Сьогодні Первомайськ, як і більшість інших районних центрів в Україні, опинився перед викликом: зуміти зберегти те, що маємо, і допомогти спорту стати дійсно масовим, аби пульс спортивного життя бився невпинно. Ми бачимо дивовижну самовідданість тренерів і неймовірну жагу до перемог у дітей, але фіксуємо і системні проблеми: застарілу інфраструктуру, відсутність кадрів та бюрократичні лабіринти. У підсумку молодь, зокрема й через це, не має перспектив удома та вирушає шукати кращої долі в інших місцях.
Цей матеріал про те, чому стара модель спорту вичерпала себе, і як допомогти спорту стати масовим явищем та одним із найпотужніших рушіїв соціальної згуртованості та віри у завтрашній день в громаді. Для зручності пропонуємо інтерактивний зміст: натискаючи на рядок, ви потрапляєте на розділ, який вас найбільше зацікавив.
- Чемпіони всупереч усьому
- Рутинні будні ДЮСШ
- Клубна система: що це і навіщо
- «Це ж було вже»: вдалі кейси клубів Первомайська
- Сучасні клуби як спортивні екосистеми
- Норвезьке диво «Буде-Глімт» і «життя на свіжому повітрі»
- Економіка сталого розвитку спорту: простий складний рецепт
Спартанські умови та залізні люди: реальність, на якій тримається спорт
Поки високі кабінети обговорюють довгострокові плани та стратегії, у підвальних залах та орендованих шкільних приміщеннях Первомайська кується справжнє диво. Тут виховують чемпіонів усупереч, а не завдяки обставинам.
Ерік Літвіненко ділиться враженнями про здобутки на чемпіонаті України
«Стиснути зуби і піднімати»: історія Еріка
Ерік Літвиненко — важкоатлет, який цьогоріч учетверте представляв Первомайськ на чемпіонаті України. Цього разу він привіз дві медалі. На запитання, що його мотивує тренуватися, хлопець відповідає просто: «Мене мотивує те, що в мене виходить. Коли здобув медаль — хочеться займатися ще більше».
Але ціна цих медалей — тренування в умовах, які важко назвати сучасними. Коли Ерік розповідає про поїздки в інші міста, він згадує не архітектуру, а «продвинуті» зали: «У них інше обладнання, професійні помости. Нам би теж хоча б оновити штанги та купити справжній поміст».
Львівський велотрек та виклик для Артема
Поки важкоатлети борються за кожен сантиметр гумового помосту, вихованці відділення велоспорту підкорюють професійні траси. Історія 12-річного Артема Токаря — про те, як дитяче захоплення «гарними велосипедами» перетворилося на жорсткі тренування та перший виїзд на чемпіонат України. Хлопець не просто не злякався — він показав результат, який змусив Заслуженого тренера України телефонувати в Первомайськ та дякувати за підготовку спортсмена.
Парадокс у тому, що в нашому місті немає ані велотреку, ані навіть спеціальних трекових велосипедів. На змаганнях Артем їхав на тому, що «позичила» область — не найновішому і не найшвидкіснішому інвентарі. «Львів’яни на тому треку живуть, вони там тренуються щодня. Звісно, вони зараз майже непереможні», — пояснює тренерка Олена Шишкіна.
Тренерка Артема Токаря, Альона Шишкіна
Проте Артем, який вперше побачив таку трасу, зміг увійти в число кращих. Його результат — це чистий талант і характер.
Клопіт про м’ячі та солярку: будні директора ДЮСШ
Директор школи Станіслав Паламарчук не приховує гіркоти. Його робочий день — це не про методику тренувань, а про пошук рішень для виживання закладу.
Станіслав Паламарчук
«У нас біда з кадрами. Один тренер з важкої атлетики на пів ставки, йому 86 років. Чому до нас не йде молодь? Бо зарплати мізерні. Ми залишаємося на мінімалці. Тож немає інструментів, як залучити до школи молодого тренера», — каже директор.
