У часи найбільших потрясінь ми потребуємо «своїх» людей. Те, що у 2018 році починалося як творчий проєкт майстрині Жанни Семененко-Руських із вишивки оберегових сорочок, за роки війни переросло у дещо значно більше — у соціальну екосистему. Тут не лише відроджують забуті вишивальні техніки Миколаївщини, але й допомагають одна одній «зібрати себе докупи», коли навколишній контекст збиває з ніг.
Тут можна помилятися
Історія однієї з членкинь творчого об'єднання арт-фольк «Орличанка» Оксани Шмирко — не лише про вишивку, а про складний, але щирий шлях повернення до свого коріння. Народившись у Казахстані в родині військовослужбовця, Оксана все життя послуговувалася російською. Навіть роки, які вона школяркою прожила у Львівській області, не змінили це.
Проте початок повномасштабного вторгнення став для неї точкою неповернення: жінка прийняла тверде рішення повністю перейти на українську.
Найскладнішим у мовному переході часто є навіть не брак словникового запасу, а психологічний бар’єр. Особливо складно доводиться тим, у кого оточення продовжує розмовляти російською. Проте у творчому об’єднанні «Орличанка» Оксана знайшла те, чого так бракує у великому світі — право на помилку.
«Мене підтримали Жанна Семенівна та дівчата. Всі кажуть мені: «Не мучайся, якщо важко — перейди на російську». Але мені не хочеться. Коли я поспішаю, російські слова ще виринають у пам’яті, але коли говорю повільно — все вдається. Головне, що мене тут не підганяють і не виправляють з докором», — ділиться майстриня.
Історію майстрині цілком можна вважати ілюстрацією того, як безпечний простір здатен змінювати людину. Це ідеальна модель соціальної інтеграції. У громаді не висувають ультиматумів, не цькують за помилку, натомість створюють безпечне середовище, де різний життєвий досвід кожного учасника приймається з повагою.
Відчуття безпеки та прийняття дозволило Оксані не лише заговорити українською, а й здійснити справжній творчий прорив. Долучившись до спільноти після проєкту «І на тім рушникові», вона за короткий час змогла опанувати складні техніки вишивки, власноруч вишити та зібрати свою першу сорочку та трансформувати своє давнє хобі — роботу з бісером.
На Оксані Шмирко власноруч вишита та зібрана сорочка, яку довершує авторське намисто
Завдяки наставництву Жанни Семенівни, прикраси Оксани набули автентичного українського змісту. Тепер її силянки, коралі та баламути є невід’ємною частиною образів місцевих майстринь та мають попит на фестивалях по всій країні.
Приклад Оксани Шмирко доводить: коли спільнота дає простір для зростання і право на помилку, людина здатна на дивовижні перетворення — і в мові, і в творчості.
Історія
Все почалося з унікального для країни вишивального проєкту «Сорочку мати вишила мені», який стартував у 2018 році. Протягом 9 місяців 18 учасниць проєкту вишили 23 оберегові сорочки для своїх рідних.
Після стартував «І на тім рушникові» в рамках якого 14 шкільних команд (а це 80 людей) вишили 14 оберегових рушники і передали їх школам міста.
«Після завершення проєкту «І на тім рушникові» жінки, які брали в ньому участь, запитали мене: «І на цьому все?» Бо ж паралельно зі створенням шкільного рушника більшість з них вже вишивала сорочки-обереги для дітей, чоловіків, інших членів родини. І заняття наші продовжилися у форматі майстер-класів», — ділиться спогадами Жанна Семенівна.
Спільнота не припиняла роботу навіть під час епідемії коронавірусу. Якраз тривав рушниковий проєкт і задля безпеки кожна майстриня працювала над своїм фрагментом у себе вдома.
«Так ми й прийшли до ідеї переформатування. Відтепер ми творче об'єднання арт-фольк «Орличанка» на честь основоположного для нашого міста поселення Орлик. Зараз у наших лавах понад півсотні майстринь. Більшість із них працюють індивідуально, але час від часу приходять на творчі консультації, звіряючи власні ідеї з традиційними правилами поєднання та застосування вишивальних технік, створення композицій», — розповідає пані Жанна.
Жанна Семененко-Руських — очільниця творчого об'єднання арт-фольк «Орличанка»
«З перших днів учасники проєктів розуміли, що наша спільнота — це не гурток «умілі руки», бо вишивання — це не прикраса кофтини чи спіднички, а вміле поєднання оберегових символів та знаків при створенні композицій», — розповідає експертка Жанна Семененко-Руських.
На думку соціологів, спільноти, подібні до «Орличанки», відіграють велику роль у перетворенні «сукупності мешканців» на «громаду».
«Для того, щоб люди взаємодіяли, потрібна спільна діяльність — чи то за інтересами, чи то за потребами або зовнішніми викликами. Війна засвідчила появу і поширення нових форм соціальної активності українців, що обʼєднуються заради допомоги фронту, для посилення стійкості своїх громад чи просто для спілкування в умовах, коли багато хто покинув свої домівки. Тому у цей час зростає роль соціальних просторів, де люди можуть зустрітись і мати можливості для спілкування», — розповідає Олександра Дейнеко, кандидатка соціологічних наук, доцентка ХНУ імені В.Н. Каразіна.
