Не знаю, фейлетон це чи ні. Від самого початку задумувала саме цей жанр, але чим більше над ним працюю, тим більше розумію: життя в Первомайську таке, що фейлетоністу вигадувати нічого не треба. Ситуація, яка сталася нещодавно, розірвала мене на частини. Підйом із боку мостів на вулицю Сидора Білого. У мене перевага, але цю ділянку я завжди перетинаю дуже обережно, бо непередбачуваних вистачає. І раптом така собі вантажівка вирішила, що, раз уже вона габаритна, то правила дорожнього руху для неї не писані. І летить на всіх парах. Попереду — пішохідний перехід. Дитина переходить дорогу. Мені треба гальмувати. А вантажівка — летить збоку прямо на мене, ще й сигналить. Словом, не знаю, який ангел мене уберіг, але цьому водієві хочеться передати міцний привіт і запитати: де ти своє водійське посвідчення отримав?
І ось після таких моментів уже не дуже хочеться жартувати. Бо одна річ — забутий поворотник чи геніальне паркування по типу: «де став, там і місце». І зовсім інша, коли чиєсь «мені можна» за секунду може закінчитися трагедією. Але саме такі ситуації й наштовхнули мене знову повернутися до фейлетонного жанру.
Слухайте, люди, я за кермом уже стільки років, що, здавалося б, мене на дорозі нічим не здивуєш. Але останнім часом Первомайськом їжджу так, ніби щодня складаю якийсь водійський квест. То випередження справа, то скутери з ефектом телепортації, то автомобілі припарковані так, що поворот перетворюється на окремий вид спорту. Якось спеціально засікла час: за десять хвилин нарахувала 15 грубих порушень. П’ятнадцять! За десять хвилин! Схоже, це окрема первомайська система дорожнього виховання: кожен їде, як уміє, а правила нехай самі якось розберуться.
Іноді дивишся на все це й думаєш: а де нас так водити навчили? Не всіх, звісно. Є уважні водії, які знають правила, вмикають поворотники й навіть пропускають інших. Їм окреме спасибі та зелена дорога. Але є й такі, після чиїх маневрів хочеться запитати:
— Водійське посвідчення де отримували — на іспиті чи разом із машиною в подарунок?
Звісно, це жарт, але складається враження, що дехто ПДР не вчив, а лише чув про них. Десь. Колись. Від когось. «Десь читав». «Хтось казав». «Я завжди так їжджу». І, здається, остання фраза в нас узагалі має статус окремого пункту Правил дорожнього руху.
«Їхали ми, їхали», а тепер я сама за кермом
Колись давно я вже писала фейлетон про наші дороги. Щоправда, тоді сама була пасажиркою первомайської маршрутки. Називався він промовисто «Їхали ми, їхали». І, як не дивно, саме дорога тоді стала приводом для жартів, спостережень і журналістських роздумів. Минуло чимало років і ось я знову повернулася до цього жанру. Тільки тепер уже не з пасажирського сидіння, а з-за керма. І різниця, знаєте, відчутна. Коли ти пасажирка, максимум можеш міцніше вхопитися за поручень і подумки попросити водія не знайомити тебе з усіма святими одразу. А коли ти за кермом, бачиш усе зовсім інакше. Тож, схоже, настав час продовжити ту історію.
Об’їду праворуч, бо так, мабуть, швидше
Так от: їду я зі сторони мосту в центр, тримаю дистанцію, нікого не чіпаю. І тут, просто біля парковки колишньої «Копійки», — бах! Праворуч, ледь не черкаючи мій борт, вигулькує якийсь тонований гонщик і летить уперед. Випередження справа? У міському русі? Ви серйозно?