Кадровий голод для системи ДЮСШ — проблема не нова. Адже так склалось історично, що віддані своїй улюбленій справі тренери працюють десятиліттями, вкладаючи у молодь душу і не думаючи про матеріальний бік. На цьому ентузіазмі і тримається система, яка через бюрократичні та завонодавчі нюанси не є гнучкою у пошуку сторонніх джерел фінансування або нестандартних методів залучення персоналу. Бо — штатний розпис, підпорядкування і таке інше обмежують простір для маневру.
Станіслав Паламарчук
«Ми, звісно, рук не опускаємо і не опустимо, крутимося. Громада нам допомагає, як може, бо і придбані два автобуси, і запланували та вже почали роботи з відновлення великого футбольного поля, і у приміщеннях ДЮСШ ремонти проводяться. Але ми розуміємо, що можливості бюджету обмежені, а для гідної підтримки нашої інфраструктури потрібні дуже істотні ресурси. Як і для виїздів спортсменів на змагання», — підсумовує Станіслав Паламарчук.
Попри все, директор ДЮСШ бачить, як діти плачуть після поразок. Це означає, що їм не байдуже. Вони хочуть перемоги для себе і для міста. Станіслав Паламарчук мріє про штучне футбольне поле, яке б не потребувало щоденного поливу та нескінченного догляду, та про сучасні тенісні зали.
«Головне — щоб у влади було бачення: талановитим дітям треба допомагати ставати чемпіонами ще на старті, а не чекати, поки вони виграють щось всупереч усьому».
Станіслав Паламарчук та Володимир Галузінский під час інтерв'ю
Слід сказати, що самим лиш велоспортом (вихованці ДЮСШ виступають на міжнародному рівні) та важкою атлетикою досягнення Первомайської ДЮСШ не обмежуються. У школі тренується потужна дівоча волейбольна команда, яка є однією з найсильніших в області. Регулярно виступають на рівні України і боксери. Гарні результати показують і вихованці відділення настільного тенісу. Але без подальших перспектив ці діти виростають і або перестають бути частиною спортивної спільноти, або обирають шлях професійного спортсмена та вирушають у пошуках наступного етапу в інші міста або й країни.
Клубна система: «Грає кожен» замість «виживання обраних»
Коли ми говоримо про реформу спорту, часто здається, що це лише зміна паперів у кабінетах. Але насправді — це вибір між «утриманням стін» та «інвестицією в дитину». Очільник відділу молоді і спорту управління культури, релігій, молоді та спорту Первомайської міської ради Євген Романов пояснює: система ДЮСШ багато підходів успадкувала ще з радянських часів. І у незалежній Україні це триває вже понад 30 років. Низка об'єктивних та суб'єктивних факторів призводять до того, що ДЮСШ — це частіше усього не про масовий спорт, а про спорт досягнень та результатів. Тоді як нині Мінмолодьспорту вивчає нову модель, клубну систему, яка має залучити до спорту якомога більше дітей та молоді. Та й досягати там теж можна буде чималих висот. Приклади тому вже й сьогодні є.
«Ми бачимо тенденцію: більшість спортсменів, які потім йдуть у професіонали, — це вихованці саме спортивних клубів», — зазначає Євген Романов.
Євген Романов (у центрі) на нараді, присвяченій масовому спорту
Клубна система дає ту гнучкість, якої немає в класичній школі. Там тренер — це не просто вчитель, який провів урок і пішов додому. Це менеджер, який шукає турніри, залучає спонсорів, працює з батьками та створює навколо дитини цілу екосистему. Головна біль нинішніх шкіл — кадри. Молоді фахівці не поспішають у ДЮСШ, бо, як каже посадовець:
«Заробітна плата там просто не відповідає потребам для нормального життя. Клубна система пропонує іншу логіку: гроші йдуть за дитиною. Якщо в громаді діє механізм умовних «600 гривень на учня» (цифра для прикладу, реальна сума розраховується окремо у кожному випадку), то тренер, який зібрав групу з 40 активних дітей, отримує від міста 24 тисячі гривень на розвиток клубу. Це живі кошти, які дозволяють платити гідну зарплату та оновлювати інвентар, не чекаючи роками на бюджетні закупівлі».
