Помітила за собою: останнім часом стала зустрічатися з тими, хто мені близький духом, хто рідний за поглядами, хто щирий і відвертий. Як у випадку з Наталкою Асауляк. Я давно її знаю, так давно, що довелося встановлювати хронологію нашого знайомства. Давно спостерігаю за її творчістю, рукоділлям. А ще захоплююся її наполегливістю, самостійністю, неординарністю та волелюбством.
Ліричний відступ від авторки
Останнім часом матеріали сприймаю крізь особисту призму. Напевне, втомилася просто констатувати факти і не висловлювати своє ставлення. Хоча можете й закинути — це непрофесійно та не за журналістськими стандартами. Знаю, але поки такий період у моїй творчій діяльності. І думаю, що маю на це право. Бо кожен сюжет, кожен репортаж чи будь-який матеріал сприймаю, як власний досвід, власну історію, де я не просто споглядачка, а дійова особа, у якої своя роль. І так хочеться ділитися своїм: десь наболілим, десь життєвим, десь порадами і зауваженнями. Я ні в якому разі не претендую на чийсь простір, на чиюсь думку, я йду за собою і за своїми почуттями. Знаєте, це про те, коли ти чуєш себе, ідеш своїми стежками, знаходиш свій шлях, але при цьому далеко не відходиш від інших. Вони ось поруч, ти з ними паралельно: слідкуєш за їхнім творчим життям, обмінюєшся досвідом, з декотрими — енергією. Помітила за собою: останнім часом стала зустрічатися з тими, хто мені близький духом, хто рідний за поглядами, хто щирий і відвертий. Як у випадку з Наталкою Асауляк. Я давно її знаю, так давно, що довелося встановлювати хронологію нашого знайомства. Давно спостерігаю за її творчістю, рукоділлям, замовляю у неї гердани. А ще захоплююся її наполегливістю, самостійністю, неординарністю та волелюбством. Цього разу про зустріч домовлялися кілька разів. Нарешті таки зустрілися. Холодного осіннього дня, коли дощ і злива, коли погода не балує, а ми зуміли дістатися у затишне місце. А там за філіжанкою кави потекли спогади, розмови, мрії та плани.
Почну з того, чого ніколи не питала у Наталки: яка у неї освіта. Знала її, як прекрасну танцівницю, рукодільницю, людину з власними поглядами на життя: дещо закриту і водночас відкриту. Але якось і в голову не приходило, що вона не має дипломів саме в цих напрямках. То хто ж вона — таємнича і загадкова, горда і іноді неприступна, мила і водночас непохитна Наталка Асауляк. Які має захоплення і вподобання? Про що мріє, як іде до своєї цілі і як змінила її війна? Знайомтеся ближче.
Наталка Асауляк
«До певного моменту я думала, що всі жінки в цьому житті мають шити, вишивати і в’язати»
Сама Наталя із первомайського сонячного Богополю. Тут зростала, тут закінчила місцеву сімнадцяту школу, а коли став вибір: куди далі, то мама наполягла на навчанні у Первомайську. На той час вибір був невеликим: медичний та технічний вузи. Ось і обрала Наталка собі технічний навчальний заклад, бо ж, хоч і мала поглиблені знання з біології, та медиком себе не бачила (дуже важко сприймає чужий біль). Тож і опинилася у технічному вузі, у групі, де навчалися самі дівчата. Хоча до жіночих колективів із дитинства ставлення, як би так м'яко сказати, не дуже. Втім, таки довелося стартувати саме звідти у доросле життя. Сьогодні про це не шкодує, адже саме технікум дав поштовх до нинішнього захоплення і справи її майбутнього. Тож за фахом моя героїня — технарка за освітою і за плечима має Первомайський політехнічний коледж.
З дитинства у родині Наталки всі шили, в’язали, вишивали. І довгий час дівчина думала, що всі дівчата та жінки мають уміти займатися рукоділлям.
«Я, в принципі, з дитинства шила. У мене в родині всі шили: мама, бабця, тітка була професійним модельєром, — згадує моя співрозмовниця. — Для мене це було життям і до певного моменту я взагалі думала, що всі жінки в цьому житті мають шити, вишивати і в’язати. Це для мене було нормальним і було відкриттям, якщо не уміли цього робити! Тож моє захоплення герданами невипадкове. Воно має родинне підгрунтя. Придбала два навчальні курси, зараз мрію про третій. Мені не вистачає точної технічної бази. І знаєте що, зараз мрію про відшиття нижньої білизни та корсетів. А там є такі технічні нюанси, де краще купити чужий досвід і не набивати власні шишки. І зараз мені технічна освіта дуже допомагає, бо це конструювання, моделювання, розрахунки побудови викрійки. База, власне, та сама, просто це не металічна конструкція, а конструкція, яку тобі доведеться надіти на тіло».