Перехрестя, де потрібні не тільки права, а й дипломатичний талант
Підкочуюся до Паркової — тієї, що колись була Толстого. Тут тобі й пішохідний перехід, і перехрестя. Невелике, але з характером, бо кожен метр асфальту іноді доводиться буквально відвойовувати дипломатією. З боку парку хтось намагається прорватися на головну. Комусь зі сторони артхабу треба ліворуч. Комусь — до поліклініки. Хтось хоче просто проїхати прямо. І всі ми одночасно хочемо одного: щоб інші нарешті зрозуміли, куди саме ми зібралися їхати. Словом, не перехрестя, а первомайський автоквест. Ба ні — іспит на водійську ввічливість. Бо правила тут іноді ніби залишаються десь у бардачку, а на перший план виходять погляд, жест і талант домовитися без слів. Один пригальмував. Другий пропустив. Третій махнув рукою:
— Їдь уже, чого стоїш!
І ти їдеш щасливий і вдячний, бо, виявляється, ми ще вміємо одне одного пропускати! Фух. Ще один рівень пройдено. Подумки подякувала доброму водієві й рушила далі. Щоправда, у первомайському автоквесті радіти завчасно не варто.
Паркування за принципом: де став — там і місце
За рогом чекає новий сюрприз. Уздовж вулиці, попри заборонні знаки, стоять припарковані машини. Логіка зрозуміла: офіси, магазини, установи — усім треба у справах. От тільки дорога від цього не розширюється. Місця для роз’їзду не додається. І починається гра без правил: «Хто кого пропустить?» За правилами все просто: якщо перешкода на твоєму боці, саме ти маєш поступитися зустрічному. Але в реальності правила іноді закінчуються там, де починається чужа впевненість у власній перевазі. Назустріч летить машина, а ти вже вираховуєш: вона мене взагалі бачить? Зупиниться? Чи знову доведеться лізти колесами на бордюр? Бо для деяких водіїв розмір автомобіля — це ще й розмір їхнього уявлення про особистий простір та права.
Центр: розминутися — уже інженерна задача
Все ближче до центру. Здавалося б, ще трохи — і можна видихнути. Але ж де там. З обох боків міцно туляться припарковані автомобілі. Дорога звужується настільки, що роз’їхатися двом машинам уже майже інженерна задача. Один водій зупиняється й чекає. Другий повзе вперед, намагаючись протиснутися між бортами. Хтось сигналить, ніби гучний клаксон здатен телепортувати припарковані авто в інший район міста. А комусь саме зараз, звісно ж, треба розвернутися.
І ти стоїш посеред цього первомайського автомобільного лабіринту й думаєш: хто сьогодні переможе — правила, здоровий глузд чи той, у кого міцніші нерви?
Поворот на АТБ: «Мені треба туди — і крапка!»
Далі ще одна первомайська історія: поворот до АТБ у центрі. Ще донедавна тут усе було більш-менш однозначно: поворот заборонений, суцільна лінія розділяє потоки, а якщо дуже кортить потрапити саме до магазину — то проїдь трохи далі, зроби кільце й повернися без порушень. Щоправда, тепер я вже й сама не до кінця розумію, що там відбувається. Чи то роздільну лінію так стерло, що її вдень із лупою треба шукати, чи то хтось таки вирішив: а нумо дозволимо поворот і подивимося, що буде. Знаки й розмітка, здається, тепер самі потребують консультації.
А ще донедавна така картина в центрі цілком звична: стоїть собі водійка посеред дороги. Поворот — заборонений. Суцільна — перед очима. Центр — у самому розпалі руху. Поліція — буквально поруч. Машини сунуть в обидва боки. А їй треба саме туди. І стоїть. Вперто. Непохитно. Начебто не автомобілем керує, а відстоює право на особистий коридор до АТБ. За нею тим часом уже вишикувалася кавалькада. Один чекає. Другий нервово визирає. Третій, здається, подумки вже проклинає весь цей міський транспортний ансамбль. А мадам — ні кроку назад. Їй треба туди, і крапка. І тут починається первомайська версія знаменитого «Мені додому!» От тільки тут:
— Мені в АТБ!
І все. Аргумент залізний. Хоча поруч є кругове перехрестя. Проїхав трохи далі, спокійно розвернувся і за кілька хвилин ти вже біля того самого АТБ. Без нервів. Без колективної молитви всієї кавалькади позаду. Але навіщо нам прості шляхи? Ми ж первомайці. У нас свій автодорожній фольклор. Тож мадам чекає свого «вікна» і таки проривається.
