Павло Наніїв у документально-біографічній повісті «Лозинова труна» відтворив трагічний час колективізації та її наслідки — найстрашніший в історії України Голодомор 1932-1933 років.
Ми поспілкувалися з Тетяною Кінзерською і ось що дізналися.
— Пані Тетяно, що спонукало вас взятися за таку важку тему з нашої недалекої минувшини, як Голодомор?
— Є люди — науковці, митці — свідомість яких пульсує позачасово. Згадаймо слова Мавки з «Лісової пісні» Лесі Українки: «Мені здається, що жила я завжди...» Доля мого народу — моя доля. Про голодомор я чула і від батьків. Природа людини виявляє себе від духовного розквіту — до дикості, від дикості — до духовного поступу. Якщо слабне і не бере гору світло, то свідомість людини починає поглинати «темрява» (хижі інстинкти). Зараз деякі психологи радять людям не жити минулим, а «насолоджуватися» сьогоденням й вибудовувати плани «світлого», успішного, ситого майбутнього. І у цих установках криється велика небезпека. Адже людина, як і народ, і людство загалом, складається з минулого. Інша річ — як до нього ставитися. До минулого треба ставитися, як до безцінного скарбу життєвого досвіду, який треба осмислювати-переосмислювати й пам'ятати у сьогоденні та вибудовуванні майбутнього — людини, країни, людства. Голодомор, голодомори, війни, окупації — виявляють темні сторони людської душі, і якщо не займатися постійно «чисткою» свідомості людини-народу-народів, то ні про яке успішне активне й діяльне сьогодення й «світле майбутнє» годі й думати.
— Розкажіть про роботу над п’єсою «Голодомор у рабстві».
— У 2004 році в Асоціації дослідників голодоморів в Україні я придбала біографічно-художню повість Павла Наніїва «Лозинова труна». Вона втягла, всмоктала мій внутрішній світ у трагічні події 1920-30-х років в Україні. Це фізичне знищення українців супроводжувалося ще й прагненням вичавити з душі українця вільний дух, почуття людської гідності, почуття відповідальності за своє життя. Відвертання людини від праці на власній землі робило її повністю залежною від держави. Наслідки ми бачимо й сьогодні. Сьогодні людство знову стоїть перед загрозою штучно зробленого голодомору.
Робота над інсценізацією розкрила для мене цей текст як актуальний на всі часи. А оскільки я людина, одержима театром, то й вирішила, що засобами театру розповісти про трагічні події нашої недалекої минувшини можна чималому колу глядачів. Та ще й враховуючи катастрофічне звуження кола читачів.
Гадаю, що повість Павла Наніїва «Лозинова труна» та її інсценізацію «Голодомор у рабстві» було б доречно долучити до шкільного курсу «Історії України».
— У книзі є присвята двом людям. Розкажіть про них.
— Мені пощастило бути знайомою і навіть мати дуже теплі людські стосунки із вдовою нашого видатного співака Бориса Романовича Гмирі Вірою Августівною. Під час мого чергового вступу до вищого мистецького навчального закладу її участь була вирішальною. Адже система не пускала у сферу ідеології тих, хто на неї не працював! У книжці є також присвята Станіславу Васильовичу Капустяну — викладачеві Херсонського училища культури. Саме його лекції з режисури по-справжньому почали заглиблювати мене у таємниці такого унікального явища, як мистецтво театру. Це була світла, порядна й патріотична людина.
— Чи були ви особисто знайомі з Павлом Наніївим?
— З Павлом Наніївим я не була знайома.
— Яким накладом вийшла книга і чи можна її замовити?
— Тираж — 100 примірників, проте книжки швидко розходяться. При потребі можна дозамовити. Цю книжку та інші мої видання можна замовити, звернувшись на електронну адресу: [email protected].
