Мандрівка тривалістю в один день може вмістити купу вражень, особливо якщо поєднати справи та мрії. Про поїзди, борщ та одеських котиків, а також про те, яке на вигляд і дотик море у січні: читайте блог журналістки на Гард.City.
Поїзди, котики, борщ, ПоштаНавпроти та зимове Море
Взагалі-то, до Міста біля Моря нас покликали справи, проте з поїздкою щось ніяк не складалося: то робота, то навчання, то погода. Аж ось взяло і склалося: чи то раптом зорі стали як треба, чи просто час настав, — але сніги та холоди трохи відступили, звідки не взялися у розкладі зручні поїзди, такі, що поїхати та повернутися за один день можна, не потрапляючи в комендантську годину, — а отже, квитки були куплені, і зимовим світанком подорож почалася. Побачивши в синіх ранкових сутніках засніжені дерева, ще раз порадувалися, що обрали для поїздки потяг, а не маршрутку. Звісно, маршруткою швидше. Але поїздом можна поїхати навіть, коли дороги замело, а до того ж, це удвічі дешевше. І зрештою, я просто люблю поїзди.
Міжміські дальні поїзди Укрзалізниці зараз теплі та комфортні, у вагонах навіть жарко. Можна із задоволенням милуватися пейзажами, що пропливають чи пролітають за вікнами. А краєвиди того дня були дійсно файні, начебто з ілюстрацій до книги із зимовими казками. Сніжний хмарний світанок змінився сонячним ранком, а далі — яскравою дниною із синім небом та снігом, який мерехтить на сонці, наче цукор-рафінад, який дає провідник до смачного чаю.
Час промайнув непомітно, у чому допомогли цікаві ігри, що в них можна грати в дорозі, про це є окрема стаття, ось вона:
Незчулися, як потяг прибув на перон, пасажири поквапилися надвір, і ось нас зустрічає Одеса!
Часу було не те, щоб обмаль: між поїздами сюди й назад мали чотири години, проте треба було встигнути відвідати пару локацій у різних кутках. А ще ж хотілося побувати в одеській кав'ярні, привезти із собою смачної тамтешньої випічки, а найголовніше — побачити, яке ж воно: море взимку. А якщо поталанить, то не тільки побачити, але й помацати. Така мрія була в мене вже давно. Раніше, до війни та ковіду, ми з родиною щоліта їздили в Одеську область та купалися досхочу в теплому морі. І завжди було цікаво: а яке ж воно, зимове море? Та вже кілька років не можна було побачити моря навіть влітку.
Пригощаємо одеську кицю
Хоча ми поспішали у справах, це не завадило трішки пригальмувати, щоб нагодувати одеську кицю сосискою, яка залишилася із сніданку в поїзді. Киця була задоволена. Встигнувши в усі необхідні локації, ми також бажали щось перехопити, і навіть мали заздалегідь підготований план: поки їхали в поїзді, вивчили гугл-мапи на предмет місць неподалік, де можна смачно поїсти не за всі гроші світу. Таке місце знайшлося: назва кафе «Поштанавпроти», незвичайна та із суто одеським колоритом, миттєво привертала увагу.
Що замовляють голодні мандрівники, коли хочуть смачно та поживно поїсти? Звісно, борщ! І борщ тут виявився дуже смачним: можна замовити велику порцію чи половинку, відповідно до свого апетиту. А до борщу дають ще й сметанку, хліб двох видів та смачну намазку із сала з часником.
Борщ у кафе дуже смачний!
Кафе у напівпідвальчику виявилося атмосферним та приємним місцем. Після обіду з'явилося натхнення рушати далі.
Їхати на вокзал було ще рано: до поїзда півтори години. До найближчого пляжу — сорок хвилин пішки. Міським транспортом трохи швидше: 30 хвилин. А потім іще ж назад. Встигнемо чи краще не ризикувати, щоб не спізнитися на потяг? «Бери таксі і їдь», — подумала я і дослухалася поради. Адже мрія варта того, щоб витратити скількись коштів заради того, щоб добратися до неї. І ось вже веселий одеський водій везе нас на пляж. «Купатися?» — уточнює. Сміється. Розповідає, що його брат таки купається увесь рік. Ми кажемо, що не такі екстремали, нам би просто помилуватися і спробувати воду.