До речі, в технікумі Наталя заробила свої перші гроші: писала курсові, контрольні, виконувала завдання з креслення (бо дуже любила цей предмет), а паралельно дівчина танцювала. Ще в садочку мама її водила на балет, потім були народні танці, тоді аеробіка, бальні групи. А ось уже коли подорослішала, пішла в танцювальний колектив «Карнавал». Напевне, всі місцеві пам'ятають успішні виступити колективу, його неординарну Марину Базик. Ось там і зросла Наталка у хореографічному напрямку. Тоді була Турція — перші спроби міжнародної сцени. За словами Наталі, це колосальний досвід, який дав можливість утвердитися у своїх бажаннях і цілях. Далі москва, Єгипет. Втім, коли відчула, що перестала розвиватися, перервала контракт і поїхала в нікуди. «Я так у всьому, — щиро зізнається Наталя, — якщо я вичерпую себе, не бачу розвитку, тоді починаю шукати новий шлях».
Повернулася додому, запропонували очолити той же колектив «Карнавал». Взялася за нову справу з ентузіазмом та величезним бажанням. За півроку створить програму, поверне в колектив танцівниць: Аню Костюкову, Таню Карякіну, Тоню Рингач — і підтвердить звання Народного! А далі постане питання про диплом хореографа. Наталя, яка не бачила себе у майбутньому у цій професії, внутрішньо протестувала. «Мені це не потрібно. Я взагалі вважаю, що хореографія — це має бути хобі. Це важкий труд, це безкінечні тренування, це травматизм. Та і чому я маю присвячувати своє життя тому, що не вважаю для себе необхідністю».
Вона вишуковувала всередині себе ту гармонію, до якої прагнула. Тому, чесно здавши документи до інституту, так же чесно не поїхала складати іспити. І тоді керівництво управління культури звільняє танцівницю, а через три роки знову запропонує повернутися.
«Якщо закінчуються ідеї, я іду в нікуди»
«Я перегоріла. Мені вже було нецікаво. Я подумала, що двічі в одну ріку не входять. Поки я горю — я роблю. Якщо закінчилися ідеї, я іду. Я не можу себе силувати. Поки були ідеї, це класно. І це нечесно — займати чиєсь місце. Нехай краще прийде людина, якій цікавіше за мене, яка принесе більше користі».
А сама уже приглядалася до вишивки. Її настільки захопила нова справа, що відірватися від цього було важко. Першу роботу зробила для подружки, подарувавши їй вишивку на день народження. А далі вишивала запоєм, та коли закінчилися ідеї — спинилася. Ішов 2013 рік — найважчий у її житті. Цього року втратила все: батька, матір, роботу і сама злягла. Як вижила тоді — і не пам'ятає. Жила — не жила, чим годувалася — один Бог знає. І лише влітку 2014-го почала відновлюватися і помічати, що життя продовжується.
Переосмислила, зробила висновки, що було не так — і пішла далі. Влаштувалася на роботу, отримала навички роботи на комп’ютері і — почали народжуватися нові ідеї. Замріялася над конструюванням та моделюванням жіночої нижньої білизни. Почала потихеньку втілювати в життя: зайняла гроші, купила машинку, пішла з роботи і тут — ковід.
Все рухнуло: система, плани. І знову треба було чимось займатися. Ось тоді і стала реалізовувати ідею з герданами.
«Сиджу дома, з роботи пішла і чітко пам'ятаю, що було два моменти: хочу прикраси гіпоалергенні та бісер. Знайшла гердани, розібралася зі схемами, що потрібно, які матеріали, хто це робить. Замовила станок. Власне, сама його й зробила. Шпильки, барашки, шайби. Попросила, правда, знайомого і він мені допоміг. Розібралася, які нитки і куди. Рукодільниці — ми такі! Купила чотири бобіни поліарту, там по п'ять тисяч метрів. Ця нитка під усе: під гердани, під пошив сумок, під шкіру. Бісер є, станок зробила. Спробувала перший гердан — наче непогано. І так пішло-поїхало. Потім побачила, що гердан робиться по схемах. Тепер почала і свої схеми вигадувати. А паралельно все ж хочу нижню білизну. І тут мій друг пропонує мені допомогу».
Та усі плани обриває війна.