Євген Романов на відкритті змагань з футболу серед дітей та юнаків у Первомайську
А головне — клуби вільні у взаємодії з довколишнім світом та державою. Тобто, можуть диверсифікувати свої доходи. І взаємодіяти як з бюджетом громади, так і зі сторонніми донорами, спонсорами і навіть не завжди обов'язково залучати кошти батьків.
Але чи не означає це закриття існуючих шкіл? Євген Романов поспішає заспокоїти: про такі кроки не йдеться. Ба більше, найближчим часом радикальних змін до системи не вноситимуть з огляду на військовий стан. А сам процес переходу має бути поступовим та безболісним для всіх.
«Міністерство не забороняє ДЮСШ. Вони кажуть: побудуйте систему, де школа і клуб працюють разом. Ба більше, нинішнім відділенням ДЮСШ ніщо не завадить стати у майбутньому клубами. І як низка клубів спільно експлуатувати ту інфраструктуру, яка нині являє собою ДЮСШ. Або й створювати та розбудовувати нову. Це, звісно, не найближча перспектива, але цілком реальний варіант. Водночас, ми всі розуміємо, що під час війни проводити такі грандіозні реформи проблематично. Бо цей перехід потребує залучення юристів, які би могли розробити статути для цих клубів, економістів, які прорахують модель існування та допоможуть запустити всі процеси на старті. І звісно ж, фінансистів, аби дотриматись усіх процедур, прозорої сплати податків, зарплат, залучення грошей ззовні тощо. Це все потребує часу. Але в міністерстві свідомі того, що ця модель справді життєздатна та ефективна».
Євген Романов, а також директор ДЮСШ Станіслав Паламарчук, заступник міського голови Первомайська Володимир Рябченко та очільник міської Асоціації футболу Микола Флакей на відкритті змагань до Дня фізичної культури і спорту
Тобто, існуюча система ДЮСШ цілком може трансформуватись та стати системою спортивних клубів. Це розв'яже руки у пошуку способів існування та усуне бюрократію, наявну в державних структурах. Бо громадська організація діє в межах законодавства та свого статуту, який сама ж і створює.
Деякі громади в Україні вже тестують та успішно запроваджують модель клубної системи і роблять перші кроки у цьому напрямку. Є реальні приклади, коли місцеві спортивні школи стали клубами і отримують напряму бюджетне фінансування громади. А якщо говорити про Первомайськ, то ще задовго до того, як на державному рівні почали говорити про клубну систему, наша громада вже створювала клуби. А деякі з них існують і досі.
Рятувальне коло для веслувальників
Історія первомайського веслування на байдарках і каное могла закінчитися трагічно, коли область вирішила «оптимізувати» видатки та відмовилася від утримання місцевого відділення СДЮШОР. Фактично тренерів та десятки талановитих дітей залишили напризволяще. Саме тоді місто вирішило випробувати механізм фізкультурно-оздоровчого клубу (ФОК).
«Виникло питання: куди подіти дітей і тренерів? Не можна ж просто сказати: йдіть, куди хочете. Ми розробили статут, положення і рішенням міської ради створили свій клуб», — пригадує Євген Романов.
Це дозволило зберегти унікальну базу та забезпечити тренерам зарплату з міського бюджету. Результат: відділення не просто вижило, воно стало однією з візитівок міста, де діти тренуються безкоштовно, а громада має повний контроль над тим, як розвивається цей вид спорту.
Досвід МФК «Первомайськ»: спорт як робота
Ще одним цікавим експериментом стала робота з дорослою футбольною командою через формат громадської організації. На відміну від класичної «шкільної» моделі, тут випробували систему стипендій та прямої мотивації. Команда МФК «Первомайськ» фінансувалася як окрема структура, де кожна гра мала свою ціну.
«Ми виплачували стипендію за конкретну роботу на полі. Була чітка ієрархія: виплата за перемогу, за нічию і навіть за поразку, адже футболісти все одно виконали роботу, вийшли на поле. Це був прототип клубного підходу, коли фінансування залежить від участі у процесі та результату», — пояснює очільник відділу спорту.
