Напередодні Дня рідної мови я попросила свою племінницю Юлію Шелар розповісти, що для неї означає українська. Я знала, що остаточно вона перейшла на солов’їну після початку великої війни, але не здогадувалася, що її спогади повернуть нас у саме дитинство — до перших книжок, перших пісень, перших слів. Це історія не лише про мову, а й про пам’ять, любов і свідомий внутрішній вибір.
Юлія: «Перше, що треба сказати: я — українка»
Я виросла в україномовному середовищі. Ходила в український дитячий садок, навчалася в українській школі. Мій перший анекдот, який пам’ятаю, був українською. Перші пісні й вірші — теж. Родина по татовій лінії спілкувалася українською, і для мене це звучало природно. Тоді я не думала про мову як про вибір. Вона просто була частиною мого життя.
Трускавець і перша книжка
Особливе місце в моїй пам’яті займають поїздки до Трускавця. П’ять разів у дитинстві я проводила там по три тижні, а для дитини це ціла вічність. Я потрапляла в середовище, де всі — і дорослі, і діти — говорили українською, кожен зі своїм діалектом. Уже за кілька годин ти стаєш частиною цього простору: жартуєш, сумуєш, смієшся — і все це українською. Пам’ятаю, як на книжковому ярмарку біля бювету обрала свою першу після Букваря книжку «Казки, вірші, оповідання». Вона й досі зі мною.
Мультфільми і музика мого дитинства
Я виросла без інтернету, тому багато часу проводила біля телевізора. І з того часу я фанатка українського дубляжу. «Петрик П’яточкін», «Капітошка», «Сімпсони», «КітПес», «Злюки-бобри» — для мене вони звучать тільки українською. Музика кінця 90-х і початку 2000-х стала саундтреком моєї юності: «Океан Ельзи», «ВВ», «Скрябін», «Тартак», «Руслана», Mad Heads, «ТНМК». Ці пісні назавжди в моєму серці.
Київ: перші думки українською
У 2017 році я почала працювати в державній бібліотеці в Києві. Там я вперше постійно заговорила українською — спершу тому, що це була вимога роботи. Але поступово це стало внутрішньою потребою. Я помітила, що почала думати українською. Мені навіть снилися сни цією мовою. Це було відчуття природності.
Одеса: лагідна українізація
У 2021 році я переїхала до Одеси й почала працювати в школі з п’ятирічними дітьми. Це був непростий досвід. Діти запитували: «А ти не вмієш говорити нормальною мовою?» Я не тиснула, просто пояснювала, показувала приклад. І вже за кілька місяців вони почали вільно сприймати українську, дружити й жити нею.
Тоді я зрозуміла, що лагідність і послідовність працюють.
Лютий 2022-го: точка неповернення
Коли я усвідомила: нас бомблять — вагань не було. Мій перехід на українську став остаточним. Я свідомо очистила свої соціальні мережі від усього, що пов’язане з державою-агресором. Для мене це було не лише про мову — це було про позицію.
Мова як відповідальність
Для мене українська — це ідентичність. Це спосіб мислення. Це відповідальність за майбутнє. Минуле не змінити. Але ми відповідаємо за те, яким буде завтра. І свій вибір я зробила.
