Цей блог мав з’явитися значно раніше. Але трагічні події в моєму житті змусили відкласти роботу. Втім, актуальності вона не втратила. Бо історія поїздки до Бандурки — це не просто дорожня історія. Це показовий приклад того, як сьогодні живуть села за кілька десятків кілометрів від міста і наскільки складно людям дістатися до Первомайська.
Головне питання тут навіть не в ямах. А в тому, чому при наявності підприємств, транспорту й постійного руху вантажівок люди фактично залишаються ізольованими. І ще одне: у наш час ми всі виснажені. Живемо між тривогами, втратами та постійним очікуванням новин із фронту. Тому про такі «незручні» теми часто мовчимо, ніби не на часі. Але проблема є і для жителів сіл дорога до міста — це не просто тема для дискусій, це щоденна необхідність.
Двадцять кілометрів, які виснажують більше, ніж далека подорож
Мені довелося їхати до Бандурки у справах. На карті —це близько двадцяти кілометрів. У реальності ця відстань перетворилася на півтори-дві години дороги: об’їзди, ями, польові шляхи й проблеми з транспортом. Знаєте, є маршрути, які не можна пояснити логікою. Їх потрібно просто проїхати, щоб зрозуміти, як виглядає сільська логістика у 2026 році.
Дорога, яка є і якої немає
Маршрут до Бандурки нам порадили через Клеверний міст. Далі — поворот на Софіївку з колишньої траси Полтава-Кишинів. Про цю трасу, думаю, багато говорити не потрібно. Давно всі знають, це вже не дорога, а напрямок. Ями настільки глибокі, що водії обирають не смугу руху, а місце, де менше шансів залишити колесо.
Місцеві іронізують: «Тут головне — не поспішати і не рахувати, скільки треба на ремонт машини».
І ось поворот на Софіївку. Несподівано — новий асфальт серед поля. Рівний, свіжий, майже ідеальний. І тут виникає питання: чому шматок дороги посеред поля — нормальний, а паралельний напрямок до траси Лиса Гора — Первомайськ фактично знищений?
Асфальт у полі є, а нормальної траси немає
Я не кажу, що селу не потрібна дорога. Навпаки, дуже добре, що до Софіївки є нормальне покриття. Але чому тоді основний напрямок, яким люди їздять до міста, роками залишається у критичному стані? Особливо якщо врахувати, що в Бандурці працює олійноекстракційний завод і цією дорогою постійно рухаються вантажівки. Сотні тонн навантаження. А питання ремонту траси довгими роками залишається відкритим.
Де шукати відповідь? У місцевої влади, обласної служби автодоріг чи військової адміністрації? І чи взагалі хтось колись планував нормальну логістику?
Польова дорога як альтернатива
Повертатися довелося польовою дорогою. Іронічно, але місцями вона виявилася кращою за офіційну трасу. Поле, пшениця, квіти, перепілки, які злітають просто з-під коліс. Це виглядало б романтично, якби люди користувалися цими дорогами для прогулянок, а не через відсутність нормального сполучення. Одна перепілка навіть потрапила на відео. Виявляється, вона не лише літає, а ще й дуже вправно стрибає. На цьому тлі траса Лиса Гора — Первомайськ уже не здається дорогою. Швидше — випробуванням на терпіння.
Як люди добираються до міста
Колись ситуацію рятувала електричка. Зараз її немає. Залишився автобус. І той зі специфічним графіком. На автовокзалі пояснюють: обслуговують міжміські рейси. Деталі радять дізнаватися на автостанції «Голта». Там диспетчерка пані Тамара Шелар розповідає, що маршрут №382 у бік Лисої Гори курсує о 6:35 та 15:30 у будні дні, крім вівторка і четверга. Є ще «базарний» рейс — о 12:30. Перевезення здійснює «Євротранс Юг», керівник тут Юрій Кулачинський. Формально автобус є. Фактично, якщо не підлаштував життя під графік маршруту, дістатися складно. Тож якщо немає власного автомобіля, складно. Таксі погоджується їхати неохоче і за суми, які для більшості селян виглядають космічними.
Питання, на які роками немає відповіді
- Чому в одній частині маршруту новий асфальт, а в іншій — дороги майже немає?
- Хто відповідає за цей напрямок?
- Чи може вплинути військова адміністрація?
- Чому села за двадцять кілометрів від міста фактично відрізані від базових послуг?
І головне: скільки ще люди мають пристосовуватися замість того, щоб просто мати нормальну дорогу й транспорт? Бо зараз ці двадцять кілометрів — це не про відстань. Вони про якість життя людей, навіть під час війни.
Зробити запити до відповідних органів залишаю за собою. Тож далі буде.
