На 12-й день повномасштабної війни Леся Жужома виїхала з Харкова з трирічною донькою. Рік прожила в Німеччині, чотири рази змінювала житло, а потім повернулася в Україну. Тепер живе у Первомайську, виховує доньку, грає в театрі, вивчає військову психологію і не боїться говорити про те, що її обурює. Каже: якщо кожен вирішить, що від нього нічого не залежить, змін точно не буде.
Війна забрала у неї звичне відчуття безпеки
Ще кілька років тому Леся Жужома, як і тисячі інших українців, просто жила своїм життям. Працювала за фахом, виховувала маленьку доньку, будувала плани на майбутнє. У Харкові було звичне життя: дитячий садок, робота, побут, зустрічі, мрії про те, що буде завтра.
У Харокві до повномасштабного вторгненняФото: З особистого архіву Лесі Жужоми
Вона не думала, що одного ранку доведеться поспіхом збирати дитину, слухати вибухи й вирішувати не те, куди поїхати у відпустку, а як вивезти трирічну доньку з міста, яке атакують російські війська.
Війна змінила її плани. На 12-й день повномасштабного вторгнення Леся виїхала з Харкова. Потім був евакуаційний потяг до Львова, автобус до Кракова, Німеччина, рік життя в чужій країні й чотири переїзди. А потім — рішення повернутися.
Сьогодні Леся Жужома живе у Первомайську. Її донька ходить до школи й театру, сама Леся повертається до професії психологині та вивчає військову психологію. І водночас не хоче залишатися осторонь того, що відбувається в країні. Бо війна забрала у неї звичне відчуття безпеки, але не забрала бажання самій визначати, у якій країні жити їй та її дитині.
«Я зібрала дитину в садочок — і дізналася, що почалася війна»
24 лютого 2022 року Леся прокинулася, не чувши вибухів. Ранок починався як завжди: будильник, дитина, дитячий садок.
— Я встала, як завжди, за будильником, зібрала дитину в садочок. Ми вже майже вийшли з квартири, і тут я вмикаю Wi-Fi — а інтернету немає по всьому місту.
Потім з’явився мобільний зв’язок. Разом із ним — десятки повідомлень.
— У чаті садочка написали, що почалася війна, що в Харкові вже відбуваються військові дії, дітей у садочок ніхто не веде, всі сидять удома.
Леся з дитиною в Харкові до повномасштабного вторгненняФото: З особистого архіву Лесі Жужоми
Лізі тоді було три роки. Вона ще нічого не розуміла. А Леся, її мама, плакала і складала речі, не знаючи, куди їхати. Спочатку залишилися. Адже тоді багато хто ще вірив, що війна триватиме дні, максимум кілька тижнів. А Харків тим часом уже жив зовсім іншою реальністю.
— Я чула автоматні черги, вибухи, прильоти. Читала новини, що танки вже заїхали в Харків і рухаються районами. А наступним за тим районом був наш.
Потім зникли продукти, з’явилися величезні черги.
— Чоловік пішов у магазин і простояв у черзі три години. А коли зайшов усередину, був шокований — практично нічого вже не залишилося.
Але найбільше Леся запам’ятала інше: звичайний похід за продуктами міг стати смертельним.
— Ти просто стоїш у черзі за продуктами та питною водою — і туди прилітає російська авіабомба. Багато загиблих, поранених. І ти розумієш, що навіть черга в магазин може стати смертельно небезпечною.
Першу ніч родина намагалася провести в укритті. Та звичайний підвал швидко показав, наскільки непридатними можуть бути такі «укриття».
— Там було стільки людей, що не було чим дихати, не було де лягти. Нормальної вентиляції теж не було. Тому зрештою ми залишалися у квартирі.
А ночами Леся слухала літаки.
— Ти лежиш і думаєш: зараз він скине бомбу десь тут, у дворі буде вибух, повилітають вікна. І просто чекаєш.
На 12-й день вона вирішила: треба їхати.
Евакуація: Харків — Львів — Краків — Німеччина
Леся забрала доньку і сіла в евакуаційний потяг.
— Людей було стільки, що навіть до туалету важко було дістатися. Ми їхали довше, ніж мали, бо постійно зупинялися.
Коли потяг проїжджав Київ, у вагонах вимкнули світло.
— Нам сказали, що проїжджаємо Київ, тому треба зберігати тишу. І ти їдеш на повній швидкості й не знаєш, чого чекати. Думаєш: «А раптом зараз і в нас прилетить?»
Дорога завершилася спочатку у Львові, потім у Кракові, а звідти Леся з донькою поїхала до Німеччини. Там почався інший, не менш складний період.
Рік у Німеччині і рішення повернутися
Леся знає німецьку мову, має знайомих у Баварії. Але в Німеччині на неї не чекало готове життя. За рік вони чотири рази змінили місце проживання: жили в німецькій родині, у двох різних готелях, а потім у квартирі, де в кожній кімнаті мешкала окрема українська сім’я.
Леся від початку не планувала залишатися в Німеччині назавжди. Та війна затягувалася.
— Я вже думала: або треба справді інтегруватися в Німеччині, влаштовуватися на роботу, віддавати дитину в садочок і будувати там життя, або повертатися в Україну, як я планувала спочатку.
Коли родині знову запропонували шукати нове тимчасове житло, Леся ухвалила рішення.
