Переддень Великодня — час надії та світла. Але для десятків українських родин це ще й щоденне очікування. 11 квітня у Доманівці зібралися ті, хто не припиняє шукати своїх рідних: безвісти зниклих і військовополонених. Із Первомайська вирушила делегація з сімнадцяти людей, щоб підтримати інших і вкотре нагадати, що їхні близькі не мають зникнути з пам’яті. Журналістка Гард.City була поруч.
Дорога, наповнена історіями
Ранок 11 квітня. У центрі Первомайська збираються ті, хто їде на акцію. Уже о сьомій ранку автобус вирушає в дорогу. У салоні чутно розмови. Кожен говорить про своє. Поруч зі мною Олександра Євдокимова. Вона вже кілька років бореться за повернення чоловіка.
Олександра Євдокимова
«Я вірю, що він скоро буде», — каже вона.
Паралельно Олександра не припиняє добиватися правди про батька, який трагічно загинув у перший рік війни. Її мама нині на передовій.
«Тримаюся, але іноді накриває так, що сил немає», — зізнається вона.
«Підтримка — це все»: як виникла акція в Доманівці
Близько 8:30 ми вже в Доманівці. Люди сходяться поволі. Готують інсталяцію: чоботи, кітелі зниклих військових. На одному із стільців — великодні паски та яйця як символ віри, світла і надії. Організаторка акції Інна Кишинська зустрічає учасників.
Інна Кишинська
— Першого разу, коли ми робили акцію в грудні, то було більше ста людей. Це було вперше і, напевне, людям було, скажу чесно, цікаво, — розповідає вона. — Другий раз менше. А сьогодні це вже наша п’ята акція.
Запитую, чи мають тут якусь офіційну організацію.
— Ні. Просто ми з Нателлою Драган (одна із організаторок у Первомайську) з однієї бригади. Вона робила акцію у Первомайську і підтримала мене, щоб я тут почала, — продовжує розповідати Інна. — Я вважаю, що будь-яка громада, навіть маленьке селище, повинно пам’ятати, не забувати і виходити, бо підтримка — це все.
Її власна історія болюча.
— Мій чоловік зник на Курському напрямку 29 грудня 2024 року, перед Новим роком. І по сьогоднішній день — рік і три місяці — нічого не відомо. Командування мовчить, інші служби теж.
У групі, які розшукують своїх рідних у Доманівці, близько 30 жінок.
— Але я знаю, що нас набагато більше. Є ті, хто не хоче приєднуватися, — ділиться Інна. — Але дякувати, що є поруч ті, кому це важливо.
«Ми стали однією родиною»
Делегація з Первомайська приїхала підтримати Інну. Одна з організаторок у Первомайську, Олеся Щербаченко, пояснює.
— За цей рік, що ми проводили акції в Первомайську, Інна підтримувала нас. Зараз ми приїхали підтримати її. Ми стали уже однією великою родиною, бо у нас у всіх спільна біда. І чим більше людей буде до нас доєднуватися, тим більше нас чутимуть. Такі акції потрібно проводити доти, поки не повернемо всіх наших. Я вам скажу відверто: люди живуть від акції до акції, бо це наша надія і наша підтримка.
Олеся Щербаченко
Цікавлюся, чи не планують створювати свою організацію?
— Та ми і так спільнота, — каже Олеся, — уже давно називаємося «Чекаємо героїв вдома». А ось чи потрібна нам організація — поки думаємо. Наша ціль — не піар, нам важливо, щоб нас почули. Бо ми кричимо за всіх, не лише за своїх.
Далі — історії, які не можна забути.
«Після поїздок з’явилася надія»
Ельфріда Оцет
Ельфріда Оцет із Доманівки розповідає про свого чоловіка, Олександра Завтонова, військовослужбовця 115-ї бригади:
— Мій чоловік зник безвісти 24 грудня 2023 року поблизу Синьківки Харківської області разом із трьома побратимами. І досі нічого не знаю про нього, але не припиняю пошуки. Ми їздимо, пишемо, звертаємося. У нас є об’єднання 115-ї бригади, є координатор. Уже чотири рази були в Стамбулі, були в Анкарі, зустрічалися з омбудсменом, з послом України, з консулом. А під час останньої поїздки звільнили кількох чоловіків. І з тих, хто був із нами — нас було 16 — двох звільнили. То надія є. Тим паче, що я чула, що начебто мого чоловіка брали в полон. І коли наші були у хлопців звільнених з полону, то двоє сказали, що чули прізвище його побратима. Надія трішки з’явилася.
«Зник у 2022-му. Досі нічого не знаємо»
Галина Олійник з сестрою Валентиною
Галина Олійник прийшла на акцію в пошуках сина Євгена. Приїхала її підтримати сестра Валентина із Первомайська:
— Він зник 12 квітня 2022 року в Маріуполі. І досі нічого не знаємо. Ми кругом звертаємося. Ці акції нас дуже підтримують. Ми віримо. Ми тут всі одна сім’я. У нас у всіх одна біда.
«Він просив, щоб їх не забували»
Лариса Амандурдиєва
Лариса Амандурдиєва розшукує сина, якому цього року виповнюється 30 років:
— Зараз він у статусі безвісти зниклого, але ми знаємо, що він знаходиться в Чечні, у Грозному. Востаннє чули його в кінці грудня 2022 року. Нам телефонували з тієї сторони через Координаційну раду. Ми лише дві хвилини говорили. Син просив, щоб їх підтримували, щоб про них говорили. А у січні цього року присилали відео — він живий. Він там працює за тарілку супу. Спочатку працював зварювальником, тепер на кухні. Боляче. У нього народилася племінниця, але він про це не знає. Їх там 192 чоловіки. Вони дуже хочуть, щоб їх обміняли.
«Я виходжу, щоб не бути самою»
Аліна Алексєєнко
Аліна Алексєєнко розповідає про чоловіка:
— Мій чоловік 1981 року народження. Пішов на службу 23 серпня 2025 року. Зник 5 грудня на Куп’янському напрямку. Кажуть, що бачили тіла, але ідентифікувати не можуть. Тому я вірю, що він живий. Для мене ця акція — це про те, що я не одна в своїй біді. У нас маленька дитина, їй два роки. Вона сумує за татом.
«Якщо не буде розголосу — ми нічого не знайдемо»
Олена Малихіна шукає брата Павла Гусаренка:
— Він зник 14 жовтня 2025 року біля Шандриголово, Донецька область. Йому 22 роки. Він тільки підписав контракт. Вже пів року, як нічого не знаємо.
Жінка не пропускає жодної акції в Доманівці.
— Ми тут спілкуємося, отримуємо інформацію. Це важливо, — каже вона і наголошує, —якщо не буде розголосу — ми нічого не знайдемо.
Акція триває кілька годин. Люди тримають фотографії, прапори, плакати. В загальнонаціональну хвилину мовчання виходять на дорогу і примушують спинитися тих, хто десь поспішає, аби нагадати, якою ціною сьогодні Україна виборює своє право на незалежність і нагадати, що «наші ще не дома».