«Ми всі з цієї війни уже не повернемося такими, як ми були»
«Війна. Війна — це взагалі особлива тема. Всіх по-різному вона накрила. Творчі дівчата повністю занурилися у рукоділля. Хтось із моєї групи, де ми спілкуємося, сказав: «Ми всі з цієї війни уже не повернемося такими, як ми були». Я шукала порятунок і з головою теж занурилася у творчість. Якби не рукоділля, я би з розуму зійшла. У мене до війни півтора року лежав бісер і я не могла приступити до нього. З війною я його почала робити. Не пам'ятаю, як це було, не пам'ятаю, як жила. Тільки згодом, через три місяці ожила. Допоміг мені друг, який вирвав із заціпеніння і повернув мене до мрії. Він мені допоміг невеличкими інвестиціями. Я купила курси, зараз працюю з цими моделями. Ще трохи роблю гердани, але потихеньку відходжу. Мені потрібно заробляти, а це не заробіток».
«Мрію про бізнес і вірю, що долю людина обирає собі сама»
Тепер Наталя мріє запустити бізнес по виготовленню жіночої білизни. Навчається у майстрів, причому принципово в українських, оволодіває новим мистецтвом. Каже, з руцькими справи мати не хоче. Та і взагалі відношення до недонації категоричне.
«Я завжди була категоричною по життю, а тут — так зовсім. У мене з війною включилася генетика. Моє прізвище Асауляк. Колись тато мені розповідав, що ми козацького роду. Тож, в мені тече кров козаків — бунтарів. З війною це дуже проявилося. В мені включилося бунтарство, чисто козацький дух. Я і раніше була патріоткою, а тепер я націоналістка. Я терпіти не можу, коли хтось лізе на мою територію. Поважайте мене, мій простір. Тому мої висловлювання стали міцнішими, за що, власне, фейсбук мене банить час від часу.
Мені цікаво у наших майстринь навчатися. Знаєте, у рукоділлі важлива душа, технологія — це одне, а відчуття твоє ніхто не замінить. Всі відкриття робляться неочікувано. А ще важливо бути самим собою. І я намагаюся слідувати цим принципам».
— У вищі сили віриш?
— Я сприймаю це, як мапу. Перед тобою мапа місцевості. Ти в точці А, а тобі треба в точку Б. Шляхів кілька. Можеш повернути вправо чи вліво, а там може бути болото. Ти можеш там загинути. Але ти можеш піти іншою дорогою. У тебе все це є. Я не вірю, коли ворожать на карти. Бо ворожка тобі дає лише один шлях, а ти сам можеш піти різними. Я в долю вірю ось так. Вибирати варіант тобі самій треба. Ти сама собою керуєш. І вибір завжди за тобою лишається.
— Звертаєшся ти до психолога?
— Я люблю робити все сама. Якщо я бачу щось, що мені цікаво дізнатися, я завжди знайду шлях, як дізнатися про ті цікавинки. Коли померли мої батьки, мені було цікаво дізнатися, а чому власне так сталося, що було не так, чому я зараз «розгрібаю». Тоді мені допоміг Свіяш. Мені зайшло. В плані психології мені цікаво самій розібратися. Чому? Тому що я сама важко розбираюся в собі, а як я можу довірити чужій людини? Я їх чую, слухаю, але зі своїми проблемами розбираюся сама».
— Тобто, у людини достатньо сил, щоб вирішити якісь проблеми самостійно і їй допомога не потрібна?
— Ні, допомога потрібна. Ти можеш попросити допомоги і отримати відповідь, але робити ти мусиш все сама. От часто говорять: ось ти мені порадив, а у мене не вийшло, то це ти винен в цьому. Ні, це твоє рішення! А ще скажу: думки матеріальні, і з ними треба обережніше. Я практикую іноді, ставлю питання, коли працюю над проблемою, і відповідь можу отримати в найнеочікуваніший момент. Ти сам обираєш, під чим тоді підписуватися: чи нюхати квітки, чи дихати смородом.
Ми ще довго говорили з Наталкою про життя, розповідали про окремі моменти, знаходили спільних знайомих і нам було комфортно удвох. І я піймала себе на думці: нам добре тоді, коли ми на одній хвилі, коли ми різні, але однакові у підходах до життя, коли маємо спільні життєві цінності і з повагою до інших. А ще важливо зустрічатися, говорити одне з одним, чути одне одного, мріяти і досягати цілі. Життя таке швидкоплинне! Не витрачайте його на дріб’язкове, неважливе для вас! Цінуйте час! Мрійте про Перемогу, про бізнес в Україні, про успіх! І все неодмінно буде!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