Де мчимо, де тихенько їдемо одеськими вулицями. Бачимо старовинні будівлі, колоритні підворіття — входи у знамениті одеські дворики. Бачимо Преображенський собор, той самий, що в нього улітку 2023-го влучила російська ракета. Одна зі стін, яку видно з вулиці, зруйнована. Повертаємо, їдемо далі, бачимо графіті: синьо-жовтий одеський котик, невловимо схожий на Головнокомандувача, каже:«Бути добру!» Їдемо швидко, не встигаю сфотографувати з вікна. Бачимо крамниці, салони, кав'ярні. Бачимо, як це не прикро, чимало вивісок російською. Досі. У місті, яке чи не щоночі обстрілює росія. У місті, де на власні очі бачили зруйнований росією храм — досі є написи ворожою мовою. Це якось не вкладається в голові, особливо після поїздки у Франківськ, де вивісок російською днем із вогнем не відшукаєш. На цьому прикладі дуже ясно видно, який вплив справила і досі, як не прикро, справляє російська колонізація півдня України. І ще ясніше розумієш, навіщо нам потрібна деколонізація, дерусифікація, прибирання усього, що пов'язане з імперським минулим.
Але також бачимо багато українських прапорів. Дуже багато: встановлені на стінах будинків, намальовані на мурах і воротах. І це радує.
Та їдемо далі, і от вже вдалині вулиці видніється море! Ще трошки, і ми виходимо на берег: пляж уже не той піщаний, яким я його пам'ятаю з часів 2000-х. Тепер тут набережна і пірси, об які вперто буцають хвилі. Набігають, котяться, вдаряються об берег, розлітаються бризками. Над морем із криками кружляють чайки: хтось підкидає в повітря шматочки хліба для них.
Одеський пляж
Це прекрасне видовище: вечірне море, сіро-блакитні хвилі, вечорове небо і хмари чайок, що вирують над берегом та хвилями.
А деякі птахи посідали на хвилі та погойдуються на воді, мов поплавці.
Чайки
Побачити зимове море. Мрія здійснилася! Але ж хочеться іще й торкнутися. Яка вона, вода, дуже холодна? Цікаво! І от авторка статті зважилася швиденько спуститися до води бетонними сходами. Швиденько, тому що раз у раз набігають немаленькі хвилі, які сягають половини тих сходів. Тож треба прорахувати, коли буде пауза між хвилями, і встигнути зробити задумане за ці декілька десятків секунд. Обережно спускаюся, бо сходи мокрі, не хотілося б послизнутися чи намочити ноги, січень все ж таки надворі. Присідаю, опускаю руку у воду. Прохолодна! Вітаю, море! А тепер, мабуть, час бігти нагору. І вчасно: щойно розвернулася, як іззаду накотила чергова хвиля. Тікати від моря було дуже весело, але воно таки наздогнало і... теж торкнулося відчайдушної мандрівниці своєю хвилею. А саме: трошки намочило ногу:) Наступна хвиля могла б намочити цілком усе: від шапки, куртки і до взуття. Але мандрівниця вже була поза досяжністю грайливого зимового моря.
Зимове море
Назад на вокзал ми йшли пішки, і так швидко, що гарненько зігрілися, і навіть нозі у мокрій шкарпетці не було холодно. А із собою в рюкзаку у мене завжди є пара запасних шкарпеток (звідтоді, як під час зимової велоподорожі промочила ноги в річці та потім їхала 20 км додому, але то інша історія). Так що пригода завершилася вдало, а головне, тепер маю чудові спогади. Адже просто подивитися на море здалеку та ось так поспілкуватися із ним — це зовсім різні враження!
Дорогою бачимо ще й таких одеських котиків.
Вечоріє. Вулицями пробігають одеські трамваї.
Одеський Трамвай
А ось і вокзал, і ще є 20 хвилин до поїзда. Ми встигли. Незабаром сидітимемо у теплому вагоні, питимемо гарячу каву та запашний зелений чай, і під легеньке погойдування згадуватимемо нашу сьогоднішню мандрівку. А потім десь трошки після десятої вечора поїзд прибуде у наше Місто, і провідниця казатиме про той Тризуб, що встановлений на площі Визволення: «Цей Тризуб — мій улюблений. Завжди милуюся ним, коли поїзд проходить тут!» Чути це дуже приємно. Як і повернутися додому після мандрівки.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