Відродження вишивки Миколаївщини
Низка історичних подій стала причиною майже повної втрати регіональних вишивальних традицій: з одного боку люди опинились в умовах тотального страху, коли за хустинку з вишитим елементом можна було отримати клеймо «націоналіста»; з іншого — влада намагалась всіляко розрідити українство представниками інших народів, створити одну безлику масу з представників «радянського народу».
«А голодомор. Люди знали ціну вишитому одягу, та вони ладні були все віддати бодай за один кусень хліба. Вимінювали всі свої скарби за їжу. А потім війна, відбудова — за все українське можна отримати галочку навпроти свого прізвища, і все. Тому все найдорожче складали в скрині», — коментує Жанна Семененко.
Коли ж ситуація змінилась і люди змогли відкрити свої скрині без страху за майбутнє, прийшла зневага до всього «старого». Вишитий одяг став символом сільського, «другосортного» одягу. «То мужичня таке носить», — казали.
Відтак зразків вишивки Миколаївщини збереглося вкрай мало (на противагу західним регіонам), а деякі техніки було втрачені.
«Жанна Семененко відроджує старовинні техніки вишивки. Особливу увагу приділяє вивченню та збереженню традицій вишивки та орнаментики півдня. Багато технік було втрачено, але саме вона відродила їх», — ділиться керівниця громадської організації «Культурно-мистецька асоціація «Арт-спокуса» Валентина Кривцова.
Тому особливим викликом для майстринь став пошук регіональної ідентичності. Через брак старовинної вишивки жінки взяли на себе сміливу місію.
«Ми і є творці сучасної вишивки нашого регіону», — каже пані Жанна.
Це не про сліпе копіювання (до якого очільниця об’єднання ставиться різко негативно), а про створення авторської школи. Оперуючи знаннями про символіку, «орличанки» сьогодні фактично «пишуть» нову історію декоративного мистецтва півдня України. Кожна сорочка — це унікальна композиція, що базується на традиції, але належить сучасності.
Не просто творчість
Проєкти «Орличанки» стали майданчиком для міжпоколіннєвої взаємодії. Найстаршій учасниці 77 років, наймолодшій — 30. Жінки приводили подруг, знайомих, ділилися досвідом із молодшими. Це створило потужну базу, де традиційне мистецтво трансформується у сучасні образи: Алла Ралєва відроджує мистецтво гачкування припинди; Оксана Шмирко створює українські шийні прикраси; Наталія Білоус поєднує мікровишивку зі створенням традиційних гаманів.
Така взаємодія вибудувала особливий рівень горизонтальної довіри всередині громади. Люди, які разом створюють сорочки-обереги для своїх родин та захисників, стають надійною опорою один для одного в позатворчому житті. Спільна творчість стала механізмом довіри.
У важкі часи для стабільності малого міста горизонтальні зв’язки (друзі, однодумці) виявляються більш важливими за вертикальні (влада — громадянин).
«Неформальні спільноти можуть задовольняти локальні потреби громадян, створюючи місця для спільних взаємодій. Місця, де люди можуть допомогти один одному, обмінятись досвідом чи знайти спільне рішення. Такими є приклади, приміром, хабів одягу, де кожен може принести щось з одягу і обрати те, чого не вистачає», — коментує Олександра Дейнеко.
Благодійність як спільний знаменник
Творчість у спільноті нерозривно пов’язана з благодійними проєктами у громаді. Майстрині беруть активну участь у підготовці та проведенні благодійної ініціативи «Різдво для нескорених». Деякі їхні вироби стають призами благодійних лотерей, а кошти з продажу йдуть на актуальні збори для потреб ЗСУ. Все це перетворило об’єднання на своєрідний волонтерський осередок. Для жінок це стало можливістю перетворити свій біль чи тривогу на стібок, який не лише зігріє іншого, але й зміцнить усю громаду.
Війна як перевірка
Повномасштабне вторгнення стало для спільноти тестом на міцність. У перші місяці війни мистецтво завмерло. Майстрині зізнаються: натхнення зникло й вишивання довелося відкласти.
«Просто не могли голку до рук взяти, — згадують жінки. — Не можна вишивати у поганому настрої, а де було взяти той світлий настрій, коли навколо такі новини?».
Проте саме спільність допомогла кожній знайти шлях до зцілення. Повернення до творчості почалося не з візерунків, а з потреби бути почутими. У спільному чаті почали питати: «Коли ми зустрінемося?».
Це була не просто творча зустріч, а справжня емоційна реабілітація. Виявилося, що щире слово підтримки та готовність допомогти — як у побуті, так і в думках — важать не менше за майстерно зроблений стібок. Спільнота стала тим місцем, де можна було відволіктися, переключити увагу та нарешті видихнути.
Поступово натхнення повернулося й майстрині взялися до роботи. Але тепер вишивка набула нового, ще глибшого значення. Жінки почали створювати оберегові сорочки для захисників — своїх рідних, друзів та знайомих.
У цих зустрічах вишивальниці знайшли свою втіху та розраду. Кожна вишита сорочка стала не лише подарунком для воїна, а й символом того, що спільнота вистояла, зберегла свою ідентичність і перетворила спільний біль на потужну оберегову силу.
Цей матеріал було підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)». Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