МФК «Первомайськ» у фіналі Кубка Миколаївської області, 2019 рікФото: АФМО
Цей досвід довів: громада може ефективно підтримувати професійні амбіції спортсменів через механізм громадських організацій, не утворюючи при цьому штати комунальних установ.
Така трансформація знімає і фінансовий тиск із родин. Сьогодні багато батьків хочуть віддати дитину на заняття у той чи інший вид спорту, але щомісячна оплата часто стає перепоною. Коли ж місто бере на себе частину витрат через клубну програму, спорт стає реально масовим. Євген Романов переконаний, що це найкраща профілактика соціальних проблем, коли молодь у вільний від навчання час належить сама собі. Зрештою, реформа має відкрити двері, які зараз зачинені. У Європі шкільні зали працюють до пізнього вечора — там тренуються клуби, громада, ветерани.
Змагання з мініфутболу на Кубок відкриття сезону серед дорослих аматорських команд. Майданчик зі штучним покриттям у Первомайській ДЮСШ
«Інфраструктуру зараз з нуля ніхто не побудує — в країні війна. Але використовувати на повну потужність зали, які вже є в школах, — це і є шлях до масовості. Ці спортивні клуби, які функціонуватимуть як громадські організації, можуть укладати договори зі школами, де є зали, і займатись там та сплачувати за це оренду. І такі приклади в нас у місті є вже сьогодні», — підсумовує Євген Романов.
Клубна культура: соцмережі, драйв та «одна хвиля»
Якщо ДЮСШ сьогодні бореться за виживання, то приватні клуби Первомайська показують зовсім іншу картинку. Тут спорт — це передусім бренд, спільнота і стиль життя.
Анатолій Халковський під час занять
Футбол як конвеєр емоцій
Футбольні клуби «Торпедо» та Victory — це приклади того, як спорт стає масовим завдяки системності. Це постійний колообіг змагань — від міських до всеукраїнських. Тренери намагаються робити все, аби діти не застрягали в повсякденній рутині, і водночас бачили світ та спілкувались з однолітками звідусіль. Це понад сотня дітей в кожному клубі — від найменших до юнаків. Довкола яких формують свої спільноти і батьки: підтримують команди на виїздах, а дітей в клубі усіх вважають своїми.
Тренерський штаб клубу Victory очолює Анатолій Халковський, реабілітолог місцевого інклюзивно-ресурсного центру, футболіст до мозку кісток із юності. Поєднання фахового підходу до дітей та відданості футболу дозволяє знаходити баланс між вимогливим тренером та чуйним наставником.
Анатолій Халковський. Тренерські настанови у перерві матчу
«Починалося в нас все з декількох груп, з кільканадцяти дітей. Але з часом охочих ставало все більше, бо від початку повномасштабного вторгнення у місті було чимало родин вимушених переселенців. У багатьох діти займались футболом в рідних містах, в когось ні. Але цим дітям потрібно було усім відчуття безпеки та співучасті, відчуття себе як частини спільноти ровесників, де безпечно і цікаво. Тож у нас доволі швидко сформувались групи вже по декількох вікових категоріях, долучилось більше тренерів. І зараз ми стабільно беремо участь в усіх змаганнях кількома віковими групами. Аби усі діти були залучені і ніхто не лишався осторонь. На змаганнях з нами завжди група підтримки з числа батьків. Але це дійсно підтримка, а не вказівки із «бровки», як кому і що робити і куди бігти. Ні, лише вболівання, палка підтримка, особливо після матчу, коли хлопці можуть бути засмучені через результат», — розповідає Анатолій.
Вихованці клубу Victory відпочивають між таймами матчу
Окрім того, Анатолій Халковський зробив заняття інклюзивними та залучив до них дітей із різними освітніми потребами. Ці діти займаються серед інших, звісна річ, не маючи перед собою турнірних задач, але відчуваючи себе частиною спільноти.
