5 квітня у Первомайську сотні людей вийшли на ходу пам’яті на підтримку військовополонених і безвісти зниклих. Родини, їхні друзі, небайдужі громадяни, представники самоврядування пройшли центральними вулицями міста з портретами тих, кого досі чекають додому. Журналістка Гард.City йшла поруч і фільмувала.
Акцію організували Нателла Драган та Олеся Щербаченко за підтримки виконкому Первомайської міської ради.
Ранок пам’яті: місто між вірою і болем
Від самого ранку місто незвично зосереджене. Біля пам’ятника Героям Небесної Сотні вже прибирають й упорядковують територію. Цього дня — Вербна неділя. Хтось іде до храму з гілками верби, а хтось — із портретами рідних у руках. Дві реальності поруч: віра і біль.
Наталія (ліворуч) та Віра Сузенські розшукують чоловіка та тата
Дорогою на місце збору на зупинці знайомлюся з Наталією Сузенською та її донькою Вірою. В руках у них портрет чоловіка і батька.
— Зник 19 жовтня 2023 року, Куп’янський район, село Синьківка. Ні документів, ні зв’язку, — говорить Наталія. — Ми звертаємось усюди: у Координаційний штаб, до Червоного Хреста, але новин немає. Тому такі акції дуже потрібні, щоб нас почули. Бо зниклих дуже багато, і щотижня стає більше.
Хода, яка змушує зупинятися
О 8:15 колона рушає. Попереду ідуть родини безвісти зниклих, полонених і загиблих військових. У руках портрети, прапори, плакати з іменами тих, кого чекають. Маршрут знайомий кожному первомайцю: від «Магніту» Одеською, далі вулицею Грушевського і до пам’ятного знаку «Герої Небесної Сотні». До ходи долучилися родини з Південноукраїнська, Доманівки, Арбузинки, Кам’яномостівської громади та станції Кавуни. Лише з Південноукраїнська приїхало близько 12 учасників. Місто зупиняється разом із ними. Водії виходять із автівок, люди на узбіччях мовчки схиляють голови. Колону супроводжують поліцейські та медики швидкої допомоги. Вулицями лунає: «Наші ще не вдома!» — і у відповідь: «Слава Україні!» Попереду колони рухається автівка, з якої через гучномовець звучать прізвища тих, кого досі шукають. Кожне ім’я — як окремий біль.
«Треба кричати про своїх»
Нателла Драган
— Ми йдемо в підтримку безвісти зниклих і полонених. Вже рік, як у нашому місті проходять акції «Полон вбиває. Не мовчи!» — говорить одна із організаторок акції Нателла Драган. — Треба виходити, треба кричати про своїх рідних. Бо найважче, коли тебе не чують. Повірте: у владні кабінети не так легко достукатися.
«Шанс один на мільйон. Але він є»
Олександра Євдокимова розшукує чоловіка
Олександра Євдокимова кілька років шукає свого чоловіка Владислава. Вона вже випробувала, як виглядає цей шлях: довгий і виснажливий.
— Останнім часом, — ділиться Олександра, — ми дуже добре співпрацюємо з комбригом Олегом Макухою. Він допомагає, СБУ, Міжнародний комітет Червоного Хреста, нова слідча — всі працюють. Я їжджу в Київ, у Миколаїв. Там нам пояснюють алгоритми пошуку.
Нещодавно Олександра була на зустрічі з представниками Міжнародного комітету Червоного Хреста.
— На зустрічі була представниця з Франції та був звільнений з полону хлопець. Він сказав: пишіть листи — це допомагає. І дуже обережно треба оприлюднювати інформацію: хтось може впізнати. Це шанс один на мільйон, але він є, — говорить Олександра.
Рівно о 9:00 — хвилина мовчання
Центр міста завмирає. Стає так тихо, що чути вітер. Колона розходиться по обидва боки, утворюючи простір посередині. Там стають рідні з портретами загиблих захисників. На очах — сльози, в руках — життя, яке обірвалося, але не забуте. Лунає «Плине кача». Пісня проходить крізь кожного болем та пам’яттю. Хвилина мовчання відлунює у скронях.
Після розпочинається мітинг. Виступають організаторки акції. Говорять про біль, про боротьбу і про те, що мовчати більше не можна.
Далі церемонія покладання квітів до пам’ятного знаку «Герої Небесної Сотні» та до Дошки пошани. Квіти лягають обережно, як вдячність, як обіцянка не забути.
Тримає віра
У сквері зустрічаю делегацію з Південноукраїнська. Тут кожен зі своєю історією пошуку. І всі вони про одне — про очікування.
Людмила Онощенко вірить, що син живий
Пані Людмила шукає сина Віталія Онощенка, який зник 23 серпня на Покровському напрямку:
«Кажуть, що загинув, — з надривом у голосі говорить жінка, — але ми віримо, що живий».
Валентина Богомазова шукає сина 19 місяців
Пані Валентина Богомазова вже 19 місяців не має жодної звістки про сина Івана. Він зник на Донеччині, на Бахмутському напрямку, поблизу села Каленівка. Йому 39 років.
Наталія Пушкар шукає сина з 2024 року
Наталія Василівна Пушкар шукає сина, який зник у 2024 році: «Перший вихід на позицію, і з того часу — нічого».
Наталія Рабченюк шукає чоловіка та брата
Поруч ще одна історія. Пані Наталія розповідає про чоловіка Сергія Володимировича Рабченюка, військовослужбовця 57-ї бригади, який зник безвісти на Донецькому напрямку три роки тому, 18 квітня. А також про брата, який пропав у Луганській області, в районі Діброви, коли тримали оборону і позиції були прорвані.
Тут немає випадкових людей. У кожного своє ім’я, своя дата, свій біль. Але всіх тримає одне — віра, що їхні рідні повернуться.
«Коли ти не один — легше»
Серед учасників і ті, хто прийшов підтримати. Вони кажуть: «Коли люди розуміють, що вони не одні, тоді віра зростає».
Ця хода більше, ніж подія. Це крик, це надія, це вимога знайти. І поки немає відповідей, доти ці люди будуть виходити знову.
