Чули таке: шваблик? Хтось скаже: «Так». А хтось — знизує плечима. І це не дивно, бо слово з тих, які живуть лише в певному куточку України. У чиїйсь пам’яті, у розмовах бабусь на лавці або у спогадах дитинства. Про такі слова, рідкісні й домашні, говорили слухачки Університету третього віку в Первомайську. Всі вони з різних куточків України. Хтось із Вінниччини, хтось із Миколаївщини, Донеччини, Кіровоградщини. І кожна принесла у розмову шматочок діалекту, приправлений спогадами й легкою ностальгією.
Пательня, чара і кабиця
— Дівчата, кажу, добре тим, що на фотоні та на чарі картошку жарять, — сміється пані Антоніна. — А ми — на плиті. У бабусі, в селі Іванівці, то була плита, або кабиця. У когось це пательня чи чара. Лісапет, капці, панідори — це теж з нашого краю слова. А ще хлопці казали: «Я на ровері їздив». Думаю, що за штука? А то велосипед!
Кабиця
Шваблик, сіни, калідор і комора
— У нас, — згадує пані Лідія, — казали «шваблики». А то сірники для добування вогню.
— От у нас у хаті, — ділиться пані Олена з Добрянки, — заходиш посередині — це сіни. А от коли добудовували, то казали: треба зробити калідор, щоб сніг не замітав.
Поруч із калідором — комора, або, як кажуть у Молдові, каморуца. І вся ця хатня архітектура звучить так, наче тепла, як сама українська пам’ять.
Дровина, попонка і ношик
Діалект — це не тільки мова, а й спосіб життя.
— Свиням кришили лободу і щир, — згадує пані Олена. — А щоб корові нарвати трави, клали її в попонку — таку велику шмату, мішковину.
— А ще в нас був ношик, — пригадує пані Антоніна з Кривоозерщини, — спеціальні ноші з ручками з лози. Траву носили через плече на ношику.
І навіть те, на чому різали дрова, мало свою назву — дровина. Хрест-навхрест складене дерево, на яке клали поліно.
Шопа, сарай і хлів
— У нас сарай — це вже було щось сучасне, — каже пані Тетяна з Вінничини. — Цегляний, під шифером. А шопа — стара, глинобитна, під соломою. Там і картопля, і кукурудза, і льох — все зберігалося.
У кожному селі свої споруди: шопа, клуня, стодола. І за кожною, звісно, ритм сільського життя, якого вже майже не лишилося.
Ковінька, клозет і кросна
КроснаФото: Музей майбутнього в Яремчі
— У нас в регіоні казали ковінька, — сміється пані Лідія. — Це палиця, на яку спираються. А ще зрідка було слово клозет.
— А знаєте, — додає хтось, — це ж від ватерклозет.
А от слово кросна — то цілком своє, українське. На тих кроснах ткали доріжки, веретеном скручували нитки, а човником пускали полотно.
Толь, лавка і Гумань
На Миколаївщині та Вінниччині толь — це руберойд, а лавка — не лише місце, де сиділи, а й кооператив, сільський магазин.
— Гумань — не помилка, а спосіб вимови. «Їхала в Гумань» — так і казали старші люди, — пригадує пані Тетяна.
А ще — гогірки, госеледець. І це все Миколаївщина.
Глеки, павонії і турки неміровані
Згадує пані Тетяна і груші-глеки.
— Такі терпкі, — каже, — аж губи зводить, і квіти-павонії (півонії), і загадкових «турків немірованих» — неохрещених, отже, чужих.
Так у селах перепліталися мова, релігія і фольклор.
— Казали: «Що ти підтичкою (нижня спідниця) розмахуєш», — сміється Тетяна.
Історії дитинства
Пані Любов з Мирнограда, де нині біснується ворог, розповідає, що місцеве населення там здавна говорило лише російською, натомість вишиванки та пісні були українські. На світлинах домашнього альбому вона та її рідня — у вишиванках.
А пані Лідія розповіла історію свого села Тридуби, що на Кривоозерщині, де здавна вирощували сорго і робили віники, як торгували і як на цьому зростала сільська економіка.
Фото: mukachevo.net
У пані Антоніни спогади, пов’язані з Іванівкою, що на Первомайщині. Пам’ятає і досі, як бабуся на Пугач водила і як там народжувалися легенди. Як розвалили панський будинок, млин та олійню.
А у пані Галини, яка з Первомайська, у спогадах, як модно й престижно було називати дітей єврейськими іменами. І як багато різних національностей жило в місті. І всі мирно й дружно.
Пані Олена з Добрянки пригадувала, як бабуся ткала на верстаті домоткані рядюшки і як їй іноді дозволяли допомагати.
Пані Тетяна, яка родом з Вінниці, пригадала історію своєї родини, як дідусь бабусі казав: «Нікому не кляни, то паде на голову дітям». Або, коли бабуся приходила з кооперації (лавка), і якщо щось їй було не до шмиги, то казала: «Ой, падку, що я бачила».
Словничок від слухачок Університету третього віку
Шваблик — сірники; кабиця — зовнішня піч/плита; калідор — коридор/прибудова; сіни — передпокій у хаті; ношик — сумка/торба на плечі; попонка — мішок або шмат тканини для носіння трав; толь — руберойд; шопа — глинобитний сарай; віники — сільське ремесло (в’язані пучки з сорго); дровина – місце, де різали дрова; ровер – велосипед.
Заняття Університету третього віку зазвичай проходять у Просторі соціальної адаптації та життєстійкості (район «Фрегат»). Долучайтеся — тут завжди цікаво і весело!
І наостанок додам: такі розповіді — що жива карта українського слова. Та, яку не знайдеш у Вікіпедії, але ще зрідка почуєш в розмовах. Мені пощастило їх почути.