Загалом, аби підтримувати інтерес усіх дітей до занять, Victory в одній віковій категорії заявляє для участі в змаганнях кілька команд: в одній збирають найсильніших для досягнення результату, в іншій — свого роду «найближчий резерв», який так само відчуває дух турнірної боротьби, змагається, але не відчуває тиску через вимогу результату.
Команда Victory здобула перехідний Кубок, який розігрували на змаганні пам'яті загиблого на фронті футболіста із Первомайська Олега Монастирського
Свого часу Сергій Федорченко, уродженець Первомайська, перші кроки у футболі робив саме тут. І саме в місті зумів заявити про себе у тодішній команді «Україна-Юність» та потрапив спершу до спортивного інтернату, а згодом провів успішну професійну футбольну кар'єру. Виступав у кількох клубах Першої та Другої професійної ліги України. Був капітаном вищезгаданого МФК «Первомайськ» та улюбленцем публіки і місцевою футбольною легендою.
Сергій Федорченко із Суперкубком Миколаївської області, здобутим МФК «Первомайськ»
Останні роки перед вторгненням рф провів у Миколаєві, але з початком бойових дій повернувся до рідного міста та спробував себе у новому амплуа: дитячого тренера. Ба більше, займатися вирішив у тому числі й з найменшими. Каже: на такий, на перший погляд ризикований, крок йшов свідомо. Але результат перевершив очікування: дітлахи полюбили свого тренера і біжать на тренування у клуб «Торпедо» за будь-якої погоди.
Сергій Федорченко із підопічними перед початком тренування
«Хлопцям змалку потрібен батько поруч. Знаю це не з чуток. Зараз час такий, що чимало татусів не можуть фізично бути поруч із синами саме тоді, коли малі формуються, коли проявляються всі їхні хлопчачі особливості, і коли їм найбільш потрібен наставник, підтримка та розуміння. Тому в нас у клубі тренери намагаються бути для хлопців чимось середнім між старшим другом, наставником і татусем. І це працює! В нас тренуються діти, починаючи з 4-5 років. Звісно, там мова ще не йде про футбол у класичному розумінні. Це все більше про гру, активне дозвілля та спілкування з однолітками. Головне, аби вони рухались, аби сміялись, грали одне з одним. А вже згодом йдуть серйозніші вправи, робота з м'ячем, командна взаємодія. У нас процеси вибудувані так, що хлопці поступово вчаться розуміти і відчувати одне одного без слів, на інстинктах, так би мовити. Для командних видів спорту це критично важливо. Ми всі одне велике ціле, усі без винятку, діти і їхні батьки», — наголошує тренер.
Згодом до тренерського штабу долучились ще кілька відомих у місті ексфутболістів: Олександр Матюшов, Олексій Багнюк та Сухраб Алієв. До слова, окрім дитячої, активно формують і батьківську спільноту: «Торпедо» регулярно влаштовують футбольні фестивалі, де діти грають у футбол проти матерів чи татусів. А самі тренери разом із татами утворили дорослу ветеранську команду та змагаються з іншими аматорськими колективами міста і району.
Тренери клубу «Торпедо» Сергій Федорченко та Олександр Матюшов на відкритті щорічного Torpedo CUP
У цих клубах розуміють, що сучасна дитина хоче бачити себе частиною великої історії. Тому річниці створення шкіл стають міськими подіями, а тренерами є місцеві легенди футболу, які знають, як запалити очі малечі. Це і є та «клубна модель», де залученість батьків та активність у медіа створюють черги на запис у секції.
Окрім них у місті успішно працюють ще два клуби: «Дербі» та «Все для даху». Перші навіть мають власну інфраструктуру: коштом спонсора збудували новенький стадіон. Тож футбольної конкуренції у Первомайську не бракує. Але ця конкуренція між клубами – здорова. І кожен із них для своїх дітей батьки обирають свідомо, зважаючи або на персону тренера та його підходи та цілі, або на наявність відповідної вікової категорії в клубі тощо.
