Чотири роки щоденної праці, сотні годин кропіткої роботи та незламна віра в перемогу — волонтерки «Сіткарі» не залишають своєї справи від початку повномасштабної війни. Вони сплели вже понад пів тисячі маскувальних сіток, які рятують життя українських воїнів, і отримали численні подяки з передової. Журналістка побувала у їхній майстерні, щоб почути ці історії.
Вони назвали себе «Сіткарями»
Від нашої першої зустрічі минуло чотири роки. Це був початок повномасштабного вторгнення. Пам’ятаю невелику кімнату, де кілька десятків волонтерів зранку до вечора пліч-о-пліч плели сітки. Без досвіду й навичок, але з твердим бажанням якнайшвидше перемогти ворога, який зненацька увірвався в життя.
Тоді ніхто не знав, що ця робота триватиме роками. Сьогодні людей менше: хтось відійшов, але хтось і долучився. Серед них чимало переселенців, для яких цей колектив став частиною життя. Незмінним залишилося головне — віра і прагнення перемоги.
У невеликому приміщенні — вся історія їхньої щоденної праці: прапори з підписами бійців, подяки, відзнаки. Поруч — матеріали для роботи. Кожна сітка тут не просто виріб, а внесок у врятоване життя.
Заходжу. Жінки вже на місці, готуються до роботи. Декого знаю давно, з іншими знайомлюся вперше. Сьогодні їх дев’ятеро — найстійкіших. Різні за віком і долями.
Маріуполь, Бахмут, Первомайськ, Івано-Франківщина і навіть росія — географія їхніх життів широка. Тепер вони одна команда. Чому назвалися саме «Сіткарі», ніхто не задумувався. Назва з’явилася спонтанно на початку і залишилася.
За ці роки жінки сплели понад пів тисячі маскувальних сіток. У перерахунку — це кілометри рятівної тканини.
— Ми просто робимо те, що можемо для наших хлопців, — кажуть вони.
Дороги, які привели сюди
Від початку великої війни вони об’єдналися у волонтерський колектив і відтоді щодня, попри втому і власні труднощі, приходять сюди у вільний час. У кожної свій шлях. Найдовше тут Олександра Бадера, або просто Шура. Вона місцева, усе життя працювала в медицині: спершу лаборанткою, а згодом понад 13 років — на швидкій допомозі.
Олександра Бадера
— Сестра розповіла, і я прийшла. Подумала: хоч чимось буду корисною для наших хлопців, — каже Шура.
Вже чотири роки вона не полишає волонтерства: допомагає знаходити матеріали, збирає кошти, організовує роботу:
— Цієї зими було дуже важко: не було світла, дошкуляв холод. Але ми приходили і працювали по кілька годин, бо знали, що це потрібно нашим воїнам. Наші сітки сьогодні по всій лінії бойових дій: на Запоріжжі, Херсонщині, Сумщині, Харківщині.
З росії — в Україну, і без жалю
Особлива історія у Наталії Юрченко. Вона переїхала в Україну ще у 2014 році — познайомилася з чоловіком в інтернеті, приїхала і залишилася. Народилася в Казахстані, жила в росії, але має українське коріння — батько із Запорізької області. Попри те, що частина родини досі там, вона зробила свій вибір.
Наталія Юрченко
— Це моє життя. І я тут, — говорить жінка. — Живу з вірою в перемогу і мрію, щоб закінчилася ця кровопролитна війна.
Втрати і новий дім
Наталія Павленко — з Маріуполя. Вона виїхала, коли місто почали окуповувати, і знайшла прихисток тут — на батьківщині батька. Він сам із Кіровоградщини, а рідних чимало проживає в Первомайську.
Наталія Павленко
Ті події Наталія згадує як страшний сон. У Маріуполі залишилися рідні. Найболючіше — втрата мами, яка померла в окупації рік тому. Попрощатися не вдалося:
— Я тут, бо вже інакше не можу. За ці роки всі стали рідними. Ми як одна родина: разом і свята, і труднощі. Живу вірою, що повернуся додому. Батько іноді каже: «Приїжджай, оформимо російську пенсію». А я відповідаю: «Мені нічого російського не потрібно. Я ніколи не стану на бік ворога».
«Тут своя атмосфера»
Валентина Насонова
Валентина Насонова приїхала з Бахмута. Ми з нею знайомі уже кілька років. Це дивовижно стійка жінка. Вона активна, небайдужа до всього, що відбувається навколо неї. Не так давно знайшла себе тут, серед сіткарів. Каже, що вже не уявляє свого життя без цих жінок.
— Тут своя атмосфера, свої люди. Ми як сім’я, — говорить вона.
Валентина вправно бере матерію і вив’язує сітки. Каже, що нічого складного в тому немає.
— Мені лише один раз показали, як то робити, і ось я тепер управляюся, — усміхаючись, розповідає Валентина.
— Я якось була в іншому місці, де теж плетуть сітки, — продовжує жінка, — то там інший підхід, там зі стрічками працюють, а ми ось із такою матерією.
Служіння поруч із волонтерством
Окреме місце в цій волонтерській історії займає Галина Головчак — дружина настоятеля Свято-Михайлівського храму ПЦУ в Первомайську. Вона родом з Івано-Франківщини. З чоловіком познайомилася у православному таборі на Рівненщині. Згодом разом служили на Київщині, а потім переїхали на Миколаївщину.
Галина Головчак
— Люди самі приходили і просили: хочемо церкву, де моляться українською, — згадує вона.
Для Галини це не обов’язок, а покликання:
— Це життя, у якому важливо бути людьми і виконувати своє завдання. Коли кожен на своєму місці, тоді є лад.
Поруч із церковним служінням вона приходить плести маскувальні сітки.
Сотні сіток і тисячі годин праці
Одна сітка — це десятки метрів тканини і години роботи. Матеріали шукають самі: спочатку це був старий одяг, згодом — контакти з виробниками і волонтерами з інших міст.
— Беремо рулони, ріжемо, плетемо. Закінчується — знову шукаємо, — кажуть волонтерки.
Допомагають знайомі, підприємці, небайдужі люди.
— Ми майже всі тут пенсіонери, але все одно скидаємося, шукаємо можливості. З Божою допомогою, вже чотири роки працюємо. І будемо далі, — додає Олександра.
Це місце давно стало для них більше, ніж волонтерський осередок
Тут вони підтримують одна одну, діляться новинами, переживають втрати і радіють маленьким перемогам. Для багатьох це відчуття дому, навіть якщо справжній дім залишився далеко.
Чи працюватимуть надалі — поки не загадують.
— Потрібні сітки — будемо плести, — кажуть жінки.
У кожної свої мрії, але всі — про одне.
— Хочеться перемоги. Справедливої, щоб була правда і мир, — говорить Наталія.
І поки ця мрія ще попереду, вони продовжують працювати, бо кожна сітка — це не просто маскування, це захист, турбота та їхній внесок у перемогу.
Післямова
«Сіткарі»
Не всі учасниці сіткарського колективу змогли бути присутніми під час журналістського візиту. Та навіть за відсутності про кожну з них тут говорять із теплом і вдячністю. Згадують Олен, Наталь, Надій — тих, хто також є частиною цієї спільної справи. Кажуть, що кожна з них внесла свій вклад у ці кілометри сіток.
