22 березня у Первомайську знову відбулися автопробіг та акція «Полон вбиває. Не мовчи». До середмістя прийшли ті, хто шукає своїх. Журналістка Гард.City поспілкувалася з учасниками: багато хто з них наважився вперше публічно розповісти свої історії.
Щоб не зникнути у забутті
Щоразу, коли приходжу на ці акції, розумію, скільки ще історій залишаються невідомими для більшості з нас. Для когось це просто подія в місті, повз яку можна пройти, не зупиняючись. Але для тих, хто виходить із портретами рідних, — це місце, де вони знаходять одне одного, тримаються разом і не дають собі втратити віру.
Я приходжу сюди, щоб слухати. Щоб почути людей і передати їхні слова далі. Бо за кожною історією — не лише біль, а й очікування, яке не має права залишатися непоміченим. І поки ці голоси звучать, то їхні рідні не зникають у забутті.
«Його взяли пораненого»
Олена Кримчак
— Кого ви чекаєте?
— Чоловіка, Андрія Кримчака, — відповідає Олена.
— Коли він зник?
— 25 липня 2025 року. Прийшло сповіщення, що безвісти зниклий.
— Коли дізналися, що він у полоні?
— Через три місяці. Зараз він офіційно підтверджений — у Координаційному штабі числиться полоненим.
— Чи був зв’язок?
— Так. Самі росіяни дали можливість. Ми говорили хвилин десять по відео.
— Що він сказав?
— Що поранений. Казав: «Мене взяли в полон пораненого». Більше нічого: ні про здоров’я, ні про стан.
— Листи були?
— Ні, жодного.
«Другий рік — і нічого»
Тетяна Міцай
Тетяна Міцай тримає портрет сина.
— Кого шукаєте?
— Сина Володимира. У нього троє дітей залишилося.
— Де він зник?
— Курщина, Ольгівка. 17 листопада 2024 року.
— Що відомо?
— Нічого.
— Ви зверталися кудись?
— Менший син їздив у Кривий Ріг, у 17-ту бригаду. Там теж нічого не знають.
— Як він зник?
— Їх вивезли із Сум на позиції в Курську область — і все, пропали.
— Ви вперше на акції?
— Так, я хворіла, не ходила раніше.
— Вірите, що це допоможе?
— Вірю. Якби не вірила, то не робила б портрет і не приходила.
«Він у полоні з Маріуполя»
Антоніна Порожньова
Антоніна Порожньова приходить замість сестри, яка проживає на Кіровоградщині і не має можливості бувати на таких акціях.
— Кого ви розшукуєте?
— Племінника. Павло Миколайович Коморник.
— Коли це сталося?
— У квітні 2022 року, в Маріуполі.
— Він зник чи в полоні?
— В полоні. Підтверджений.
— Чи був зв’язок?
— Рідко. Були листи, були вісточки через хлопців.
— Коли востаннє?
— У вересні 2025 року.
— Де він зараз?
— Останнє, що знаємо — Іванівська колонія.
— Що вас тримає?
— Надія і віра.
«25 березня буде три роки»
Наталія Городецька
Наталія Городецька із Бандурки. Вона вкотре приїздить на акцію. 25 березня буде три роки, як шукає сина Олександра.
— Коли і де він зник? — запитую.
— У Бахмуті. 25 березня буде три роки.
— Що зараз?
— Вірю, чекаю. Хочу просто обійняти його.
«Він у полоні більше чотирьох років»
Тетяна Криленко
Тетяна Криленко із Мигії. Приїздить щоразу на такі акції.
— Кого ви розшукуєте?
— Сина, Петра Олександровича Криленка.
— Розкажіть про нього.
— Пішов на фронт 25 лютого 2022 року. 5 березня потрапив у полон, Волноваський район.
— Ви точно знаєте, що він у полоні?
— Так, підтверджено з обох сторін.
— Де він зараз?
— Був в Оленівці, Курську, Таганрозі, Тулі. Зараз — у Мордовії.
— Були листи?
— Так, але під диктовку. Пише, що все добре.
— Щось особисте писав?
— Останнього разу, що зуби сильно посипались.
— Що вам кажуть офіційно?
— Чекайте. Ми все робимо.
— Ви вірите в ці акції?
— Не знаю. Але жити за 10 км і не прийти я не можу.
— Вас підтримують?
— Ні. Коли син пропав, то практично всі від нас відмовилися. І родичі, і друзі. Залишилася одна кума.
— Коли ви дізналися, що він у полоні?
— Він зник 5 березня. Чотири місяці був безвісти. 14 червня побачили його на російському каналі.
«Я нічого не знаю»
Інна Кострубенко
Інна Кострубенко сама підійшла.
— Кого шукаєте?
— Чоловіка, Володимира Сергійовича.
— Коли він зник?
— 9 серпня 2025 року. Покровський район, село Шахове.
— Що відомо?
— Нічого. Сказали, що зник зв’язок на бойовому завданні.
— З ким він був?
— Не кажуть.
— Ви дізнавалися самі?
— Кажуть, було шість людей.
— Контакт із кимось є?
— Ні. Я навіть не знаю, з ким він пішов.
— Куди зверталися?
— Усюди: Координаційний штаб, Червоний Хрест.
— Це було його перше завдання?
— Так. 30 березня буде рік, як він на службі.
«Я поховала, але все одно шукаю»
Лілія Яневич
Лілія Яневич прийшла підтримати інших.
— Ви втратили чоловіка?
— Поховала. 4 листопада. У травні буде півроку.
— Але ви тут. Чому?
— Підтримка важлива. І я не перестаю шукати.
— Чому?
— Фото, які мені показували, не схожі на нього.
— ДНК було?
— Так, і незалежне теж підтвердило.
— Але сумніви є?
— Є. Я все одно шукаю.
«Ніхто нічого не говорить»
Вікторія Доленко
Вікторія Доленко приходить на акції відколи вони почалися.
— Кого ви шукаєте?
— Чоловіка, Руслана Володимировича Чернявського, 1971 року народження.
— Коли він зник?
— 21 травня 2024 року, Кліщіївка.
— Останній зв’язок?
— 7 травня. Сказав, що йде на позицію на тиждень.
— Що було далі?
— Той, хто був з ним, подзвонив 17 травня — його поміняли, а мій чоловік залишився.
— І після цього?
— 21-22 травня повідомили, що зник безвісти.
— Є версії?
— Кажуть, був прорив позицій.
— Ви зверталися десь?
— Усюди. Військова частина, штаб, Червоний Хрест, СБУ. Всюди тиша. Що так говорити, коли навіть в актах дата виходу на позицію інша. Шукаємо. Чекаємо.
Люди розходяться повільно. Дехто затримується, щоб поговорити, обійняти, просто побути поруч. Для них це більше, ніж акція. Це простір, де можна бути почутими. У повітрі раз за разом звучать ті самі слова, як нагадування і як внутрішня обіцянка: «Наші ще не вдома».