Красномовний факт: до фінальної частини обласної першості з футболу серед дітей та юнаків у кожній віковій категорії пройшли усі первомайські команди. В деяких категоріях по кілька колективів. З одного боку це свідчить про конкуретний рівень футболу в місті, а з іншого — про масовість. Бо навіть обласний центр наразі не представляє стільки дитячих шкіл, як Первомайськ.
«Нептун»: драйв на Південному Бузі
Окремий феномен нашого спорту — клуб веслування на байдарках і каное «Нептун». Тут тренерам Ельвірі та Дмитру Деревінським вдалося знайти ідеальний баланс, який здається неможливим: бути для дітей «своїми в дошку» і водночас тримати залізну дисципліну.
Вихованці клубу «Нептун» на змаганнях
Тренери знімають із вихованцями смішні відео для соцмереж, влаштовують інтерактиви та спілкуються майже як друзі. Це знімає психологічний бар’єр — дитина йде не на «урок», а до своєї спільноти. І таким чином ця спільнота зростає і збирає у своїх лавах як тих, хто прагне спортивного Олімпу, так і тих, хто фізично розвивається та має класну соціалізацію серед одноліток.
За фановим фасадом ховаються ледь не щоденні тренування, а влітку — дворазові виснажливі запливи. Жорсткі вимоги тренерів конвертуються в медалі: від відкритих чемпіонатів міста до впевнених перемог на обласному рівні в Миколаєві. А самі тренери на момент написання цього матеріалу повертаються з медалями Чемпіонату України серед дорослих.
Тренери клубу «Нептун» Дмитро та Ельвіра Деревінські
«Дмитро та Ельвіра — це молоді, активні, талановиті, креативні тренери! Вони не лише тренують тіла дітей, а й піклуються про їхній душевний стан. Коли дитина із задоволенням йде на тренування, то це і є показник якісної роботи. Тренери чудово вміють створити душевну атмосферу і знайти важелі мотивації. Чого тільки варті свята і змагання з подаруночками, спільні поїздки, чаювання після веслування, прикольні ролики в інстаграмі! Наші тренери – справжні професіонали, які на власному прикладі показують, чого можна досягти, якщо наполегливо працювати над собою. Дивлячись на Діму і Ельвіру, і наші діти прагнуть більшого! Я була присутня на одному зі змагань, і на власні очі бачила, як переживають наші тренери, як піклуються про дітей, намагаються підбадьорити. Це дуже зворушливо!» — розповіла мати вихованця клубу Світлана Бончковська.
Кейс «Нептуна» доводить: успіх сьогодні приносить поєднання професійної жорсткості та емоційної близькості. Дитина готова працювати на воді двічі на день, якщо знає, що її тренер розуміє її жарти та живе її інтересами.
Первомайськ визначальний ще й великою кількістю потужно розвинених секцій силових видів спорту та єдиноборств. Місцеві каратисти та боксери відомі не лише в Україні та Європі — їх впізнають уже й на світових форумах. Однак розповіді про це варто присвятити окремий матеріал.
Та головне, що у спілкуванні з юними спортсменами та їхніми батьками завжди чуємо: спорт і активне дозвілля — один із визначальних факторів, які тримають та триматимуть їх в місті. Діти відчувають себе серед своїх і для них це відчуття безпеки та «рідного дому». Батьки так само гуртуються довкола клубів та утворюють спільноти, всередині яких дуже сильні взаємна підтримка та допомога. Коли державні механізми не діють або діють повільніше, ніж хотілося б — люди, які поряд, приходять на допомогу.
Матері вихованців клубу «Торпедо» під час змагань серед матусь
Світовий контекст та феномен «Буде-Глімт»: як провінція диктує моду
Часто ми чуємо: «Ну, куди нам до світового рівня, там гроші, там умови». Але приклад норвезького футбольного клубу «Буде-Глімт» розбиває цей міф ущент. Це клуб із маленького містечка за полярним колом з населенням близько 50 тисяч людей — майже, як Первомайськ. Ще десять років тому вони «бовталися» між лігами, а сьогодні — громлять грандів на кшталт «Манчестер Сіті» чи «Інтера» в Лізі Чемпіонів. У чому секрет?
