Вірі Петрівні за сімдесят, і її життя із початком повномасштабного вторгнення кардинально змінюється. Її рідний син відвозить жінку до «Золотої осені» — будинку, де вона житиме разом із такими ж літніми людьми, підлаштовуючись під тутешні правила та звикаючи до нових сусідів. Серце колишньої вчительки української мови гріє лише одна думка: вона тут ненадовго, лише на кілька місяців, а тоді її знов заберуть до себе… чи не так? Дотепні, щемкі, затишні та болісні історії із життя мешканців «Золотої осені» у романі Олени Пшеничної «Там, де заходить сонце».
Життя після «до побачення»
Віра Петрівна любить книги, онуків і свій дім усім серцем, нехай уже слабким і ненадійним серцем, розбитим втратою коханого чоловіка та війною. Невістка з онуками Віри Петрівни звикають до життя за кордоном, доки син колишньої вчительки, Толік, майже не буває вдома — він волонтер, і мусить щодня розбиратися із тисячею задач. Рідні не можуть ризикувати, залишаючи літню жінку наодинці, тож очевидно потрібні люди, які зможуть бути поруч і попіклуватися про Віру Петрівну. Зрештою, саме так Толік пояснює матері, чому відтепер вона житиме в «Золотій осені», місці затишному, красивому, а проте чужому.
Жінку прозивають Новенькою, принаймні попервах, — у цьому місці практично у всіх є прізвиська. Язва, у якої на кожне слово знайдеться десять саркастичних зауважень, вважає Віру Петрівну наївною. Камбала, колишній шахтар, зачіпає вчительку без причини — він загалом любить погарчати, головне знати міру, щоби директорка не позбавила цигарок. Про місцевих — добрих і не надто — їй розповідає балакуча сусідка, яка заповнює собою весь простір, і все ж окрім балачок знаходить час і поспівчувати новій знайомій. Смішки, хмикання і співчуття викликає одна і та сама фраза Віри Петрівни: «Я тут ненадовго», бо ж усі мешканці «Золотої осені» знають: нікого звідси не забирають, хіба що у морг. Серце Віри Петрівни — деренчливе, зношене. А все ж у кожній із чотирьох камер там живе любов до близьких і віра в те, що вони по неї повернуться.
Ця історія гнітюча, і однозначно не підійде людям, які наразі намагаються уникати тем про війну, бо вона тут зусібіч: у загиблих дітях і згорьованих батьках, у зруйнованих домівках і вимушених переселеннях, вона звучить оглушливими вибухами та монотонним гудінням генераторів. У цій книзі війна не закінчується, вона триває — але ця історія попри все лишається обнадійливою, милосердною й доброю. «Там, де заходить сонце» все ж спонукає вірити в краще, бо ж ми живі, доки віримо.
Олена ПшеничнаФото: Держмистецтв
Про авторку: Олена Пшенична — українська письменниця, журналістка, громадська діячка, сценаристка та лавреатка літературної премії імені Олеся Гончара.