А ти стоїш і думаєш:
— Ну що, королевішна, встигла? АТБ не закрився?
І найсумніше, що такі «королівські» рішення на наших дорогах — зовсім не рідкість. Йо-йой… Ну, що з вами робити, первомайські водії та водійки?
Поворотник? Ой, забула
І тут я нічого не хочу сказати про жінок за кермом, бо сама така.
Але іноді дивишся на чергову красуню за кермом і думаєш: вона зараз автомобіль веде чи фотосесію? Їде впевнено. Телефон у руці. А от куди, здається, не завжди знає. Поворотник? Ой, забула. Але тут я себе одразу зупиняю. Чоловіки за кермом теж можуть такого натворити, що мама не горюй. Тож стать тут ні до чого. Телефон у руці — погано незалежно від статі. Поворотник, який «забули» увімкнути, — теж, а нахабство за кермом узагалі гендеру не має.
Первомайські шумахери: швидше, ще швидше!
Ще одна особлива категорія водіїв — первомайські шумахери. Особливо яскраво вони проявляються на мосту та на Одеській, Чернецького і Київській вулицях. Дарма, що в межах міста дозволена швидкість — 50 км/год.
— Куди летимо, первомайські шумахери? Формула-1 уже стартувала?
Звісно, у кожного своя причина поспішати. Хтось запізнюється на роботу. Хтось поспішає додому. А хтось, можливо, просто вирішив особисто перевірити, чи справді знак «50» ще має юридичну силу.
Разом із режимом «мені треба швидше» зачасту вмикається режим «мені можна все» — і уже не до жартів.
Тоді пішоходи раптом стають невидимими, скутеристи — декоративними елементами дороги, а зустрічний водій перетворюється на людину, яка «якось сама викрутиться». Припаркуватися теж можна за принципом: «Мені зручно — а там хоч трава не рости». І наступному водієві залишається проходити квест: «Протиснися між машиною, парканом і здоровим глуздом».
А потім ми дивуємося, чому люди такі знервовані.
Повернемо в моду водійську ввічливість
Земляки, пропоную повернути в моду одну давно забуту первомайську опцію — водійську ввічливість. Кажуть, колись вона була. Пригальмувати. Пропустити. Подякувати. Увімкнути поворотник не тоді, коли кермо вже викручене до упору, а хоча б за кілька метрів до маневру. Не сприймати зустрічну машину, як нахабу, який без дозволу виїхав на вашу персональну смугу.
Можна навіть не повертати всю ввічливість одразу. Почнемо з малого — з того самого поворотника. А там, дивись, доживемо й до моменту, коли водій пропустить пішохода не з виразом обличчя «ну, гаразд, живи», а просто тому, що так треба.
Бо бензин нині дорогий, машини ще дорожчі, а нервові клітини — взагалі дефіцитний товар. Їх не купиш ні на АЗС, ні в АТБ.
А я продовжу стежити за ситуаціями. Бо, схоже, мій старий фейлетон «Їхали ми, їхали» таки отримав продовження. І матеріалу для наступної серії, як показує практика, у нас вистачить. Ще трохи і можна буде видавати окремий первомайський посібник «Шумахерські поїздки» з практичними вправами: як обігнати здоровий глузд;
- як припаркуватися так, щоб перекрити пів вулиці;
- як повернути там, де поворот заборонений;
- як їхати на червоне так, щоб усі навколо встигли згадати всіх святих;
- і найскладніша вправа — як доїхати до місця призначення й не зробити з дороги фінал бойовика.
Тож, первомайці, їдьмо! Але бажано, не як у «Форсажі», а хоча б як грамотні люди. Поворотник увімкнули, швидкість пригальмували, пішохода пропустили, зустрічного не підрізали. І, може, колись ми таки доїдемо до того прекрасного дня, коли найбільша пригода на первомайській дорозі буде не «ледь не врізалися», а «уявляєте, сьогодні всі їхали за правилами!» Оце вже буде справжня сенсація.
Під час підготовки цього матеріалу використовувалися інструменти штучного інтелекту. Остаточну перевірку та редакційне рішення здійснила редакція Гард.City.