- Ставка на свою ідентичність. Вони не купували зірок. Вони створили систему, де кожна дитина з їхнього регіону знає: якщо ти працюєш — ти потрапиш у першу команду. Але якщо просто займаєшся у своє задоволення, ти теж частина екосистеми, рівноправна та самодостатня.
- Науковий підхід. Клуб найняв колишнього пілота-психолога для роботи з ментальністю гравців. У Первомайську аналогом є підхід тренерів «Нептуна» — бути з дітьми «на одній хвилі», розуміти їхню психологію.
- Клубна вертикаль. Там немає поділу на «шкільне» і «професійне». Весь спорт міста працює як єдиний механізм.
Фото: Чемпіон
Феномен «Буде-Глімт» доводить: маленьке місто може бути великим у спорті, якщо воно перестає скаржитися на географію і починає інвестувати в методику та людей.
Особливий підхід не лише до спорту, але й стилю життя у Норвегії називають «friluftsliv» – «життя на свіжому повітрі». Сьогодні 93% (!) норвезьких дітей беруть участь у спортивних змаганнях.
При тому за норвезькою концепцією дітей U13 заборонено оцінювати на основі результатів. Головне — щоб розважалися і прагнули бути разом. Байдуже на види спорту – в Норвегії вони всі працюють разом. Колективізм дуже сильно розвинений.
Економіка та інфраструктура: скільки коштує перемога?
Будемо відвертими: спорт — це дорога справа. Але утримання старої неефективної системи коштує громаді ще дорожче. Як зауважив міністр молоді і спорту України, коли ми витрачаємо півтора мільйона гривень на опалення порожніх коридорів застарілих ДЮСШ замість того, щоб спрямувати ці гроші на зарплати тренерам — ми втрачаємо майбутнє.
Економіка спорту майбутнього в Первомайську має базуватися на трьох китах:
- Енергоефективність та універсальність. Краще мати один сучасний мультифункціональний зал, який працюватиме з 8 ранку до 10 вечора, ніж утримувати п'ять підвалів.
- Діджиталізація та гранти. Клуби-ГО, про які говорив Євген Романов, мають значно більше шансів отримати європейські гранти, ніж комунальні установи. Це «м’які» гроші, які можуть прийти в місто без залучення бюджету.
- Співфінансування. Модель, де місто платить за «масовість» (за кожну дитину), а батьки чи спонсори — за «екстра-сервіс» (кращу форму, додаткові виїзди), є життєздатною та ефективною.
Загалом оптимальним буде симбіоз двох систем, в якому буде місце і високим досягненням, і цінності кожного маленького спортсмена як особистості. Де буде і спортивна дисципліна, і водночас відчуття безпеки та м'якої сили наставника і поваги до кожного. А також — прозора та зрозуміла модель господарювання, яка відкрита до будь-яких взаємодій в межах закону і не обтяжена бюрократичною казуїстикою.
Наймолодші вихованці клубу Victory на майданчику у центральному міському парку Первомайська
Досвід первомайських тренерів показує: майбутнє не в стінах, а в людях. А пошук трансформацій для системи — це не спроба щось зруйнувати. Це спроба дати таким атлетам, як Артем чи Ерік, сучасні велосипеди та інвентар вже сьогодні, не чекаючи, поки нарешті знайдуться гроші на черговий «поточний ремонт».
Спорт у громаді живий, поки у нього залучені якомога більше дітей, поки в тренера головний клопіт — це плани на наступний чемпіонат. А в батьків, які побачили сусідського щасливого хлопчака дорогою додому після тренування, бажання, аби і їхня дитина теж стала частиною цієї місцевої спільноти.
Публікація підготовлена редакцією у межах проєкту «Підтримка місцевих медіа для прозорого висвітлення процесів реконструкції», який реалізує Інститут регіональної преси та інформації (ІРМІ) за підтримки програми Європейського Союзу спільно з Данією, Німеччиною, Францією та Литвою «EU4Reconstruction». Зміст публікації є виключною відповідальністю редакції і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, ІРМІ та інших партнерів ініціативи.
