Бувають дні, коли приємне трапляється ніби саме собою: хтось простягне парасольку, хтось скаже добре слово, хтось просто не пройде повз. І на душі стає якось світліше. Днями ми з представницями Університету третього віку саме про це й говорили: про добру енергію, життєві історії та про те, як додавати більше хорошого у свої будні.
Зустрічі, які заряджають
Моє життя тісно переплелося з Університетом третього віку. Колись ми починали зі слухачами й слухачками заняття з української мови: вчили наголоси, шукали влучні вислови, вправлялися правильно й красиво говорити. А з часом наші зустрічі вийшли далеко за межі мовних занять. Ми говорили про творчість, ділилися життєвими історіями, обговорювали різні теми й разом відкривали для себе щось нове.
Мені завжди імпонувала невтомна цікавість цих людей до життя. Вони дізнаються, пробують, творять, запитують, діляться думками. Цього разу говорили про енергію: як ми налаштовуємося на день, чому одні події надовго залишають приємний слід, а інші забирають сили. Згадували різні історії, слухали одна одну, порівнювали досвід і міркували: що ми самі можемо зробити, щоб день склався краще?
Дві маленькі історії з мого дня
Парасолька для того, хто поряд. Обличчя заблюрені: журналістка не встигла запитати дозволу на зйомкуФото: адаптовано за допомогою ШІ
Я й сама напередодні знайшла відповідь на це запитання. І, як з’ясувалося, у зовсім простих ситуаціях.
Перед хвилиною мовчання. Накрапає дощик. Стою, оглядаюсь, де б сховатися від крапель, і раптом до мене підходить хлопчик років восьми-дев’яти й простягає парасольку.
— Це мені? — перепитую я.
— Так, вам! — майже в один голос відповідають хлопчик і його мама.
Я зворушено дякую.
— Так має бути. Це ж нормально, коли люди одне до одного так, — кажуть мама із сином.
І я мимоволі усміхаюся. На душі стає тепло й радісно. Здавалося б, звичайний жест, а скільки в ньому людяності!
А трохи згодом трапляється ще одна історія. Мене зупиняє незнайомий чоловік і попереджає, що в автомобілі не працює лівий поворотник. Міг би не звернути уваги й пройти повз, але помітив несправність і вирішив попередити.
Здавалося б, дрібниці. Та саме з таких зустрічей і складається впевненість, що поруч є люди, яким не байдуже.
В Університеті третього віку
Кілька простих правил доброго дня
Повертаємося до нашої розмови й думаємо, що допомагає зберігати добрий настрій і додавати більше хорошого у звичайні будні. Слухачки Університету третього віку діляться власними думками й досвідом. Хтось радить не поспішати ображатися, хтось нагадує, як важливо частіше дякувати й помічати хороше, а хтось — знаходити час на відпочинок та улюблені заняття. Коли не зациклюєшся на прикрощах, знаходиш час для себе й не забуваєш про інших, будні стають трохи приємнішими.
Звісно, жодні правила не гарантують, що день мине без неприємностей. Та ми можемо обирати, як реагувати на події, і не дозволяти одній прикрості зіпсувати все хороше.
А добро справді повертається?
Той самий приз
Коли говоримо про добрі вчинки, мимоволі виникає запитання: чи повертається добро до того, хто його робить? Напевно, не завжди так, як ми очікуємо, і не обов’язково від тієї людини, якій допомогли.
Часом воно залишається в пам’яті про людину, у її вчинках, у спільній справі, до якої вона долучилася. Саме про це ми згадали, коли заговорили про Тетяну Поворознюк, колишню і викладачку, і слухачку Університету третього віку, якої вже немає з нами.
Тетяна брала участь у благодійному розіграші Гард.City на підтримку ЗСУ й виграла розписну тарілочку. На жаль, не встигла забрати — раптова смерть. Я принесла цей приз із собою, і під час нашої зустрічі ми згадали Тетяну та її бажання підтримати українських захисників. Її вже немає поруч, але добрий вчинок залишиться серед тих, хто пам’ятає і поважає.
Мабуть, усе починається з простого: помітити людину поруч, запропонувати допомогу, сказати добре слово чи долучитися до справи, яка комусь потрібна. А ще — не забувати помічати добро, яке роблять інші.
І наостанок на мене чекав ще один приємний сюрприз: одна зі слухачок подарувала зефір, який зробила власноруч. Ось так добро й повертається: іноді зовсім несподівано, у маленьких знаках уваги, теплих словах чи солодкому подарунку від душі.
Тож часом для кращого дня потрібно зовсім небагато: парасолька від дощу, вчасне попередження, добра згадка про людину й трохи людської уваги. Ми ділимося теплом, а воно знаходить дорогу назад. І світ навколо стає трішки світлішим.