— Я вирішила: не буду шукати ще одну квартиру. Просто повернуся в Україну з дитиною.
Навесні 2023 року вони приїхали до Первомайська.
Первомайськ: нове місто і нове життя
Спочатку Первoмайськ став для Лесі просто безпечним місцем. Згодом — містом, у якому почалося нове життя. Її доньці Лізі зараз вісім років. Вона закінчила перший клас, ходить на малювання, грає у театрі.
— Тут дитині набагато краще. Є школа, гуртки, є куди ходити. Ліза бере участь у виставах.
До театру долучилася й сама Леся.
— Була вистава «Принц і Чудовисько», там я грала няню. Потім була вистава до Дня Святого Миколая.
Вистава у Первомайську, грудень 2024Фото: Архів Гард.City
За фахом Леся психологиня. Тепер вона хоче повернутися до професії та вже навчається на курсах підвищення кваліфікації.
— Я хочу вивчити військову психологію і працювати з людьми, які повернулися із зони бойових дій або з полону.
Водночас знайти роботу за фахом у Первомайську, каже Леся, непросто. Але для неї самореалізація — не лише про заробіток.
— Важливо відчувати, що ти можеш бути корисною.
Та сама логіка працює для Лесі і в громадському житті: якщо бачиш проблему, то не варто робити вигляд, що її немає.
«Я хочу, щоб моя донька жила в Україні»
Леся називає себе людиною, якій складно залишатися осторонь несправедливості. Ще до війни вона сортувала сміття в Харкові. У Німеччині продовжила це робити, навіть коли інші мешканці не поспішали.
— Якщо від мене щось залежить — я це зроблю. Я хочу, щоб якомога менше пластику лежало на смітниках і якомога більше йшло на переробку.
Це саме ставлення вона переносить і на життя в суспільстві.
У 2019 році Леся підтримувала Володимира Зеленського. Каже, вірила, що він зможе хоча б зменшити корупцію. Тепер вона значно критичніша до влади. Її обурюють кадрові рішення, корупційні скандали і те, що вона сприймає як дедалі більшу відстань між владою та суспільством.
— Що далі, то більше я бачу несправедливості. Бачу, наскільки просто ігнорують людей.
Саме тому Леся була серед учасників мирних протестів у Києві.
— Людей уже просто дістало все, що відбувається в країні. І це не тільки питання конкретного міністерства. Це багато питань до влади загалом.
Вона не вважає, що люди виходять на вулицю заради конфлікту.
— Люди хочуть хоча б просто отримати відповіді на свої запитання. Щоб президент вийшов або хоча б звернувся до людей через журналістів, пояснив, що відбувається і який у нього план.
На акції була символічна інсталяція — картонна шина з картонним вогнем.
— Вогонь був картонний. Бо ми не маємо права зараз, під час війни, робити такі радикальні дії, як у 2014 році. Поки що наш протест — із картонним вогнем, але Україна горить.
«Від людей залежить»: право не мовчати
Що може зробити звичайна людина у невеликому місті? Леся відверто каже — не мовчати.
— Потрібно писати петиції, звертатися, говорити про проблеми, домагатися розголосу. Коли люди кажуть: «Від нас нічого не залежить», — це неправда.
Вона говорить, що багато хто обирає іншу стратегію — не втручатися, жити своїм життям і чекати, поки хтось інший вирішить проблеми.
— Це така стратегія пристосуванства. Такі люди пристосуються в будь-якому випадку, але мені це не підходить. У мене є певні прагнення до того, як я хочу жити і в якій країні хочу жити. Я не хочу просто спостерігати. Я хочу, наскільки це можливо, брати ситуацію у свої руки.
Фото: З особистого архіву Лесі Жужоми
«Мовчання — теж позиція»
Наприкінці розмови Леся повернулася до того, що особливо її зачепило під час протестів, — до людей, які просто проходили повз.
— Мені дуже неприємно, коли люди роблять вигляд, що нічого не відбувається. Особливо під час мітингів, коли просто проходять повз. Бо навіть бездіяльність — це теж позиція.
Вона не приймає аргументів на кшталт: «Я за цього президента не голосував», «Я на мітинги не ходив», «Я цього не підтримував».
— Якщо ти не хочеш бачити, що відбувається, — це теж твій вибір. І наслідки цього вибору все одно стосуються тебе.
Леся вже одного разу втекла від війни, щоб урятувати дитину. Але вдруге тікати, тепер уже від відповідальності за країну, в якій хоче жити, вона не збирається.
Післямова
Ця розмова залишила після себе багато думок. Леся на перший погляд ще зовсім юна, але за її відкритістю — чітка позиція, багато роздумів і просте бажання бачити Україну країною, у якій хочеться жити, ростити дітей і планувати майбутнє.
Ми слухали одна одну і добре розуміли, про що говоримо. Бо говорили про те, що болить і не дозволяє залишатися осторонь.
Звісно, не кожен має виходити на площу чи ставати активістом. Але кожен може не відвертатися від того, що відбувається, говорити про те, що його турбує, і робити те, що залежить саме від нього. Бо громадянська позиція — це не лише вишиванка, прапор чи правильні слова. Це ще й просте не пройти повз.
А Україна — це люди, які тут живуть. І від кожного з нас залежить, якою вона буде далі.
